Отже, зробивши джаз ключовою метафорою, письменнику вдалося відобразити момент переходу Америки, яка була тісно пов’язана з ХIХ століттям і міцно трималась за добропорядність і моральність, до Америки повоєнної, що відкидала ці норми як застарілі, проголошувала відносність будь-яких обмежень і стверджувала свободу дії як життєву основу кожної активної особистості.

Фіцджеральд стає надзвичайно популярним, його цитують, у «філософа спокусниць» беруть інтерв’ю, як правило, ототожнюючи автора з героями романів та новел. Та він і сам спочатку не дуже вирізняє власну точку зору від вираженої позиції покоління.

Молодий письменник мало розширював власний діапазон пізнання реальності — коло його було водночас і необмеженим, й замкненим. Спочатку це був той самий район Нью-Йорка (Грейт Нек — Велика Шия), з якого пізніше «списано» місце дії «Великого Гетсбі» Вест Егг (Західне Яйце), населений людьми заможними, де молоде подружжя купило й собі будинок. Потім вони почали мандрувати Європою, знов-таки зупиняючись у тих регіонах, де збиралося світське товариство, — то Париж, то Французька Рив’єра, то Антиби, то фешенебельний готель, то гостинна вілла багатих друзів...

Цей рівень життя забезпечувався лише творчістю — задля гонорарів писалися новели, яких потребували фешенебельні журнали, найбільше —«Сатердей івнінг пост». Фіцджеральд писав новели інтенсивно і безперестанно, ставлячись до них доволі прагматично. За життя він написав понад 150 оповідань. Але до чотирьох прижиттєвих збірок відібрав лише 46. Однак вся його проза позначена талантом і май­стерністю, не говорячи вже про такі оповідання, як «Повернення до Вавилону», «Алмаз з готелю “Рітц”», «Перше травня», «Молодий багач»... Лірич­ність та поетичність, якийсь особливий душевний щем, промовистість символіки, прозорість і свіжість мови, тонкий психологічний малюнок, пластичність у передачі настрою — все це надає неповторного аромату новелістиці Фіцджеральда, утворює її своєрідний шарм. Вже у 1926 році, підготувавши нову збірку оповідань «Всі сумні молоді люди» (All the Sad Young Men), Фіцджеральд жалівся, що новели такі гарні, але йому — крім двох — ледве пощастило продати їх у журнали. (F. Sc. Fitzgerald. The Letters. Ed. by A. Turnbull. — N. Y., 1963. — P. 188). З роками приходила зрілість, досвід, зростала письменницька май­стерність, підсилювалось трагічне світосприйняття. В 1936 році в автобіографічному нарисі «Крах» (The Crack-Up) Фіцджеральд писав: «Всі історії, що приходили мені в голову, мали в собі деякі ознаки катастро­фи — чарівні створіння в моїх романах зазнавали краху, алмазні гори моїх оповідань вибухали, мої мільйонери були прекрасні й приречені не менш, ніж селяни Томаса Гарді. У житті все це ще не відбулося, але я був глибоко переконаний, що життя не є безтурботним і легковажним, як здавалося всім цим людям». (F. Sc. Fitzgerald. The Crack-Up with Other Pieces and Stories. — Penguin, 1965. — P.p. 59—60). Протве­ре­зіння поглядів, позбавлення ілюзій набувають статуса лейтмотивності в новелістиці письменника, що чітко проглядає в його романах.

Мабуть, ще з юнацьких років, коли Фіцджеральд захоплювався творчістю попередників, він засвоїв уроки Френка Норріса, якого дуже поважав і чиї теоретичні засади були спрямовані на роман як жанр найбільш плідний для самовираження й су­спільної впливовості письмен­ника.

За життя письменника його найкращим твором критики визнавали роман «Великий Гетсбі»(The Great Gatsby, 1925), після його смерті високого поцінування здобула й «Ніжна ніч» (Tender Is the Night, 1935), а після посмертного видрукування незавершеного роману «Останній магнат» (The Last Tycoon, 1941) промайнула небезпідставна думка про те, що саме йому судилося б бути шедевром Фіцджеральда.

Як і в попередніх романах Фіцджеральда, «площа» роману «Великий Гетсбі» досить скромна. Також немає в ньому ані епічного простору, ані розвиненого сюжету, ані широкого кола героїв. Є лише один оповідач — тридцятирічний Нік Каррауей, уродженець Серед­нього Заходу, син поважаних батьків, випускник престижного університету, учасник Першої світової війни, який у повоєнний час (1922 рік) приїхав до Нью-Йорку навчатися банківської справи, хоча й плекає у глибині душі мрію про письменництво. Це він розповідає читачеві про ту пригоду, в яку виявився втягнутим два роки тому, коли, аби уникнути урбаністичної спеки, зняв занедбаний будиночок у приміській зоні Нью-Йорку Вест-Егг, на березі затоки, де були розташовані багаті будинки, що належали великим заможникам. Головним героєм оповіді й стає найближчий сусід, хазяїн розкішного палацу із вежами і пишними сходами, величезною бібліотекою, мармуровим басейном і величезним парком, нікому не відомий, загадковий та ексцентричний самотній молодик на ім’я Джей Гетсбі — «Великий Гетсбі».

Перш ніж зустрітися з головним героєм, читач (як і оповідач) вражений його казковим багатством, не зовсім зрозумілою щедрістю, яка проявляється на нескінченних прийомах, відвідуваних хтозна-ким, таєм­ничістю, загадковістю самої постаті сусіда, вдягненого не так елегантно, як багато та екстравагантно, а головне — його безмежною самот­ністю навіть серед натовпу власних гостей. Нам передають дивні плітки, якими обплутано його ім’я: вбивця, німецький шпигун, племінник генерала Гінденбурга... Навіть перші його появи в романі нічого не прояснюють, а навпаки, додають флеру: він представляється випуск­ником Оксфордського університету, але при розмові старанно добирає слова; багатим спадкоємцем, але походження невідомого... Лише поступово легенди розвіюються — чи то завдяки фрагментам біографії Гетсбі, переданим його старою знайомою, а чи із зміною стосунків між сусідами, що, як з’ясувалось, колись воювали на одному фронті, із зростанням довіри і тягаря самотності, власними розповідями героя, а потім, вже після його смерті, — одкровеннями його партнера по брудному бізнесу і щемливими свідченнями його наївної чистоти і непереможної віри в «американську мрію», зробленими батьком небіжчика.

Реконструювавши його історію, ми розуміємо, що «Великий Гетсбі» — розповідь про «зразкового» американського юнака. Як і ліричний герой Хемінгуея, як багато хто з його ровесників, Гетсбі пройшов Першу світову війну, а мужності, сили, стійкості йому також було не позичати — про це свідчить його військова кар’єра, воєнні відзнаки. Проте, на відміну від хемінгуеївського героя, Джеймсу Гетцу, сину незаможніх батьків, довелося вже з дитячих років не тільки формувати себе, а й прокладати шлях до суспільства, «вибудовувати» власну кар’єру, турбуватися про своє майбутнє, ловити мить удачі. Й тут при щасливій зустрічі із мандруючим багачем, колишнім здобувачем золота на Далекому Заході Даном Коді він виявив і спритність, і винахідливість, і метикуватість, і розуміння людської природи — тобто все те, чому навчає життя обдарованого бідняка. Проте його вміння використати щасливий випадок виявилося недостатнім для того, щоб відстояти свій невеличкий спадок у світі тих, чиї моральні норми відшліфовані життям серед багатих. Той юний ідеаліст, який був певен, що досягне великого багатства й щастя, цілеспрямовано дотримуючись певних правил поведінки (франклінівського заповіту «Бідного Річарда»), зберігся в ньому, незважаючи на те, що він свідомо змінив ім’я в надії обма­нути долю. Війна не позбавила його смаку до життя, великої мрії і конкретної мети: розбагатіти й одружитися з коханою, яка може почуватися комфортно лише в багатстві. Задля досягнення цієї мрії він, не переймаючись роздумами й сумнівами, після періоду поневірянь, не використавши подарунок долі — можливості навчатися в Окс­форді, яку надавав уряд демобілізованим військовим, приймає позалігитимні норми повоєнного життя, досить своєрідно вписується в реальність. Гетсбі зумів розбагатіти на бутлегерстві — незаконному продажу спирт­ного під час дії «сухого закону». Основним сенсом роману і стає проникнення у «єство» Великого Гетсбі, а через нього — в сенс самої «американської мрії».

«Американську мрію» можна вважати темою усієї творчості Фіцджеральда — і не тільки його. Пуритани-першопоселенці мріяли побудувати у Новому Світі «Місто на Горі», «Землю обітовану», здійснити божественний заповіт, «зліпити» світ профанний за знаками горнього, вишнього, сакрального. У «Декларації Незалежності» ідею було сформульовано як демократичну основу американської держави: «Ми вважаємо за очевидне такі істини: всі люди створені рівними, і всі вони наділені своїм Творцем природженими і невід’ємними правами, до яких належить життя, свобода і прагнення до щастя. Для забезпечення цих прав створено серед людей уряди, що наділені владою тими, ким вони правлять». Постулати загальноамериканської мрії спиралися на впевненість новоприбульців у тому, що ресурси Нового Світу безмежні і належать усім і кожному рівною мірою. Що свою ієрархічну залежність людина залишає у Старому Світі. Що шанси домогтися щастя, право на яке визнається за кожним, також рівні для всіх і залежать лише від персональних якостей.