Міхаліс і сам це бачив, але йому не спало на думку надавати цьому якогось значення. Він вважав, що місіс Вільсон вискочила на дорогу, тікаючи від чоловіка, а не для того, щоб зупинити якусь там машину.

— Хіба ж вона така?

— Така, що не розкусиш, — сказав Вільсон, неначе це було відповіддю на запитання. — Ох-х-х...

Він знову почав розгойдуватись, а Міхаліс стояв, кру­тячи в руці поводок.

— Може, в тебе є якийсь приятель, Джордже? Я по­дзвонив би, викликав його сюди.

Даремна надія — які там приятелі, коли Вільсона не вистачало навіть для власної дружини. Трохи згодом щось змінилося в кімнаті, вікно зробилося світлішим, синявим, і Міхаліс зраділо подумав, що до світанку вже недалеко. А о п’ятій надворі посвітлішало так, що вже можна було погасити світло.

Вільсон осклілими очима задивився на сірі хмарки над кучугурами жужелиці — здіймаючись, вони набували фантастичних обрисів, а вранішній вітерець зіштовхував їх і розганяв.

— Я поговорив з нею, — зашепотів він по довгій мов­чанці. — Сказав їй, що мене вона може обдурити, але Господа Бога не обдурить. Я підвів її до вікна... — Він насилу звівся на ноги і, підійшовши до вікна, притис­нувся лобом до шибки. — І сказав їй: «Господь Бог знає, що ти робила, знає про тебе геть усе. Мене ти можеш обдурити, але Господа Бога не обдуриш».

Стоячи позад нього, Міхаліс побачив, куди він дивить­ся, і здригнувся — Вільсон дивився на величезні збляк­лі очі доктора Т. Дж. Екл­берга, що виринали з імли.

— Господь Бог усе бачить, — повторив Вільсон.

— Та це ж просто реклама! — вигукнув Міхаліс. Але він не витримав і відвернувся від тих очей, а Вільсон ще довго стояв перед вікном і кивав головою, вдивляючись у світанкову сутінь.

О шостій годині вже вкрай знесилений Міхаліс полег­шено зітхнув, почувши, як перед гаражем зупинилася машина. Це повернувся, додержавши слова, один з чо­ловіків, що просиділи в конторці до ночі. Міхаліс приго­тував сніданок для трьох, і вони вдвох його з’їли. Віль­сон поводився вже спокійніше, і Міхаліс пішов додому перепочити; а коли за чотири години він прокинувся й прибіг до гаража, Вільсона там не було.

Згодом з’ясувалося, що він добувся — ідучи весь час пішки — аж до Порт-Рузвельта, а звідти завернув до Гедс­хілла, де купив у буфеті сандвіч, до якого не до­торкнувся, і випив чашку кави. Певно, він стомився і йшов дуже повільно, бо до Гедсхілла потрапив тільки опівдні. Визначити, що він робив, перше ніж опинився там, було неважко — знайшлися хлопчаки, які бачили на дорозі чолові­ка, «мовби не сповна розуму», і деяким водіям запам’ятався перехожий, котрий якось чудно при­дивлявся до кожної машини. Але далі слід його губився на цілих три години. Поліція, на підставі сказаних ним Міхалісові слів, що «він знає, яй знайти», дійшла висновку, що Вільсон цей час ходив від гаража до гаража, розпитуючи, чи не скаже хто, де стоїть жовта машина. Та з іншого боку, не знайшовся жоден власник гаража, який бачив би його, і, можливо, Віль­сон удався до яко­гось іншого, легшого й простішого способу пошуку. О пів на третю його бачили у Вест-Еггу — він питав, як пройти до особняка Гетсбі. Отже, на той час прізви­ще Гетсбі було вже йому відоме.

О другій годині Гетсбі перевдягся в купальний костюм і звелів лакеєві, щоб у разі, якщо хтось подзвонить, той підійшов до басейну й доповів, хто дзвонить і в якій справі. Він зайшов до гаража по надувний матрац, яким протягом літа розважались його гості, і шофер допоміг йому накачати його. Потім він наказав, щоб шофер ні в якому разі не виводив з гаража відкриту машину, що було дивно, бо праве переднє крило потребувало ре­монту.

Завдавши матрац на плече, Гетсбі рушив до басейну. По дорозі він зупинився й поправив ношу; шофер гук­нув, чи не потребує він допомоги, але Гетсбі похитав головою і по хвилі зник між пожовклих дерев.

Ніхто так і не подзвонив, але лакей, жертвуючи по­обіднім сном, чекав аж до четвертої години — коли про телефонний дзвінок вже однаково нікому було допові­дати. Мені чомусь здається, що Гетсбі сам не вірив у можливість цього дзвінка і, можливо, це вже не обходи­ло його. А коли так, то він, певно, відчував, що назавжди втратив той старий затишний світ — заплатив дорогою ці­ною за надто довгу вірність одній-єдиній мрії. Певно, звівши очі, він бачив перед собою крізь листя, що наго­нило жах, незнайоме небо і, здригаючись, дивувався з того, як химерно виглядає троянда і як різко освітлює сонце ще тільки народжену, а вже вмираючу траву. То був новий світ, відчутний на дотик, але нереальний, світ, у якому снувалися без мети жалюгідні привиди, що ди­хали мріями, як повітрям... як ота жужільно-сіра, марев­на постать, що скрадалася до нього з-поміж безформних дерев.

Шофер — один з протеже Вольфсгайма — почув пост­ріли, але, як він уперто твердив пізніше, не звернув на них уваги. Я просто з вокзалу поїхав до Гетсбі, приїхав­ши, вибіг сходами на терасу, і, власне, ота нервова ква­пливість моєї ходи стала для слуг першим сигналом три­воги. Але вони вже знали, я певен цього. Майже не змов­ляючись, ми вчотирьох: я, шофер, лакей та садівник — кинулися до басейну.

На поверхні води ледве вгадувався її глибинний плин від одної до другої труби. І на тій поверхні, на дрібних брижах, що були тільки натяком на хвилі, повільно плавав матрац із своїм вантажем. Легенького повіву вітерця, такого, що ледь морщив воду, вистачало, щоб відхиляти той обтяжений випадковим вантажем ма­трац від його випадкового напрямку. Наштовхнувшись на купку опалого листя, він починав повільно кружляти на місці, виписуючи, мов ніжка циркуля, тонке червоне коло на воді.

Вже коли ми несли тіло Гетсбі до будинку, садівник помітив у траві недалеко від стежки тіло Вільсона — ос­танньої жертви жертовного вогню.

Тепер, через два роки, решта того дня, і ніч, і наступ­ний день згадуються мені як нескінченний круговорот полісменів, фотографів та репортерів в особняку Гетсбі. Біля головної брами поставили полісмена й між вереями її напнули линву, щоб не пропускати цікавих, але дітла­хи швидко зметикували, що до саду можна пробиратися через моє подвір’я, і коло басейну весь час товклося кіль­ка малих роззяв. Якийсь чоловік поважного вигляду, можливо, детектив, схилившись над тілом Вільсона, ки­нув: «Божевільний!» — і категорична інтонація цього за­уваження задала тон повідомлення ранкових газет.

Майже всі ці репортажі були мов нічні кошмари — химерні, безладні, настирні й далекі від дійсності. Коли Міхаліс на слідстві засвідчив, що Вільсон підозрював у чомусь свою дружину, я вирішив, що цю історію тепер роздмухають у сороміцький пасквіль, але Кетрін, якій було тут що сказати, не сказала жодного слова. Вона виявила несподівану силу вдачі — твердо дивлячись про­сто в очі слідчому з-під своїх виправлених брів, при­сягалася, що її сестра цього Гетсбі знати не знала, що зі своїм чоловіком її сестра жила в добрій згоді і що взагалі її сестра була чиста як скельце. Вона, видно, й сама себе переконала в тому, і ридала в хусточку так, наче будь-який сумнів щодо цього вражає її в саме серце. Тож, щоб не ускладнювати справу, Вільсона зве­ли до рівня людини, яка діяла «в стані афекту». На тому все й скінчилося.

А втім, мені вся ця процедура здавалася далекою і не­істотною. Вийшло так, що інтереси Гетсбі представляв тільки я сам, і ніхто більше. Від тієї хвилини, як я по­дзвонив до селища Вест-Егг і повідомив про нещастя, люди почали звертатися до мене з усіма домислами й усіма питаннями, що потребували практичного розв’я­зання. Спочатку це дивувало й бентежило мене; але го­дини спливали, а Гетсбі лежав там, у своєму будинку, нерухомий, бездиханний, безмовний, і в мені зростало почуття відповідальності через те, що ніхто більше не виявляв інтересу до нього — я маю на думці той щирий, особистий інтерес, на який кожен з нас має якесь право під кінець.

За півгодини після того, як ми його знайшли, я по­дзвонив Дейзі, подзвонив, не вагаючись, керований якоюсь внутрішньою спонукою. Але виявилося, що вони з Томом виїхали дві-три години тому, взявши з собою багаж.