— І не залишили адреси?

— Ні.

— А коли повернуться, не казали?

— Ні.

— І ви не знаєте, де вони? Як з ними зв’язатися?

— Не знаю. Не можу сказати.

Мені хотілося привести до нього кого-небудь. Хоті­лося увійти до кімнати, де він лежав, і пообіцяти йому: «Я приведу до вас кого-небудь, Гетсбі. Будьте спокій­ні. Покладіться на мене, я кого-небудь до вас при­веду...»

Імені Мейєра Вольфсгайма в телефонній книзі не було. Лакей дав мені адресу його контори на Бродвеї, і я зателефонував до довід­кової, та коли мені дали номер, було вже по п’ятій, і ніхто до телефону не підходив.

— Може, ще раз подзвоните, міс?

— Я вже дзвонила тричі.

— В мене дуже важлива справа.

— Шкода, але там, видно, вже нікого нема.

Я повернувся до вітальні, й на мить мені здалося, що прибули якісь несподівані гості — до неї раптом наби­лося повно людей, — але виявилося, що то все офіційні особи. Відгорнувши простирадло, вони байдужими очима роздивлялися Гетсбі, а в голові моїй безнастанно зву­чало його благання.

«Слухайте, друже, ви повинні знайти мені кого-небудь. Постарайтеся, друже. Не можу я пройти крізь усе це сам-один».

Мене почали розпитувати про щось, але я втік і, ви­бігши нагору, заходився квапливо перебирати папери в незамкнутих шухлядах його письмового столу — він, зрештою, ніколи не казав мені, що його батьки померли. Але ніде нічого не було — тільки зі стіни дивився на ме­не портрет Дена Коді, пам’ятка давніх бурхливих часів. Наступного ранку я послав лакея в Нью-Йорк до Вольфсгайма з листом, в якому запитував, чи не знає він щось про родичів Гетсбі, й просив приїхати най­ближчим поїздом. А втім, пишучи того листа, я подумав, що останнє прохання зайве. Я був певен, що він сам примчить сюди, як тільки прочитає газети, — так само, як не сумнівався в тому, що ще вранці надійде телегра­ма від Дейзі. Але ні телеграма, ні містер Вольфсгайм не прибули; прибувало тільки дедалі більше полісменів, фотографів і репортерів. Коли лакей привіз мені відповідь Вольфсгайма і я прочитав її, мене переповнило почуття гніву, змішаного із зневагою, і це почуття злютувало нас з Гетсбі — супроти всіх.

«Шановний містере Каррауей! Це один з найтяжчих ударів у моєму житті, мені просто не віриться, що це правда. Божевільний вчинок того чоловіка повинен усіх нас примусити замислитися. Я не маю змоги приїхати зараз, бо зайнятий дуже нагальною справою і не можу вплутуватися ще й у це. Якщо я зможу бути вам корис­ний потім, повідомте мене листом через Едгара. Від таких речей я роблюся сам не свій, мене наче громом при­било.

Щиро ваш Мейєр Вольфсгайм»

А нижче похапцем дописано:

«Прошу повідомити, коли ховатимуть тощо, про родичів нічого не знаю».

Коли надвечір задзвонив телефон і міжміська сказала, що ви­кликає Чикаго, я подумав: нарешті Дейзі. Але в трубці озвався приглушений відстанню чоловічий го­лос:

— Це говорить Слегл...

— Слухаю. — Прізвище було мені незнайоме.

— Ну, як тобі ця халепа, га? Ти одержав мою теле­граму?

— Ніяких телеграм не було.

— Той шмаркач Парк ускочив-таки, — скоромовкою заговорив Слегл. — Його схопили, коли він подавав па­пери касирові. Уявляєш, за п’ять хвилин до того з Нью-Йорка надійшов циркуляр з переліком номерів! Як тобі це подобається, га? В отаких-от глухих закутках ніколи не знаєш...

— Алло, алло! — квапливо урвав я його. — Слухайте, ви говорите не з містером Гетсбі. Містер Гетсбі помер.

На другому кінці дроту запала довга тиша. Потім почувся короткий вигук, а тоді в трубці клацнуло й нас роз’єднали.

Здається, на третій день надійшла телеграма з яко­гось містечка в Міннесоті, підписана: Генрі К. Гетц. В ній говорилося тільки, що відправник негайно ви­їздить і просить затримати похорон до його прибуття.

Це був батько Гетсбі, дідусь із скорботним обличчям, приголомшений і безпорадний, закутаний, незважаючи на теплий вересневий вечір, у дешеве довге пальто. Від хвилювання очі його весь час сльозилися, а як тільки я взяв з його рук валізу й парасольку, він почав смикати себе за рідку сиву бороду, так що я насилу зняв з нього пальто. Побоюючись, що він от-от зомліє, я завів його до музичного салону, посадив там і попросив лакея при­нести якусь вечерю. Але їсти він відмовився, а молоко вихлюпнулось із склянки в його тремтячій руці.

— Я довідався з чиказької газети, — сказав він. — В чиказькій газеті було написано. Я зразу ж виїхав.

— Я не мав вашої адреси.

Його очі бігали по кімнаті, нічого не помічаючи.

— Це зробив божевільний, — сказав він. — Тільки бо­жевільний міг зробити таке.

— Ви хоч кави випили б, — наполягав я.

— Ні, мені нічого не хочеться. Мені вже краще, мі­стере...

— Каррауей.

— Мені вже справді краще. Де Джіммі?

Я відвів старого до вітальні, де лежав його син, і залишив там. Кілька хлопчаків зазирали з тераси в двері; я пояснив їм, хто приїхав, і вони неохоче пішли геть.

Трохи згодом двері вітальні відчинились, і містер Гетц вийшов; рот у нього був розтулений, обличчя злегка по­червоніло, з очей безладно збігали сльози. Він був у то­му віці, в якому смерть уже не здається страхітливою несподіванкою, і, коли він, уперше роззирнувшись до­вкола, побачив величний простір холу та анфіладу пиш­них покоїв, що відкривалася з нього, до горя його по­чало домішуватися почуття святобливої гордості. Я про­вів його нагору, до однієї з кімнат для гостей, і, поки він скидав піджак і жилет, пояснив йому, що всі при­готування були відкладені до його приїзду.

— Я не знав, які будуть ваші побажання, містере ­Гет­сбі...

— Моє прізвище Гетц.

— ...містере Гетц. Я думав, може, ви схочете відвез­ти тіло на Захід.

Він похитав головою.

— Джіммі завжди більше подобалося тут, на Сході. Тут він і досяг усього, чого прагнув. Ви були прияте­лем мого хлопчика, містере?..

— Ми були з ним близькими приятелями.

— Ви навіть не уявляєте, яке блискуче майбутнє че­кало на нього. Він був ще молодий, але тут у нього доб­ре ва­рило.

Він значуще постукав себе по чолу, і я кивнув на знак згоди.

— Йому б іще пожити, він став би великою людиною. Такою, як Джеймс Дж. Хілл. Він би добре прислужився країні.

— Ваша правда, — ніяково сказав я.

Незграбно посмикавши, він стяг з ліжка гаптоване по­кривало, ліг, випростався і враз заснув. Того вечора зателефонував якийсь явно переляканий чо­ловік; перше, ніж назвати себе, він зажадав, щоб я ска­зав йому, з ким він говорить.

— Ви говорите з Каррауеєм.

— А! — радісно вигукнув він. — Вам дзвонить Кліпспрінджер.

Я теж зрадів, бо це давало мені надію на те, що в останню путь Гетсбі проводжатиме ще один давній прия­тель. Не бажаючи, щоб на похорон зібралася юрма роззяв, я не давав повідомлення в газети, а сам обдзвонював деяких знайомих. Але впіймати їх було дуже важко.

— Похорон призначено на завтра, — сказав я. — При­їздіть сюди на третю. І будь ласка, сповістіть усіх, хто схотів би приїхати.

— Так, так, неодмінно, — квапливо погодився він. — Звісно, я навряд чи побачу когось, але якщо випадко­во...

Його тон насторожив мене.

— Але ж самі ви, звичайно, приїдете?

— Постараюсь, постараюсь. Я вам, власне, телефоную, щоб...

— Хвилинку, — перебив я. — Ви все-таки скажіть: приїдете ви чи ні?

— Розумієте, річ у тому, що я тепер мешкаю у одних знайомих у Грін­вічі, й вони певним чином розраховують на мене на завтра. Ідеться про пікнік чи щось подібне. Але я, звісно, зроблю все, щоб приїхати.

У мене мимоволі вихопилося «гм!» — і він, певно, почув, бо від­разу заторохтів:

— Я, власне, дзвоню вам з приводу черевиків. Розумієте, я залишив там пару черевиков. Чи не важко вам було б сказати лакеєві, щоб він їх мені вислав? Розумієте, це тенісні черевики, я без них просто не можу. Нехай їх ви­шлють на адресу містера Б. Ф...

Прізвища я вже не чув, бо повісив трубку.

А трохи згодом я відчув і сором за Гетсбі — один із тих, кому я дзвонив, дуже прозоро натякнув, що, мов­ляв, Гетсбі дістав по за­слузі. А втім, я сам був винен: цей добродій належав до тих, що найєхидніше кепкува­ли з Гетсбі, попиваючи його вино, і мені не слід було дзвонити йому.