Вранці в день похорону я сам поїхав у Нью-Йорк до Мейєра Вольфсгайма, не бачачи якогось іншого спосо­бу зв’язатися з ним. Ліфтер показав мені на двері з табличкою «Акціонерне товариство “Свастика”», я штовх­нув їх і ввійшов. Спочатку мені здалося, що в конторі нікого, немає, та після того, як я кілька разів гукнув: «Чи є тут хто?» — за перегородкою спалахнула голосна супе­речка й за хвилину з внутрішніх дверей вийшла гар­ненька чорноока єврейка й неприязно зміряла мене по­глядом.

— Нікого немає, — сказала вона. — Містер Вольфсгайм поїхав до Чикаго.

Принаймні половина сказаного явно не відповідала дійсності, бо хтось за перегородкою почав фальшиво на­свистувати «В трояндовім саду».

— Будь ласка, скажіть містерові Вольфсгайму, що до нього при­йшов містер Каррауей.

— Ви що ж хочете, щоб я вам його з Чикаго приста­вила, чи що?

У цю мить з-за дверей гукнули: «Стелло!» — і я впі­знав голос Вольфсгайма.

— Залиште свою картку на столі, — квапливо сказала вона. — Коли він повернеться, я йому перекажу.

— Слухайте, я ж знаю, що він тут.

Обурено взявшись у боки, вона підступила на крок до мене й заляскотіла:

— Звідки беруться такі настири? Пруть напролом! Життя від вас немає! Коли я кажу, що він у Чикаго, то він у Чикаго!

Я назвав ім’я Гетсбі.

— О-о! — Вона знову зміряла мене поглядом. — То­ді заждіть хвилинку. Як, ви сказали, ваше прізви­ще?

Вона зникла. За мить на дверях з’явився Мейєр Вольфсгайм, скорботно простягаючи до мене обидві руки. Він завів мене до свого кабінету, сказав скорботним голосом, що ми всі переживаємо спільне горе, й запропонував мені сигару.

— Я згадую, яким він був, коли ми з ним зустрілися вперше, — заговорив він далі. — Молодий майор, щойно з армії, весь у медалях, отриманих на фронті. Він був такий бідний, що мусив ходити в мундирі — не мав за що купити цивільний костюм. Уперше я побачив його в більярдній Вайнбреннера на Сорок третій вулиці — він зайшов туди спитати, чи не знайдеться якоїсь роботи. Він уже кілька днів і ріски не мав у роті. «Ходімо пообі­даємо», — сказав я йому. Вірите, він за півгодини наїв більш як на чотири долари!

— Ви допомогли йому стати на ноги? — спитав я.

— Допоміг? Я зробив з нього людину.

— Он як.

— Я витяг його з твані, з нікчемства. Він мені зразу припав до вподоби: такий гарний, ввічливий хлопець, а коли він іще сказав мені, що навчався в Авксфорді, я подумав: «Ну, цей хлопчина може тобі придатися!» Я змусив його вступити до Американського легіону, й він там швидко висунувся. Та й діло для нього зразу знайшлося — в одного мого клієнта в Олбані. Ми з ним завжди й у всьому були разом. — Він підніс два товстих пальці. — Отак, як ці пальці.

Цікаво, подумав я, чи не наслідком цього співробітни­цтва була й ота афера з бейсбольним чемпіонатом дев’ят­надцятого року?

— А тепер його нема серед живих, — сказав я. — І ви, як його найближчий приятель, приїдете сьогодні ховати його.

— Так, я хотів би приїхати.

— То в чому ж річ?

Волосся в його ніздрях злегка затремтіло, на очі на­бігли сльози, і він похитав головою.

— Я не можу — мені в таке діло не можна вплутува­тися, — сказав він.

— Вплутуватись? У що? Адже все вже скінчилося.

— Коли десь когось убили, то я туди й близько не під­ходжу. Я не вплутуюся. Тримаюсь якнайдалі. Замолоду я, звісно, був інший — якщо в мене помирав приятель, все одно як, я лишався при ньому до кінця. Може, вам це видасться сентиментальним, але так воно було: до самісінького кінця.

Зрозумівши, що з якихось потаємних причин він вирі­шив на похорон не їхати, я підвівся.

— Ви скінчили університет? — несподівано спитав він.

Я подумав був, що він зараз зробить мені якусь «пропавзицію», але він тільки покивав головою і потис мені руку.

— Людині потрібна дружба за життя, а не по смер­ті, — зауважив він. — Я особисто вважаю, що мертвому все це вже ні до чого.

Коли я вийшов з його контори, небо захмарилось, і до Вест-Егга я повернувся під ріденьким дощем. Перевдяг­нувшись, я пішов до будинку Гетсбі. Містер Гетц схви­льовано ходив з кутка в куток холу. Він переймався де­далі більшою гордістю за сина та за синове багатство і тепер хотів показати мені щось.

— Джіммі прислав мені цей знімок. — Він тремтячими пальцями витяг гаман. — Ось, подивіться.

То була фотографія особняка, заяложена, з полама­ними ріжками. Містер Гетц збуджено тицяв у неї паль­цем, привертаючи увагу до кожної подробиці: «Ось, по­дивіться!» І щоразу заглядав мені в очі, шукаючи в них захват. Певно, він цю фотографію показував так часто, що вона стала для нього реальнішою від самого бу­динку.

— Це мені Джіммі прислав. По-моєму, чудове фото. На ньому все так добре видно.

— Справді чудове. А ви з ним давно бачилися?

— Він приїздив до мене два роки тому й купив мені будинок, у якому я тепер живу. Звісно, коли він утік з дому, нам повелося зовсім кепсько, але тепер я бачу, що він мав рацію. Він знав, що на нього чекає велике майбутнє. А вже як став на ноги, то не шкодував для мене нічого.

Йому, видно, не хотілося ховати фотографію, і він ще трохи потримав її перед моїми очима. Потім нарешті за­сунув її до гамана й видобув з кишені пошарпану кни­жечку під назвою «Стрибунець Кессіді».

— Ось, подивіться, це збереглося, ще відколи він був хлопчиком. Воно вам багато чого скаже.

Він розгорнув книжку з кінця й обернув так, щоб мені було видно. На останньому чистому аркуші дру­кованими літерами було виведено: «РОЗКЛАД» і число «12 вересня 1906 року». А нижче стояло:

«Підйом 6.00

Вправи з гантелями й на драбині 6.15—6.30

Вивчення електрики і т. ін. 7.15—8.15

Праця 8.30—16.30

Бейсбол і спорт 16.30—17.00

Вправи з красномовства і для

доброї постави 17.00—18.00

Обмірковування потрібних

ви­находів 19.00 — 21.00

Загальні рішення

Не марнувати часу в Шефтера і (прізвище нерозбір­ливе).

Кинути курити й жувати гумку.

Що два дні приймати ванну.

Щотижня прочитувати одну корисну книжку чи журнал.

Щотижня заощаджувати 5 (закреслено) 3 долари.

Краще ставитися до батьків».

— Я натрапив на це випадково, — сказав старий. — Воно багато про що говорить, правда ж?

— Правда.

— Так, Джіммі далеко пішов би. Він весь час до чо­гось прагнув, чогось домагався. Ви помітили, як він ста­рався вдосконалитися? Для нього це було найголовніше. Одного разу він сказав мені, що я їм, як свиня, а я, пригадую, дав йому за це доброго прочухана.

Йому не хотілося згортати книжку, він уголос пере­читував записи й після кожного рядка допитливо дивив­ся на мене. Можливо, він сподівався, що я схочу пере­писати ці записи для власного вжитку.

Незадовго до третьої прибув лютеранський священик з Флашін­га, і я мимоволі почав виглядати у вікно — чи не над’їжджають ще якісь машини. Дивився у вікно й батько Гетсбі. Час спливав, слуги вже зібралися в холі, і тоді старий, збентежено кліпаючи очима, почав невпев­нено нарікати на дощ. Я помітив, що священик раз у раз поглядає на свій годинник, і, відвівши його вбік, попро­сив зачекати ще півгодини. Та даремно. Ніхто так і не приїхав.

Близько п’ятої наш кортеж із трьох машин добувся до кладовища й під рясним дощем зупинився перед брамою: попереду катафалк, потворно чорний і мокрий, за ним лімузин, яким їхали містер Гетц, священик і я, а за нами — відкритий фургончик Гетсбі із слугами й вест-еггським листоношею, змоклими до рубця. Коли ми вже ввійшли на кладовище, я почув, як перед брамою зу­пинилася ще одна машина й хтось захляпав слідом за нами по розгрузлій стежці. Я озирнувся. Це був той схо­жий на сову чоловік в окулярах, який одного вечора три місяці тому зачудовано роздивлявся на книжки в біблі­отеці Гетсбі.

Відтоді я жодного разу не бачив його. Я не знаю, як він довідався про похорон, не знаю навіть, як його звуть. Струминки дощу стікали по товстих скельцях його оку­лярів, і він зняв і протер їх, щоб побачити, як згортають брезент, що захищав від дощу могилу Гетсбі.