Всі довкола засміялись.

— Отже, — ще лункіше оголосив він, — Владимир Тостов, «Джазова історія людства»!

Я, однак, так і не збагнув суті композиції містера Тостова, бо тільки-но її заграли, я раптом по­бачив Гетсбі. Він стояв на мармурових сходах і задоволено роздивлявся на своїх гостей, перебігаючи очима від столика до столика. Засмагла шкіра гарно обпинала його обличчя, коротка зачіска наводила на думку, що підправляють її щодня. Хоч як я придивлявся, нічого зловісного в ньому не знаходив. Можливо, те, що він зовсім не пив, і вирізняло його з-поміж гостей: що га­ласливіше веселилося товариство, то бездоганнішою зда­валася його поведінка. Коли «Джазова історія людства» скінчилася, дівчата, мов ласкаві кошенята, горнулися до чоловічих грудей; дівчата грайливо вдавали, ніби непритомніють, і падали в чоловічі руки, а то й просто в натовп, не сумніваючись, що хтось їх підхопить; але ніхто не падав, заплющивши очі, в руки Гетсбі, й жод­на під хлопчика обстрижена голівка не притулялася до його грудей, і жодна трійця любителів співів не запро­шувала його утворити квартет.

— Даруйте.

Біля нас стояв лакей.

— Міс Бейкер? — спитав він. — Даруйте, але містер Гетсбі хотів би поговорити з вами сам на сам.

— Зі мною? — здивовано вигукнула вона.

— Так, пані.

Вона повільно підвелася, глянула на мене округлени­ми очима й пішла за лакеєм до сходів. Я помітив, що й у вечірній сукні, і в будь-якій іншій, вона ходить так, ніби на ній спортивний костюм, — дивлячись на її сяг­нисту, пружну ходу, можна було подумати, що свої пер­ші кроки вона вчилася робити на полі для гри в гольф ясного, бадьорого ранку.

Я лишився сам. Була вже майже друга година. З ві­кон великої кімнати, що виходили на терасу, час від ча­су долинали якісь невиразні загадкові звуки. Я обминув студента Джордан, котрий намагався втягти мене в роз­мову на гінекологічні теми, яку він провадив з двома хористками, — і ввійшов до будинку.

У великій кімнаті було повно людей. Одна з дівчат у жовтому грала на роялі, і поряд неї, стоячи, співала ви­сока рудоволоса молода особа, солістка відомого ан­самблю. Вона випила чимало шампанського і тепер, спі­ваючи, дійшла помилкового висновку, що життя її зов­сім, зо­всім нещасливе, а тому вона не тільки співала, а й невтішно ридала. Кожну паузу в співі вона заповню­вала уривча­стим, здушеним схлипуванням, після чого виводила пісню далі тремт­ливим сопрано. З її очей лилися сльози, хоч і не так картинно, як годилося б, бо, звисаючи на густо нафарбованих віях, вони набували чорнильного кольору і далі стікали вже повільними чор­ними струмочками. Якийсь жартун запропонував, щоб вона співала по нотах, написаних на її обличчі; почувши це, вона здійняла догори руки, впала в крісло й умить поринула в глибокий п’яний сон.

— Вона тут посварилася з паном, який називає себе її чоловіком, — пояснила дівчина, що стояла поряд зі мною.

Я озирнувся довкола. Більшість дам, які ще лишалися тут, сварилися тепер з панами, що, очевидно, називали себе їхніми чоло­віками. Навіть у товаристві Джордан, отому секстеті з Іст-Егга, панував розбрат. Один з чо­ловіків аж надто захопився розмовою з молодою актор­кою; його дружина спочатку статечно вдавала, ніби це її зовсім не обходить і навіть потішає, але врешті не втри­малася й перейшла до флангових атак — раз у раз вона виростала раптом над його плечем і, мінячись, мов роз­гніваний діамант, сичала йому у вухо:

— Ти ж обіцяв!..

А втім, не тільки вітрогони чоловічої статі відмовля­лись їхати додому. В передпокої точилася суперечка між двома сміховинно тверезими чоловіками та їхніми гли­боко обуреними жінками. Жінки скаржились одна одній трохи верескливими голосами:

— Як тільки він помічає, що мені весело, відразу тяг­не мене додому.

— Зроду не бачила такого егоїста.

— Чомусь ми завжди мусимо іти перші.

— І ми теж.

— Але сьогодні ми майже останні, — несміливо мовив один з чоловіків. — Вже навіть оркестр поїхав півгодини тому.

У відповідь залунали дружні звинувачення в нечуваній бездушності, і суперечка завершилася нетривалою бо­ротьбою, в якій перемогли чоловіки: вони підхопили сво­їх дружин на руки і, хоч як ті хвицялись і дряпалися, винесли їх надвір.

Коли я ввійшов до передпокою по свого капелюха, на дверях бібліотеки з’явилися Джордан Бейкер і Гетсбі. Він схвильовано казав їй щось на прощання, але тут кілька гостей підійшли до нього, і обличчя його враз закам’яніло у світській усмішці.

Супутники Джордан уже стояли біля виходу й нетерп­ляче гукали до неї, але вона зупинилася, щоб потиснути мені руку.

— Я щойно вислухала дивовижну історію, — прошепо­тіла вона. — Ми довго там пробули?

— Та, мабуть, з годину.

— Просто дивовижна історія, — неуважливо повтори­ла вона. — Але я заприсяглася, що нікому її не розповім, тож не буду вас інтригувати. — Вона мило позіхнула ме­ні просто в обличчя. — Ви б навідалися до мене... Теле­фон є в довіднику... Під ім’ям місіс Сігурні Гауорд... Це моя тітка... — Вже поспіхом, біжачи до виходу, вона злегка махнула мені на прощання засмаглою рукою і зникла в натовпі коло дверей.

Трохи збентежений тим, що мій перший візит так затягся, я підійшов до Гетсбі, який стояв в оточенні ос­танніх гостей. Я хотів пояснити, що намагався розшукати його відразу, як прийшов, і перепросити за нетактов­ність у розмові в саду.

— Та що ви, що ви, — урвав він мене. — Викиньте це з го­лови, друже. — В цьому фамільярному виразі було не більше фамільярності, ніж у заспокійливому дотику його долоні до мого плеча. — І не забудьте: завтра о дев’ятій ранку ми з вами вирушаємо в політ на гідроплані.

Аж раптом голос лакея з-за спини:

— Вас викликає Філадельфія, сер.

— Зараз підійду. Скажіть, хай почекають хвильку... На добраніч.

— На добраніч.

— На добраніч. — Він усміхнувся, і мені раптом зда­лося, що він радіє з того, що я йду від нього одним з останніх, що він хотів цього. — На добраніч, друже... На добраніч.

Але спускаючись сходами, я побачив, що вечірка ще не скінчилася. Попереду, кроків за п’ятдесят, фари де­сятка автомобілів освіт­лювали химерне, хаотичне ви­довище. В придорожній канаві, задерши догори правий бік, якому під зім’ятим капотом бракувало колеса, спо­чивав новенький двомісний автомобіль, який щойно від’їхав від будинку Гетсбі. Гострий виступ муру по­яснював, чому відскочило колесо, над яким тепер зібра­лося кілька вельми зацікавлених водіїв. Тим часом ма­шини, з яких вони повискакували, затримали рух, і без­ладне, оглушливе гудіння клаксонів із затору, що утво­рився, збільшувало й без того галасливе сум’яття.

Якийсь чоловік у довгому пильовику вибрався з роз­битої машини й тепер стояв посеред дороги і, зворушливо, зачудовано всміхаючись, переводив погляд з ма­шини на колесо, а з колеса на глядачів.

— Ви бачили? — промовив він. — Ми вскочили в ка­наву.

Ця пригода, очевидно, безмежно здивувала його, і я впізнав спочатку оту незвичайну здатність дивуватись, а тоді і його самого — це був чоловік, якого ми застали в бібліотеці Гетсбі.

— Як це сталося?

Він знизав плечима й вирік:

— Я зовсім не знаюся на техніці.

— Але як це сталося? Ви налетіли на мур?

— Не питайте мене, — відповів Совине Око, всім ви­глядом своїм показуючи, що вмиває руки. — Автомобі­ліст з мене кепський, власне, ніякий. Сталося — і край.

— Якщо ви недосвідчений водій, нащо було братися вночі за кермо?

— А я за нього і не брався! — обурено вигукнув він. — Хто вам казав, що я брався?

Всі довкола заніміли від жаху.

— Вам що — життя набридло?

— Дякуйте Богові, що відбулися тільки колесом! Лю­дина дає газ і навіть не береться за кермо!

— Ви не зрозуміли мене, — відказав злочинець. — За кермом сидів не я. Нас у машині було двоє.

У відповідь на цю приголомшливу заяву з багатьох грудей вихопилося тільки здушене «о-ох!» — і тут двер­цята машини почали поволі відчинятися. Натовп (тепер це був уже натовп) мимоволі позадкував, і, коли двер­цята зовсім відкинулися, запала гробова мовчанка. Потім дуже повільно, суглоб за суглобом, з розбитої машини виповзла бліда розхитана постать і почала не­впевнено намацувати ґрунт лакованим черевиком неаби­якого розміру.