Ми підвелись, і вона пояснила, що ми хочемо пошука­ти господаря, бо мені, мовляв, незручно, що я й досі не познайомився з ним особисто. Студент кивнув з ба­гатозначною, меланхолійною посмішкою.

У барі, куди ми передусім зазирнули, товклося повно всякого люду, але Гетсбі там не було. Джордан дарем­но виглядала його зі сходів у саду, а потім на терасі. Тоді ми обрали навмання якісь солідні на вигляд двері, ввійшли і опинились у бібліотеці, кімнаті з високим го­тичним склепінням і дубовими панелями в англійському стилі, перевезеній, мабуть, цілком з якихось старовинних заокеанських руїн.

Огрядний чоловік середніх літ у величезних опуклих окулярах, що робили його схожим на сову, сидів на краю столу й водив очима по полицях з книжками. Він був явно напідпитку. Коли ми ввійшли, він рвучко обернув­ся і оглянув Джордан з голови до ніг.

— Що ви на це скажете? — спитав він збуджено.

— На що саме?

Він показав рукою на книжкові полиці.

— На все це. Можете не перевіряти. Я перевірив. Усі справжні.

— Книжки?

Він кивнув головою.

— Справжнісінькі — і сторінки мають, і взагалі все. Я був певен, що це — тільки добре зроблені шпалери, а виявляється — справжні книжки! І сторінки є, і... Стри­вайте, я покажу!

Переконаний, що ми не повіримо йому на слово, він підбіг до полиці й повернувся з першим томом «Лекцій» Стоддарда.

— Бачите? — переможно вигукнув він. — Справжні­сінький друкарський виріб. Воістину — не вір очам своїм! Цей тип — другий Беласко. І який добір, який смак! Він навіть знав, коли зупинитися — сторінки не розрізані. Але то було б уже занадто. То було б уже забагато.

Він вихопив книжку в мене з рук і квапливо поставив її на місце, бурмочучи, що, коли вийняти одну цеглину, вся споруда може завалитися.

— Хто вас привів? — спитав він. — Чи, може, ви при­йшли самі? Мене привели. Сюди майже всіх приводять.

Джордан не відповіла — тільки весело блиснула очи­ма.

— Мене привела сюди дама на прізвище Рузвельт, — вів він далі. — Місіс Клод Рузвельт. Ви з нею не знайо­мі? Я з нею десь познайомився учора ввечері. Я оце вже тиждень п’ю — не просихаю, от і вирішив посидіти в бібліотеці, може, думаю, протвережуся.

— І як, допомогло?

— Здається, трошки. Поки що важко сказати. Я ж іще тільки годину посидів. Слухайте, я вам не казав про книжки? Вони справжні. Вони...

— Ви нам казали.

Ми врочисто потисли йому руку й знову вийшли в сад.

На обтягнутому брезентом помості вже почалися тан­ці: добродії похилого віку незграбно кружляли з моло­дими дівчатами, змушуючи їх весь час задкувати; більш вправні пари, сплетені, за останнім криком моди, в су­дорожних обіймах, тупцялися по краях, і багато дівчат танцювало самотою, кожна на свій лад, час від часу чечіткою даючи хвилинний перепочинок музикантові, що грав на банджо чи на ударних. З наближенням півночі зростали й веселощі. Вже славнозвісний тенор проспівав щось неаполітанське, скандальновідоме контральто — щось джазове, а в перервах між виступами гості викону­вали власні «номери» в усіх куточках саду, і хвилі без­турботного, бездумного сміху підносилися до літнього неба. Естрадна пара близнят — не хто інші, як наші дів­чата в жовтому — виконала в костюмах дитячу сценку, а тим часом почали розносити шампанське в келихах завбільшки з добрячу полоскальницю. Місяць уже під­бився високо й поклав на воду протоки трикутник із срібних лусок, що злегка здри­гався в такт пружному, лункому бренькотові банджо в саду.

Ми з Джордан Бейкер і досі були разом. За нашим столиком сиділа ще одна пара: чоловік приблизно моїх літ і галаслива дівчина, що з найменшого приводу за­ходилася нестримним реготом. Я вже теж почував себе пречудово. Я випив дві полоскальниці шампан­ського, й усе, що відбувалося тепер перед моїми очима, набирало особливого, надзвичайно глибокого, одвічного значення.

Коли загальний галас на хвилину стишився, чоловік подивився на мене й усміхнувся.

— Ваше обличчя мені знайоме, — сказав він прияз­но. — Ви не служили під час війни в Третій дивізії?

— Авжеж, саме в ній. У дев’ятому кулеметному ба­тальйоні.

— А я — в Сьомому піхотному полку, аж до червня вісімнадцятого року. Мені відразу здалося, що ми вже десь зустрічались.

Якийсь час ми обмінювалися спогадами про сірі, про­сочені дощем французькі сільця. Певно, він жив десь по­близу, бо раптом сказав мені, що кілька днів тому купив гідроплан і завтра вранці збирається випробувати його.

— Хочете, покатаємося разом, друже? Десь тут, понад берегом.

— А о котрій годині?

— Та о будь-якій, зручній для вас.

Я вже ладен був запитати, як його звуть, але в цю мить Джордан глянула на мене й, усміхаючись, спитала:

— Ну як, розгулялися нарешті?

— Майже, дякую. — Я знов обернувся до свого нового знайомого. — Розумієте, я опинився в незручному стано­вищі: господаря ще й у вічі не бачив. Я сусід цього Гетсбі, мешкаю отут, поряд, — я махнув рукою в бік неви­димого живоплоту, — він прислав до мене свого шофера із запрошенням.

Мій співрозмовник якось розгублено помовчав, а тоді раптом сказав:

— Та це ж я Гетсбі.

— Що?! — вигукнув я. — Ох, вибачте, будь ласка.

— Я гадав, ви знаєте, друже. Видно, з мене кепський господар.

Він усміхнувся мені підбадьорливо — ні, більше ніж підбадьорливо. Таку усмішку, сповнену невичерпної зич­ливості, людині щастить побачити в житті хіба чотири-п’ять разів. Якусь мить вона немовби осягає все суще на землі, а потім вирізняє з нього вас і раз і назавжди віддає вам цілковиту й незаперечну перевагу. І ви від­чуваєте, що вас розуміють саме настільки, наскільки вам цього хотілося б, і вірять у вас так, як ви самі вірите в себе, і, безперечно, сприймають вас саме так, як ви найбільше хотіли б, щоб вас сприймали. Але тут усміш­ка раптом зникла, і я побачив перед собою просто че­пурного ферта років тридцяти з чимось, що мав майже сміховинну манеру висловлюватись якомога вишуканіше. Це намагання ретельно добирати слова впало мені в око ще до того, як він назвав себе.

Майже ту ж мить прибіг лакей і доповів, що містера Гетсбі викликає Чикаго. Той вибачився з легким покло­ном, що призначався кожному з нас.

— Якщо вам чогось захочеться, друже, — скажіть, і вам подадуть, — мовив він до мене. — Я незабаром по­вернусь. Даруйте.

Тільки-но він одійшов, я обернувся до Джордан — мені кортіло висловити їй свій подив. Я чомусь уявляв собі містера Гетсбі вже немолодим рум’яним товстуном.

— Що він за один? — спитав я. — Що ви про нього знаєте?

— Тільки те, що він — чоловік на ім’я Гетсбі.

— Але звідки він родом? Що робить?

— Ну, от, тепер і ви туди ж, — відповіла вона з лі­нивою усмішкою. — Мені відоме тільки одне: він якось сказав, що навчався в Оксфорді.

За постаттю містера Гетсбі почало вимальовуватись якесь туманне тло, але наступні слова Джордан розвія­ли його.

— Я, одначе, не вірю в це.

— Чому?

— Сама не знаю. Просто мені не віриться, що він був в Оксфорді.

Щось у її тоні нагадало мені слова тієї іншої дівчи­ни: «По-моєму, він убивця, і край», — і це тільки роз­палило мою цікавість. Я беззастережно повірив би в те, що Гетсбі виринув з луїзіанських боліт чи з нетрів нью-йоркського Іст-Сайда. Таке можна зрозуміти. Але щоб молоді люди з’являлися нізвідки й купували собі пала­ци на березі протоки Лонг-Айленд — такого не буває; принаймні, я, наївний провінціал, вважав, що такого не буває.

— В усякому разі, прийоми в нього завжди велелюд­ні, — зауважила Джордан, змінюючи тему з чисто місь­кою відразою до конкретності. — А я люблю великі збі­говиська. На них почуваєш себе якось затишніше. В не­великій компанії ніколи не належиш сама собі.

На естраді гупнув великий барабан, і диригент рап­том лунко закричав, перекриваючи загальний гамір:

— Леді й джентльмени! На прохання містера Гетсбі ми виконаємо зараз для вас нову композицію містера Владимира Тостова, яка в травні справила велике вра­ження на слухачів у Карнегі-холі. Той, хто читає газети, пам’ятає, мабуть, що це була справжня сенсація. — Він усміхнувся і добродушно-поблажливо додав: — Оглуш­лива сен­сація!