Ліхтарі яскравішають у міру того, як земля відвертає­ться від сонця, і ось уже оркестр заграв хмільну, рвучку мелодію, і хор голосів зазвучав на тон вище. Сміх з кож­ною хвилиною стає жвавішим, нестримнішим, він вибу­хає вже від одного жартівливого слівця. Тут і там гості сходяться докупи, склад цих гуртків дедалі швидше змі­нюється, вони розростаються і розпадаються, щоб за мить утворитися знову. З’являються і блукачки, самовпевнені дівчата, що в’юняться між осіб огрядних і ста­течних, вигулькують то тут, то там, потрапляють на ко­ротку, радісну мить у центр уваги гуртка і, збуджені успіхом, поспішають далі крізь море облич, голосів, ко­льорів, що міняться у світлі декоратив­них ліхтарів.

Не раз одна з таких непосид, мерехтлива у своїй сукні, вихоплює просто з повітря келих з коктейлем, вихиляє його до дна для хоробрості і, вибігши на об­тягнуту брезентом естраду, заходиться виконувати за­пальний сольний танець. На мить западає тиша; дири­гент люб’яз­но підлагоджується до її ритму, й у натовпі вже шириться помилкова чутка, ніби це — дублерка Гільди Грей з вар’єте «Фолі». Гамір знову наростає, і тепер уже розваги починаються по-справжньому.

Того вечора, коли я вперше прийшов до Гетсбі, я був, напевно, одним з небагатьох запрошених гостей. Туди не чекали запрошень — туди приїздили самі. Сідали в ма­шину, їхали на Лонг-Айленд і врешті опинялись у Гетс­бі. Хто-небудь з присутніх знайомив новоприбулих з господарем, і потім кожен поводився так, як заведено поводи­тися в парку розваг. А траплялося, що гості при­їздили й від’їздили, так і не познайомившись із господа­рем — простодушність, що приводила їх сюди, вже сама по собі правила за вхідний квиток.

Але мене було запрошено за всіма правилами етикету. Вранці в суботу шофер у сіро-блакитній лівреї з’явився на газоні перед моїм будинком і вручив мені напрочуд церемонне послання від свого хазяїна: містер Гетсбі писав, що вважатиме за велику честь для себе, якщо я завітаю до нього «на скромну вечірку». Він, мовляв, не раз бачив мене здалеку й давно збирався нанести мені візит, але прик­рий збіг обставин завадив йому здійсни­ти цей намір. І розгонистий підпис: Джей Гетсбі.

Вдягнувшись у білий фланелевий костюм, я на почат­ку восьмої перейшов до Гетсбі в сад і зразу ж почув себе досить ніяково у вирі незнайомих мені людей, хоч тут і там я часом помічав обличчя, що їх не раз бачив у приміському поїзді. Мені відразу впало в око, як ба­гато молодих англійців вкраплено в той натовп; всі вони були добре вдягнені, всі мали трішечки голодний ви­гляд і всі неголосно й поважно розмовляли із солідними, заможними американцями. Я вирішив, що вони щось продають — акції, чи страхові поліси, чи автомобілі. В усякому разі, видно було, що запах великих і легких грошей дражнить їхній нюх, викликаючи впевненість, що кількох вдало дібраних переконливих слів вистачить, щоб ті гроші перекочували до їхньої кишені.

Прийшовши, я передусім спробував розшукати госпо­даря, але ті двоє чи троє гостей, у яких я питав, чи не знають вони, де його можна знайти, витріщалися на ме­не так здивовано і так енергійно запевняли мене у своїй цілковитій неспроможності дати відповідь, що я поплен­тався до столу з коктейлями — єдиного місця в саду для самотнього гостя, який не хоче виглядати неприкаяним і зайвим.

Певно, я б напився там доп’яну просто від збенте­ження, якби з будинку не вийшла Джордан Бейкер. Вона зупинилася над мармуровими сходами і, злегка відхилившись назад, із зневажливою цікавістю подиви­лась униз, на натовп у садку.

Я не знав, зрадіє вона моїй появі чи ні, але мені кон­че треба було за когось учепитися, бо я вже відчував, що от-от почну заводити панібратські балачки з ви­падковими перехожими.

Кинувшись до сходів, я загорлав: «Добривечір!» — так голосно, що вигук мій, здавалося, луною озвався в найвіддаленіших куточках саду.

— Я так і думала, що зустріну вас тут, — неуважливо мовила Джордан, коли я вибіг сходами до неї. — Адже ви казали, що мешкаєте поряд з...

Вона злегка притримала мою руку на знак того, що за хвилину приділить мені увагу, й запитально подиви­лася на двох дівчат в однакових жовтих сукнях, що зупинилися біля підніжжя сходів.

— Добривечір! — вигукнули дівчата разом. — Як при­кро, що ви програли!

Ішлося про змагання з гольфа. Минулого тижня Джордан програла фінальну зустріч.

— Ви нас не впізнаєте, — сказала одна з дівчат у жовтому вбранні. — Ми з вами познайомилися тут з мі­сяць тому.

— У вас тоді волосся було іншого кольору, — відка­зала Джордан. Я аж здригнувся, але дівчата вже пішли далі, й зауваження її міг почути лише місяць, який з’явився явно передчасно — очевидно, з кошика із закус­ками, привезеного запобігливим постачальником. Джор­дан просунула свою золотаву тонку руку під мою, і, спу­стившись сходами, ми пішли бродити садом. З напів­темряви назустріч нам ви­пливла таця з коктейлями, і ми, з келихами в руках, підсіли до столика, за яким уже вмостилися ті двоє дівчат у жовтому і троє чоловіків, кожен з яких був нам відрекомендований як містер Мимр.

— Ви тут часто буваєте? — спитала Джордан у дів­чини, що сиділа поряд з нею.

— Востаннє була тоді, коли познайомилася з вами, — жваво, впевнено відповіла та й звернулася до своєї при­ятельки: — Ти, здається, теж, Люсіль?

З’ясувалося, що й Люсіль теж.

— Мені тут подобається, — сказала Люсіль. — Мені хоч би де бути — аби десь бути, тому я ніколи не нудь­гую. Того разу я зачепилася за стілець і роздерла сук­ню. Він спитав, як мене звуть і де я мешкаю, і не минуло й тижня, як мені принесли пакунок від Круар’є, а в ньому — нова вечірня сукня.

— І ви прийняли? — спитала Джордан.

— Авжеж, прийняла. Я навіть хотіла сьогодні її на­дягти, але її треба трошки перешити — заширока в бю­сті. Світло-блакитна, розшита бісером лавандового ко­льору. Двісті шістдесят п’ять доларів.

— Ні, що не кажіть, звичайна людина такого не зро­бить, — категорично заявила перша дівчина. — Він явно старається ні з ким не псувати стосунків.

— Хто — він? — спитав я.

— Гетсбі. Мені казали...

Обидві дівчини й Джордан по-змовницькому зблизили голови.

— Мені казали, ніби він колись убив людину.

Усіх нас пройняв дрож. Три містери Мимри витягли шиї, жа­дібно прислухаючись.

— А по-моєму, це перебільшення, — скептично зауважила Лю­сіль. — По-моєму, він просто був під час війни німецьким шпигуном.

Один з чоловіків ствердно закивав головою.

— Я сам чув про це від одного пана, який знає його як свої п’ять пальців. Разом з ним виріс у Німеччині, — запевнив він нас.

— Та ні, — сказала перша дівчина. — Цього не може бути, бо під час війни він служив у американській ар­мії. — І знов заволо­дівши нашою довірою, вона пере­можно повела далі: — Ви зверніть увагу, яке в нього буває обличчя, коли він гадає, що на нього ніхто не ди­виться. Ні, він убивця, і край.

Вона замружила очі й пощулилася. Люсіль теж по­щулилася. Ми всі почали озиратися: чи не стоїть за спи­ною Гетсбі. Певно, й справді щось дуже таємниче було в цій людині: плітки про неї переказували пошепки на­віть ті, хто не звик стишувати голосу ні за яких обста­вин.

У цей час почали подавати першу вечерю — другу по­давали після півночі, — і Джордан запросила мене при­єднатися до її товариства, що розмістилося за столом в іншому кінці саду. Товариство складалося з трьох по­дружжів і кавалера Джордан, надокучливого студента, який пересипав свою мову багатозначними натяками й був явно переконаний, що рано чи пізно Джордан від­дасть свою особу в його більше чи менше розпоряджен­ня. Всі вони трималися разом і в одному місці, з гід­ністю виконуючи добровільний обов’язок — репрезенту­вати тут шановану місцеву аристократію, яка, ласкаво погодившись прибути з Іст-Егга до Вест-Егга, не мала, проте, наміру включатись у розваги тутешнього різношерстного збіговиська.

— Ходімо звідси, — прошепотіла мені Джордан після того, як ми змарнували півгодини. — Мене вже нудить від їхньої добропорядності.