— Звісно, вийшов. — Містер Вольфсгайм обурено зблиснув на мене носом. — На порозі ще озирнувся і ска­зав: «Дивіться, щоб офіціант не забрав моєї кави». І тільки-но він ступив на тротуар, йому вгатили три кулі в його набите черево й дали газу.

— Чотирьох з них потім посадовили на електричний стілець, — пригадав я.

— З Беккером — п’ятьох. — Його ніздрі допитливо ски­нулися на мене. — То вас, я чув, цікавлять ділові пропозиції?

Вражений таким несподіваним переходом, я розгубив­ся. За мене відповів Гетсбі.

— Ні, ні! — вигукнув він. — Це не той.

— Не той? — Містер Вольфсгайм був очевидно роз­чарований.

— Це просто мій приятель. Я ж вам казав, про того ми поговоримо іншим разом.

— Вибачаюсь, — мовив містер Вольфсгайм. — Я помилився.

Нам подали соковиту печеню, і містер Вольфсгайм, забувши про зворушливі переваги старого «Метрополя», з лютою вправністю заходився їсти. Водночас очі його дуже повільно оглядали весь зал; на завершення цього кругового огляду він озирнувся й подивився на тих, хто сидів позад нього. Певно, коли б не моя присутність, він зазирнув би й під наш стіл.

— Слухайте, друже, — сказав Гетсбі, нахиляючись до мене. — Я, здається, розсердив вас сьогодні вранці в ма­шині?

Я побачив уже знайому усмішку, але цього разу не піддався на неї і відповів:

— Я не люблю загадок і не розумію, чому ви не мо­жете сказати відверто, що вам від мене потрібно. Навіщо вплутувати в усе це міс Бейкер?

— Повірте, ніяких підступів тут нема, — запевнив він мене. — Зрештою, ви самі знаєте, міс Бейкер — справжня спортс­менка, з нею якась там нечесна гра просто немож­лива.

Раптом він глянув на свій годинник, зірвався на ноги й вискочив із залу, залишивши мене сам на сам з місте­ром Вольфсгаймом.

— Йому треба подзвонити, — сказав містер Вольфс­гайм, простеживши за ним очима. — Чудовий хлопець, чи не так? І з виду приємний, і джентльмен до самих кісток.

— Так.

— Він закінчив Авксфорд.

— Еге ж.

— Він закінчив Авксфордський університет в Англії. Ви знаєте, що таке Авксфордський університет?

— Та чув, що є такий.

— Це один з найславетніших університетів у світі.

— А ви давно знайомі з Гетсбі? — спитав я.

— Кілька років, — відповів він не без гордості. — Я мав приємність познайомитися з ним відразу по війні. Ві­рите, якусь годину з ним побалакав — і зрозумів, що переді мною прекрасно вихована людина. «Ось, — сказав я собі, — ось кого можна спокійно запросити до себе до­дому й познайомити з мамою і сестрою». — Він помов­чав. — Я бачу, ви дивитеся на мої запонки.

Доти я не дивився на них, але тепер глянув. Запонки були зроблені зі шматочків білокості напрочуд знайомої форми.

— Справжні людські зуби, — пояснив він. — Найкращі зразки.

— Невже! — я придивився пильніше. — Це ж треба!..

— Еге ж, — він заправив манжети в рукави піджака. — Еге ж, Гетсбі дуже делікатний щодо жінок. На дружину свого приятеля він навіть не гляне.

Коли той, хто викликав у нього цю інстинктивну до­віру, повернувся до нашого столу, містер Вольфсгайм одним духом випив каву й підвівся.

— Ми чудово поснідали, хлопці, — сказав він. — А те­пер я втечу, щоб не зловживати вашою гостинністю.

— Посидьте ще трохи, Мейєре, — сказав Гетсбі, не ду­же наполегливо.

Містер Вольфсгайм підніс руку, немовби благославляючи нас.

— Ви дуже люб’язні, але ми належимо до різних по­колінь, — урочисто мовив він. — У вас свої розмови — про спорт, про дівчат, про... — Ще одним помахом руки він замінив той третій іменник. — А мені вже п’ятдесят, тож я вам тільки заважатиму.

Коли він потискав нам руки, а потім ішов до виходу, кінчик його трагічного носа тремтів. Я подумав: чи не образив я його якимось необережним словом?

— Він іноді робиться надто сентиментальним, — пояс­нив Гетсбі. — Сьогодні в нього, певно, саме такий день. А взагалі його в Нью-Йорку всі знають, а надто на Бродвеї.

— Хто він, актор?

— Ні.

— Зубний лікар?

— Мейєр Вольфсгайм? Ні, він гравець. — Гетсбі по­вагався, а тоді незворушно додав: — Це він у тисяча дев’ятсот дев’ятнадцятому році провів оту махінацію на чемпіонаті з бейсболу.

— Не може бути!

Я був приголомшений. Я пам’ятав, звичайно, ту скан­дальну історію з бейсбольним чемпіонатом дев’ятнадця­того року, але ніколи не замислювався над тим, як вона сталась, а якби замислився, то просто вирішив би, що вона сталася сама собою, як наслідок якогось неминучо­го збігу обставин. Мені й на думку не спадало, що одна людина здатна зіграти на довір’ї п’ятдесяти мільйонів чоловік з цілеспрямованістю грабіжника, що зламує сейф.

— Як же він зважився на таке? — спитав я по хвилі.

— Скористався з нагоди, та й по всьому.

— А чому його не ув’язнили?

— Не змогли нічого довести, друже. Не такий він про­стак, щоб дати себе зловити.

Я наполіг на тому, щоб оплатити рахунок. Беручи в офіціанта здачу, я раптом помітив у другому кінці пере­повненого залу Тома Б’юкенена.

— Підійдімо на хвильку туди, — сказав я. — Мені треба привітатись із знайомим.

Побачивши нас, Том підхопився і пішов назустріч.

— Куди ти зник? Чому не дзвониш? — вигукнув він. — Дейзі страшенно ображається на тебе.

— Знайомтеся: містер Гетсбі — містер Б’юкенен.

Вони коротко потисли один одному руки, і я помітив, що облич­чя Гетсбі зробилось напруженим, незвично збентеженим.

— Що в тебе взагалі чути? — допитувався Том. — І як тебе занесло аж сюди, в таку далечінь?

— Ми тут снідали з містером Гетсбі.

Я озирнувся, але містера Гетсбі вже не було.

— Одного ранку в жовтні сімнадцятого року... — роз­повідала мені за кілька годин по тому Джордан Бейкер, сидячи напрочуд рівно на стільці з прямою спинкою в чайній готелю «Плаза» — ...я бродила по місту, раз у раз сходячи з тротуару на газон. Іти по траві мені подо­балося більше, бо я була взута в англійські туфлі на гу­мових шипах, що вгрузали в м’який ґрунт. На мені була також нова картата спідничка, й, коли вітер трохи задирав її, червоно-біло-сині прапори на всіх будинках напинались і невдоволено ляскали.

Найбільший прапор і найбільший газон були перед до­мом Дейзі Фей. Їй тоді саме виповнилося вісімнадцять — на два роки більше, ніж мені, — і в жодної дівчини в Луїсвіллі не було стількох залицяльників, як у неї. Вона вдягалася в усе біле, мала двомісний білий авто­мобіль, і цілий день у неї вдома дзвонив телефон, і молоді офі­цери з Кемп-Тейлора палко домагалися честі провести з нею вечір — «ну хоч би годинку!»

Того ранку, підходячи до її дому, я побачила, що бі­лий автомобіль стоїть коло бровки і в ньому сидить Дейзі з незнайомим мені лейтенантом. Вони були так захоплені одне одним, що Дейзі помітила мене, лише ко­ли я вже порівнялася з ними.

— Привіт, Джордан! — несподівано гукнула вона. — Підійди-но, будь ласка, сюди.

Мені полестило, що вона хоче побалакати зі мною, бо з-поміж усіх старших дівчат вона мені подобалася найбільше. Вона спитала, чи не йду я до Червоного Хреста робити корпію. Я відповіла стверд­но. То чи не можу я переказати, щоб її там сьогодні не чекали? Поки Дейзі говорила, офіцер дивився на неї так, як кожна дівчина мріє, щоб на неї дивились, і через те, що мені це видалося дуже романтичним, я назавжди запам’ятала ту зустріч. Звали офіцера Джей Гетсбі, і відтоді я чоти­ри роки його в очі не бачила — тож коли ми зустрілися на Лонг-Айленді, мені навіть на думку не спало, що це той самий Гетсбі.

Було те в сімнадцятому році. А наступного року в мене самої вже з’явилися залицяльники, а до того ж я почала брати участь у змаганнях, і ми з Дейзі бачилися рідко. Вона водилася з трохи старшою компанією — якщо во­дилася з ким-небудь узагалі. Про неї ходили якісь хи­мерні чутки: ніби одного зимового вечора мати застала її за пакуванням валізи — Дейзі збиралася їхати до Нью-Йорка, прощатися з якимсь військовим, що вирушав за океан. Її врешті не пустили, але по тому вона кілька тижнів не розмовляла зі своїми батьками. І більше вже не фліртувала з військовими, зустрічалася тільки з хлопцями, яких через короткозорість чи плоскостопість не брали до армії.