— А потім почалася війна. Вірите, друже, я навіть зрадів їй — ліз під кулі, шукав смерті, та смерть мене не брала — я був мов зачарований. На фронт я пішов лейтенантом. В лісах Аргонна я з двома загонами ку­леметників просунувся так далеко вперед, що обидва фланги в мене виявились оголеними — піхота залягла за півмилі позаду. Ми трималися там два дні і дві ночі, сто тридцять чоловік з шістнадцятьма «льюїсами», і ко­ли наша піхота нарешті підійшла, то петлиці на тру­пах — на горах трупів перед нами — засвідчили, що ті солдати належали до трьох німецьких дивізій. Мене зро­били майором, і всі союзницькі держави нагородили ме­не орденами — навіть Чорногорія, маленька Чорногорія з далеких берегів Адріатики!

Маленька Чорногорія! Він вимовив ці слова так, що вони зависли над ним у повітрі, й покивав їм головою, лагідно всміхаючись. Та його усмішка осягла всю бурх­ливу історію Чорногорії і висловила співчуття чорногор­ському народові в його героїчній боротьбі. Вона вмісти­ла в себе оцінку всього того розвитку політичних подій, наслідком якого став цей дарунок від щирого сердечка Чорногорії. Мою недовіру витіснив захват: перед моїми очима немовби горталися сторінки десятка ілюстрованих журналів.

Гетсбі сунув руку до кишені, й на руку мені впало щось металеве на муаровій стрічці.

— Ось цей — від Чорногорії.

На мій подив, орден виглядав як справжній. Я про­читав круговий напис: «Orderi di Danilo. Montenegro, Nicolas Rex»[3].

— Подивіться на зворотній бік.

Там було вигравірувано:

«Майорові Джею Гетсбі за мужність і героїзм».

— А ось іще одна річ, яку я завжди ношу з собою. На спомин про Оксфорд. Знято на подвір’ї Трініті-коледжу. Отой, що праворуч від мене, тепер — граф Донкастер.

На фотографії кілька молодиків у спортивних куртках стояли в недбалих позах під аркою брами, на тлі цілого лісу готичних шпилів. Серед них був і Гетсбі, з виду тро­хи — але не набагато — молодший, з крикетною биткою в руці.

Отже, він казав правду. Мені уявилися тигрові шку­ри, що пломеніли в покоях його палацу на Великому каналі, уявилось, як він відчиняє скриньку, наповнену рубінами, щоб багряним блиском їхніх граней утамува­ти біль свого розбитого серця.

— Я хочу звернутися до вас сьогодні з одним великим проханням, — сказав він, задоволено ховаючи в кишеню свої сувеніри. — Через те й вирішив розповісти вам трохи про себе. Щоб ви не думали, ніби я якийсь там нуль без палички. Розумієте, я весь час маю справу з чужими людьми, бо таке в мене життя: кочую з місця на місце, намагаючись забути одну сумну історію, яка зі мною сталася. — Він повагався. — Сьогодні ви почуєте її.

— За сніданком?

— Ні, пізніше. Я випадково довідався, що у вас на сьогодні призначена зустріч з міс Бейкер.

— Цебто ви хочете сказати, що закохалися в міс Бей­кер?

— Та ні, друже, зовсім ні. Але міс Бейкер люб’язно погодилася поговорити з вами на цю тему.

Я не мав анінайменшого уявлення, про яку «тему» йдеться, і все це не так зацікавило мене, як роздратувало. Я запросив Джордан на чашку чаю зовсім не для того, щоб вести розмови про містера Джея Гетсбі. Я не сумнівався, що прохання його виявиться від початку й до кінця безглуздим, і на мить навіть пошкодував, що по­годився місяць тому приєднатись до велелюдного на­товпу в його саду.

Він не вимовив більше жодного слова. Що ближче ми під’їздили до міста, то коректнішим він робився. Ми про­минули Порт-Рузвельт з оперезаними червоною лінією океанськими суднами й помчали бруківкою припортових нетрів повз темні, але не безлюдні шинки в збляклій позолоті дев’яностих років. Потім обабіч відкрилася Долина Жужелиці, і я встиг помітити розпашілу місіс Вільсон, яка енергійно налягала на важіль бензоколон­ки.

На розпростертих, мов у птаха, крилах, засліплюючи сонячними зайчиками все довкола, ми пролетіли поло­вину кварталів Асторії — але тільки половину, бо, коли в’їхали між опорні стовпи надземної залізниці, я почув знайому тріскотняву мотоцикла і нас наздогнав розлю­чений полісмен.

— Все гаразд, друже! — вигукнув Гетсбі. Він загаль­мував, витяг з гамана якусь білу картку й помахав нею перед носом полісмена.

— Все гаразд, — погодився той, доторкнувшись пальцями до кашкета. — Тепер я знатиму вашу машину, міс­тере Гетсбі. Прошу пробачення.

— Що це ви йому показали? — спитав я. — Оксфорд­ську фотографію?

— Я зробив колись послугу шефові поліції, і відтоді щороку одержую від нього на Різдво вітальну листів­ку.

Ми виїхали на великий міст, потік машин миготів на сонці, що сяяло з-поміж ферм, а по той бік річки по­ставало місто, — біле громаддя цукрових конусів та брил, споруджених чиєюсь волею на гроші, що не пахнуть. З мосту Квінсборо Нью-Йорк завжди бачиш ніби впер­ше, він ніби вперше беззастережно обіцяє тобі всі дива й красоти світу.

Повз нас проїхав катафалк, завалений квітами, за ним — дві карети із запнутими завісками й кілька менш похмурих екіпажів для приятелів. У приятелів були скор­ботні очі, коротка верхня губа виказувала вихідців із Південно-Східної Європи, і, відчуваючи на собі їхні погляди, я порадів, що пишна краса машини Гетсбі по­рушила жалобну урочистість їхніх думок. На Блеквелс-Айленді ми обминули лімузин, у якому білий шофер віз трьох розчепурених негрів, двох кавалерів і дівчину. Я голосно зареготав, коли вони, зблиснувши білками очей, ковзнули по нашій машині зверхніми, суперни­цькими поглядами.

«Тут, за мостом, усе можливе, — подумав я. — Геть усе...»

Навіть Гетсбі міг тут з’явитися, ні в кого не виклика­ючи подиву.

Гомінкий полудень. Ми домовилися зустрітися і посні­дати в добре провітрюваному підвальчику на Сорок дру­гій вулиці. Поморгавши, призвичаївшись після яскравого сонячного світла до мороку вестибюля, я нарешті поба­чив Гетсбі — він стояв і розмовляв з якимось чоло­віком.

— Містере Каррауей, познайомтеся — мій приятель містер Вольфс­гайм.

Малий на зріст єврей з плескатим носом звів велику голову й наставив на мене два лискучих жмутики во­лосся, що пишно кущилося в його ніздрях. За мить я розрізнив у напівтемряві його очиці.

— ...тож я тільки раз глянув на нього, — сказав міс­тер Вольфсгайм, поважно потискуючи мою руку, — і, як по-вашому, що я зробив?

— Що? — ввічливо поцікавився я.

Але запитання, очевидно, призначалося не мені, бо він зразу ж випустив мою руку й націлив свого виразно­го носа на Гетсбі.

— Я віддав гроші Кетспо й сказав: «Кетспо, не пла­тіть йому ні цента, поки він не заткне свого рота». І він таки заткнув рота! Зразу!

Гетсбі взяв нас обох під руки й повів до ресторанного залу, і містер Вольфсгайм, проковтнувши наступну фра­зу, занурився в стан сомнамбулічної відчуженості.

— Віскі з содовою? — спитав метрдотель.

— Приємний ресторанчик, — сказав містер Вольфс­гайм, роздивляючись на пуританських німф на стелі. — Але мені більше подобається той, через дорогу.

— Так, віскі з содовою, — кивнув Гетсбі, а тоді від­казав містерові Вольфсгайму: — Там надто задушно.

— І задушно, і тісно, — сказав містер Вольфсгайм. — Зате скільки спогадів!

— Це ви про який ресторан? — спитав я.

— Старий «Метрополь».

— Старий «Метрополь», — сумовито вимовив містер Вольфсгайм. — Скільки облич, яких ніколи більше не побачиш. Скільки друзів, яких уже нема в живих. Повік не забуду тієї ночі, коли там застрелили Розі Розенталя. Нас було шестеро за столом, і цілу ніч Розі їв і пив — і як їв! Як пив! Аж ось десь над ранок підходить до нього офіціант і каже: «Вас там при вході хтось пи­тає» — а в самого, бачу, обличчя якесь дивне. «Іду», — відповідає Розі й хоче підвес­тись, але я йому не даю, смикаю назад у крісло й кажу: «Що це за штучки, Розі, як ти потрібен якомусь сучому синові, то нехай він за­ходить сюди, а ти звідси не виходь, ясно?» Було вже по четвертій, якби не спущені штори, то ми вже бачили б, як світає.

— І що ж він — вийшов? — простодушно спитав я.