Спочатку я подумав був, що там відбувається черго­вий бенкет і буйні веселощі завершуються грою в хован­ки чи в сардинки[4], яка розлилася по всіх приміщеннях. Але чому тоді не чути ніякого галасу? Тільки вітер шу­мить у деревах, розгойдує дроти, і світло у вікнах то гасне, то спалахує, неначе будинок підморгує комусь у нічній тем­ряві...

Коли моє таксі, фуркочучи, поїхало геть, я побачив Гетсбі — він ішов до мене по траві.

— Ваш будинок виглядає як павільйон Всесвітньої виставки, — сказав я йому.

— Справді? — Він неуважливо озирнувся. — Це я про­вів невеличкий іспекційний обхід. Слухайте, друже, да­вайте прокатаємося на Коні-Айленд. Моєю машиною.

— Уже пізно.

— То, може, поплаваємо в басейні? Я за все літо ще жодного разу в ньому не плавав.

— Мені вже час спати.

— Ну, як хочете.

Він чекав, вочевидь, насилу стримуючи хвилювання.

— Міс Бейкер розмовляла зі мною, — сказав я на­решті. — Завт­ра я зателефоную Дейзі й запрошу її на чашку чаю.

— А, добре, — сказав він недбало. — Тільки мені не хотілося б завдавати вам клопоту.

— Який день буде для вас найзручніший?

— Який день буде найзручніший для вас? — квапливо виправив він мене. — Повірте, я справді не хотів би зав­давати вам клопоту.

— Може, післязавтра?

З хвилину він розмірковував. Потім невпевнено за­уважив:

— Треба б підстригти газон.

Ми обидва подивилися туди, де проходила чітка межа між моїм занедбаним, кошлатим травником і його тем­нішою, бездоганно рівною ділянкою. В мене майнула пі­дозра, що він має на думці мій газон.

— І потім іще одне... — сказав він нерішуче й за­тнувся.

— То, може, відкладемо на кілька днів? — спитав я.

— Та ні, я не про те. Тобто... — Не знаючи, як розпо­чати, він силкувався підшукати потрібні слова. — Розу­мієте, я оце подумав... Мені спало на думку... Ви, здає­ться, заробляєте небагато, еге ж, друже?

— Та не дуже багато.

Моя відповідь, певно, додала йому рішучості, і він по­вів далі більш упевнено:

— Я так і думав — вибачте, якщо я... Розумієте, окрім основної своєї справи, я зайнявся ще й побіч­ною — підвернулась, як то кажуть, на стороні. Тож я оце подумав — оскільки ви заробляєте небагато... Ви ж, здається, продаєте цінні папери?

— Намагаюсь.

— То це може вас зацікавити. Часу забере небагато, а заробити можна добре. Щоправда, йдеться про справу, якоюсь мірою конфі­денційну.

Тепер я добре розумію, що за інших обставин ця розмова могла б переінакшити все моє життя. Але це була така явна й така нетактовна пропозиція опла­ти за послугу, що мені лишалося тільки одне — відмови­тися.

— Ні, дякую, я надто зайнятий, — відповів я. — На до­даткову роботу в мене просто немає часу.

— Не думайте, що вам доведеться мати справу з Вольфсгаймом. — Мабуть, він вирішив, що я цураюся «пропавзицій», про які згадувалося за сніданком, але я запевнив його, що він помиляється. Він постояв ще тро­хи, сподіваючись, що я продовжу розмову, але мені, за­глибленому у свої думки, не хотілося говорити, тож урешті він неохоче поплентався додому.

На душі в мене було легко й радісно після вечора, проведеного з Джордан, і я, здається, просто з порога поринув у глибокий сон. Тому не знаю, чи їздив Гетсбі на Коні-Айленд, чи ще кілька годин «інспектував» кім­нати свого святково освітленого будинку. Наступного ранку я з контори подзвонив Дейзі й запросив її до себе на чашку чаю.

— Тільки приїзди сама, без Тома, — попередив я.

— Що?

— Приїзди без Тома.

— А хто такий Том? — невинно спитала вона.

В умовлений день зранку вперіщила злива. Об одина­дцятій якийсь чоловік у дощовику підкотив до моїх две­рей газонокосарку, постукав і повідомив, що його при­слав містер Гетсбі підстригти мій травник. Тільки тут я згадав, що забув попередити свою фінку, щоб прийшла по обіді, тож довелося сісти в машину й вирушити до се­лища, де я насилу розшукав її серед розмоклих вибіле­них будиночків, а заразом купив кілька чашок, лимони й квіти.

Квіти я, проте, купив даремно: о другій годині від Гетсбі прибула ціла оранжерея і до неї незліченна кіль­кість вазонів. За годину по тому двері рвучко розчини­лись, і влетів сам Гетсбі в білому фланелевому костюмі, сріблястій сорочці й золотавій краватці. Він був блідий, під очима — темні кола після безсонної ночі.

— Ну, як, усе гаразд? — ще з порога спитав він.

— Якщо ви про траву, то вона виглядає чудово.

— Яка трава? — спантеличено спитав Гетсбі. — А, ро­зумію — газон! — Він глянув у вікно, але, судячи з ви­разу його обличчя, навряд чи щось побачив. — Так, ви­глядає дуже добре, — неуважливо кивнув він. — У кот­рійсь із газет сказано, що на четверту дощ припиниться. Здається, в «Джорнел». А у вас є все потрібне до... ну, до чаю?

Я повів його у кухню, де він досить критично поди­вився на мою фінку. Потім ми вдвох прискіпливо огля­нули дванадцять лимонних тістечок, що їх я купив у кондитерській.

— Як, вистачить? — спитав я.

— Авжеж, авжеж! Цілком! — сказав він. І досить вимушено додав: — Друже...

Десь о пів на четверту дощ ущух, перейшовши в гу­стий туман, у якому плавали, мов росинки, поодинокі краплі. Гетсбі невидющими очима переглядав сторін­ки «Економіки» Клея, здригався, коли під важкими кро­ками фінки в кухні зойкали мостини, і раз у раз напру­жено вдивлявся в заволожені вікна, неначе там, за ними, незримо відбувались якісь тривожні події. Потім він зненацька підвівся і, затинаючись, оголосив, що йде до­дому.

— Чому раптом?

— Ніхто вже не приїде на чай! Пізно! — Він подивив­ся на годинник з виглядом людини, яку десь-інде чека­ють нагальні справи. — Не ждати ж мені тут цілий день.

— Отакої! Ще ж тільки без двох хвилин чотири.

Він знову сів у крісло, скривившись так, наче я штовх­нув його туди, і ту ж мить почувся шурхіт шин автомо­біля, що під’їздив до мого будинку. Ми обидва підхо­пились, і я, вже теж досить схвильо­ваний, вийшов на­двір.

Алейкою між мокрим віттям бузку наближалася ве­лика відкрита машина. Коли вона зупинилася, з неї, з-під збитого набакир трикутного лавандового капелю­ха, визирнуло осяяне радісною усміш­кою обличчя Дейзі.

— Оце і є твоя оселя, сонечко моє?

Її милозвучний голосок озвався веселою піснею в доти одноманітному плюскоті дощу. Спочатку слух мій уві­брав тільки мелодію сказаного, її переливи, а вже потім до мене дійшли слова. Мокре пасмо волосся лежало в неї на щоці, мов мазок синьої фарби, краплі дощу по­блискували на руці, яку вона подала мені, виходячи з машини.

— Признайся, ти закохався в мене? — шепнула вона мені у вухо. — Чому я неодмінно мала приїхати сама?

— Це — таємниця замку Кабальної Оренди. Скажи своєму шоферові, щоб поїхав кудись на годинку провіт­ритися.

— Ферді, повернетеся по мене за годину. — І до мене пошепки, немов звіряючи важливу таємницю: — Його звати Ферді.

— А його ніс не блищить від запаху бензину?

— Здається, ні, — простодушно відповіла вона. — А чо­му ти питаєш?

Ми ввійшли до будинку. На мій невимовний подив, ві­тальня була порожня.

— Ну сміхота! — вихопилося в мене.

— Це ти про що?

Негучний, сповнений гідності стукіт у вхідні двері зму­сив її озирнутись. Я пішов відчиняти. Гетсбі — блідий як смерть, руки, мов чавунні гирі, в кишенях піджа­ка — стояв у калюжі й дивився на мене трагічними очима.

Не виймаючи рук з кишень, він на негнучких ногах перейшов зі мною передпокій, рвучко крутнувся, мов маріонетка на ниточці, й зник у вітальні. Все це було ані­трохи не смішно. Чуючи калатання власного серця, я повернувся і щільніше причинив вхідні двері: дощ знову посилився.

З хвилину стояла цілковита тиша. Потім з вітальні почулось якесь здушене бурмотіння, короткий сплеск сміху, а по тому — неприродно дзвінкий голос Дейзі:

— Мені дуже, дуже приємно бачити вас знову!

І — мовчанка, довга, задовга, нестерпна. Стовбичити далі в передпокої було безглуздо, тож я ввійшов до кім­нати.