Гетсбі стояв, прихилившись спиною до полиці каміна, все ще тримаючи руки в кишенях і марно силкуючись надати собі невимушеного, ба навіть знудженого вигля­ду. Голову він відкинув так далеко назад, що вона впи­ралась у циферблат давно замовклого годинника на по­лиці, і в цій позі безумними очима дивився на Дейзі, яка злякана, але сповнена грації, сиділа на краєчку стільця.

— Ми давні знайомі, — промимрив Гетсбі.

Він скосив на мене очі, й губи його сіпнулись у мар­ній спробі зобразити усмішку. На щастя, годинник за його головою надумав у цю мить небезпечно нахилитись, і Гетсбі, обернувшись, упіймав його тремтячими пальця­ми й по­ставив на місце. Тоді він опустився на софу і, спершись ліктем на бильце, підпер підборіддя долонею.

— Даруйте, що так вийшло з годинником, — сказав він.

Моє обличчя на цей час набуло, певно, кольору сві­жої тропічної засмаги. Тисяча банальностей крутилася в моїй голові, але я не міг видушити з себе жодної.

— Це старий годинник, — по-дурному зауважив я.

Гадаю, ми всі троє на хвилину повірили, що годинник упав і розбився вдрузки.

— Ми не бачилися багато років, — мовила Дейзі на­прочуд прозаїчним тоном.

— У листопаді буде п’ять років.

Автоматичність відповіді Гетсбі загальмувала розмову ще, принаймні, на хвилину. З розпачу я запропонував їм піти зі мною до кухні готувати чай, і вони посхоплю­валися на ноги, але тут моя бісова фінка ввійшла з чаєм на таці.

Рятівна метушня навколо чашок і тістечок якоюсь мірою повернула кожному з нас самовладання. За чаєм ми з Дейзі щось розповідали одне одному, а Гетсбі, за­бившись у куток, удавав, ніби стежить за розмовою, див­лячись на нас напруженим, нещасним поглядом. Та, пам’ятаючи, що ми зібралися не для тихого чаювання, я, скориставшись із першої ж нагоди, підвівся і попросив до­з­волу вийти.

— Куди ви? — відразу ж злякався Гетсбі.

— Я зараз повернусь.

— Заждіть, я спершу маю сказати вам дещо.

Він вискочив слідом за мною на кухню, причинив двері й жаліб­но простогнав:

— Ох, Боже мій!

— Що з вами?

— Це була жахлива помилка, — сказав він, хитаючи головою. — Жахлива, жахлива помилка.

— Ет, ви просто трохи збентежилися, — відповів я і, на щастя, здогадався додати: — Дейзі теж збентежи­лася.

— Вона теж збентежилася? — недовірливо перепи­тав він.

— Не менше, ніж ви.

— Не говоріть так голосно.

— Ви поводитеся, мов хлопчисько, — не витримав я. — Де ваша чемність? Пішли й залишили її саму.

Він застережливо підніс руку, подивився на мене з виразом докору, якого я довго не забуду, і, обережно відчинивши двері, повернувся до вітальні.

Я вийшов чорним ходом — так само, як Гетсбі півго­дини тому, коли хвилювання змусило його оббігти нав­коло будинку, — і подався до великого вузлуватого дере­ва з густою кроною, під яким можна було сховатися від дощу. Дощ на той час уперіщив ще дужче, і мій нерівний газон, так ретельно підстрижений садівником Гетсбі, вкривали тепер багнисті калюжки впереміж із доісто­ричними трясовинами. З-під дерева видно було тільки величезний дім Гетсбі, тож я півгодини видивлявся на нього, як Кант на свою церковну вежу. Якийсь пивовар збудував його років десять тому, коли ще тільки почало­ся поголовне захоплення «стильністю», і розповідали, ні­би він зголосився протягом п’яти років платити податки за всі довколишні будиночки, якщо їхні власники покри­ють їх соломою. Можливо, саме внаслідок їхньої від­мови він полишив свій намір заснувати тут родинне гніздо — і майже відразу по тому підупав на здоров’ї. Його діти продали будинок, коли на дверях ще висів жалобний вінок. Американці іноді охоче погоджуються бути рабами, але завжди виявляють уперте небажання бути селянами.

За півгодини сонце визирнуло з-за хмар, і до будинку Гетсбі під’їхала машина з харчами для слуг — я був певен, що сам господар сьогодні до їжі не доторкнеть­ся. На горіш­ньому поверсі покоїв­ка почала відчиняти вікна. Вона з’являлася на мить у кожному з них, а ді­йшовши до великого вікна в центрі, вихилилась і задум­ливо сплюнула в сад. Час було вертатись. Поки падав дощ, я в шумі його ніби розрізняв їхні голоси — то при­глушені, то розбурхані поривом почуттів. Але тепер, ко­ли все стихло, мені здавалося, що у вітальні теж запала тиша.

Перше ніж увійти, я влаштував гармидер на кухні, хіба що не перекинув плиту, але вони, певне, не почули нічого. Вони сиділи в різних кутках дивана й дивились одне на одного так, наче щойно прозвучало чи от-от мало прозвучати якесь запитання; від попе­ред­ньо­го збентеження не лишилось і сліду. Обличчя Дейзі було мокре від сліз, і, коли я ввійшов, вона зірвалася на ноги й почала витирати їх хусточ­кою перед дзеркалом. Але найбільше мене вразило те, як змінився Гетсбі. Він бу­квально сяяв, і, хоч ні словом, ні жестом не виказував свого щастя, все єство його випромі­нювало невластиву йому блаженну радість, наповнюючи нею маленьку ві­тальню.

— А, вітаю, друже! — сказав він так, наче ми не ба­чилися хтозна-скільки років. Мені навіть здалося, що він хоче потиснути мені руку.

— Дощ ущух.

— Справді? — Усвідомивши зміст моїх слів, побачив­ши, як стрибають по кімнаті сонячні зайчики, він усміх­нувся, мов віщун доброї погоди, мов ревний заступник невмирущого світла, й переповів цю новину Дейзі: — Ти чула, дощ ущух!

— Це ж так добре, Джею. — Крізь тамований біль, та­мовану тугу в милозвучному голосі її прохопився радіс­ний подив.

— Слухайте, ходімо всі до мене, — мовив Гетсбі. — Я хочу показати Дейзі мій дім.

— А мені обов’язково йти з вами?

— Авжеж, друже.

Дейзі пішла нагору вмитися — як же це я забув по­дбати про пристойні рушники! — а ми з Гетсбі чекали її надворі.

— Не будинок, а лялечка, правда? — сказав Гетсбі, кивнувши на свій дім. — Дивіться, як сонце виграє на фасаді.

Я погодився, що будинок чудовий.

— Так. — Він обводив замилуваним поглядом фа­сад — квадратну вежу, стрілчасті прорізи. — Я три роки заробляв гроші, щоб купити його.

— А я гадав, що ви свій капітал успадкували.

— Так-так, друже, успадкував, — неуважливо відповів він. — Але майже весь утратив під час отієї паніки — на початку війни.

Певно, він у цей час думав про щось зовсім інше, бо коли я спитав у нього, а чим він, власне, займається, він відповів: «Це моя справа», — і тільки потім похопив­ся, що дав маху.

— О, чим я тільки не займався, — виправився він. — Якийсь час — медикаментами, потім — нафтою. Але те­пер і від того, і від того відійшов. — Він подивився на мене уважніше. — А що, може, ви передумали щодо отієї моєї пропозиції?

Відповісти я не встиг — на порозі з’явилася Дейзі, й два ряди бронзових ґудзиків на її сукні зблиснули на сонці.

— Невже оте громадисько — твій будинок? — вигук­нула вона, показуючи пальцем.

— Подобається?

— Дуже, але я не уявляю собі, як ти можеш жити в ньому сам-один?

— А в мене день і ніч повно гостей. До мене при­їздять дуже цікаві люди. І знаменитості, і всілякі ви­значні особи.

Ми пішли не найкоротшим шляхом, понад протокою, а по шосе, й увійшли через велику браму. Дейзі захоп­лено белькотіла, милуючись феодальним силуетом на тлі неба, втішаючись іскристими пахощами нарцисів, пінявими пахощами глоду й квітучої сливи, блідими золотавими пахощами жимолості. Дивно було піднімати­ся мармуровими сходами, на яких не майоріли барвисті сукні й не чути було ніяких інших звуків, крім пташи­них голосів на деревах.

І потім, коли ми йшли через музичні салони в стилі Марії Антуанетти й вітальні в стилі Реставрації, мені здавалося, що за всіма диванами і під усіма столами хо­ваються гості, яким звеліли завмерти й не дихати, поки ми не про­йдемо повз них. А коли за нами зачинилися двері «оксфордської бібліотеки», я, їй-богу, почув зловіс­ний регіт схожого на сову очкарика.

Ми піднялися нагору й пішли анфіладою стильних спалень, сповитих у рожеві та лавандові шовки й напов­нених яскравими свіжими квітами, крізь гардеробні й туалетні кімнати з ваннами, вставленими в підлогу, і в одній кімнаті наштовхнулися на розпатланого чоловіка в піжамі, який робив на підлозі лікувальні вправи для печінки. Це був містер Кліпспрінджер, квартирант. Вранці я бачив, як він неприкаяно тинявся по пляжу. Нарешті ми дійшли до особистих апартаментів Гетсбі — спальні з ванною та кабінету, вмебльо­ваного в англій­ському неокласичному стилі; там ми сіли й випили по чарці шартрезу з пляшки, яку Гетсбі дістав із шафки в стіні.