— А я і не п’ю, — замогильним голосом озвалась об­винувачена.

— Коли ми почули твій вереск, я зразу сказала докто­рові Сівету: «Ну, докторе, без вашої допомоги тут не обі­йтись».

— Вона, певно, дуже вдячна вам за турботу, — кисло мовила третя дама. — Але на ній сухої нитки не лишило­ся після того, як ви запхнули її головою у воду.

— Ото нема гіршого, як тебе пхають головою у во­ду, — пробурмотіла міс Бедекер. — Одного разу в Нью-Джерсі мене мало не втопили.

— Якби ви не пили, нічого цього й не було б, — озвав­ся доктор Сівет.

— Ви краще на себе подивіться! — люто вибухнула міс Бедекер. — У вас же руки тремтять! Я б нізащо не лягла до вас на операцію!

Отак воно тривало й далі. Пам’ятаю, вже під кінець вечора ми з Дейзі стояли, спостерігаючи кінорежисера та його зірку. Вони все ще сиділи під розлогою сливою, й обличчя їхні вже майже торкались одне одного, розді­лені тільки блідим, вузеньким промінчиком місяця. Мені спало на думку, що він протягом цілого вечора дуже, дуже повільно схилявся до неї, щоб досягти цієї близь­кості, і щойно я подумав про це, як він подолав ту ос­танню відстань і поцілував її в щоку.

— Вона мені подобається, — сказала Дейзі. — По-моє­му, вона чарівна.

Але все інше було їй гидке — беззастережно гидке, бо в неї це була не поза, а непідробне почуття. Її жахав Вест-Егг, це ні на що не схоже селище, покруч Бродвея з лонг-айлендською рибаль­ською околицею, жахала його брутальна енергія, якій затісно було під тогою добро­порядності, і той всевладний фатум, що гнав його жи­­телів найкоротшим шляхом нізвідки в нікуди. Їй ввижа­лося щось страшне в самій його простоті, якої вона нездатна була зрозуміти.

Я сидів разом з ними на парадних сходах, чекаючи, доки прийде їхня машина. Тут, перед домом, було тем­но; тільки з дверей вихоплювався прямокутник яскравого світла, пробиваючи м’яку досвітню чорноту. Часом на фіранці гардеробної з’являлась і зникала чиясь тінь, за нею — інша, ціла процесія тіней, що фарбували уста й пудрили носи перед невидимим дзеркалом.

— Власне, хто він такий, цей Гетсбі? — раптом спи­тав Том. — Розбагатілий бутлегер?

— Хто це тобі сказав? — спитав я.

— Ніхто не казав. Я сам так вирішив. Ти ж знаєш, більшість із цих новоспечених багатіїв — звичайнісінькі бутлегери.

— Але не Гетсбі, — коротко відказав я.

Він з хвильку помовчав. Чути було, як під ногами в нього рипить жорства.

— Так чи так, йому, певно, добре довелося попрацю­вати, щоб зібрати в себе такий звіринець.

Хутряний комір Дейзі сколихнувся сірою хмаркою під подувом вітерця.

— В усякому разі, ці люди цікавіші за наших знайо­мих, — не зовсім твердо мовила вона.

— Я щось не помітив, щоб тобі було з ними аж так цікаво.

— А от і було.

Том засміявся і обернувся до мене.

— Ти бачив, яке обличчя зробилося у Дейзі, коли та дівуля попросилася під холодний душ?

Дейзі почала тихо, ритмічно підспівувати музиці хрип­ким голосом, вкладаючи в кожне слово зміст, якого воно ніколи доти не мало й ніколи більше не матиме. Коли в мелодії з’являлися високі ноти, голос її зворушливо ламався і вторував на октаву нижче, як це буває з конт­ральто, і щоразу при такому переході в повітрі мовби розливалося трохи чарівного живого тепла.

— Багато хто з’являється сюди без запрошення, — ска­зала раптом вона. — Ту дівчину теж ніхто не запрошу­вав. Лізуть без усякого сорому, а він із чемності мов­чить.

— А мені все-таки цікаво, хто він і що робить, — впер­то промовив Том. — Треба буде з’ясувати це.

— Я тобі й так можу сказати, — відповіла Дейзі. — Він тримає аптеки, він сам розбудував цілу мережу аптек.

Алеєю під’їхав нарешті запізнілий лімузин.

— На добраніч, Ніку, — сказала Дейзі, підводячись.

Її погляд ковзнув повз мене вище, до розчинених две­рей, з яких линула лагідна, сумна мелодія тогорічного шлягеру — вальсу «О тре­тій ранку». Хоч би як там було, а в самій невимушеності роз­ваг, що відбувалися тут, таїлись романтичні можливості, що їх був цілком по­збавлений її власний світ. Що було в цій пісеньці, чим ва­била вона, не відпускаючи від себе? Що відбувати­меться тут далі, в імлисті непевні години досвітку? Чи не з’явиться якась нова, несказанно прекрасна гостя, казкова чудо-принцеса, осяйне втілення дівочої цноти, і чи один погляд її ясних очей, перша мить чарівного спіткан­ня не змусить Гетсбі забути всі ті п’ять років непохитної вірності?

Тієї ночі я затримався допізна. Гетсбі попросив мене почекати, доки він звільниться, і я бродив по саду аж до того часу, коли до будинку пробігли з темного пляжу змерзлі галасливі любителі нічного купання і в усіх кімнатах для гостей нагорі погасло світло. Коли Гетсбі нарешті з’явився на сходах, я побачив, що його засмаг­ле обличчя зовсім осунулось, а втомлені очі гарячково блищать.

— Їй не сподобалося, — зразу сказав він.

— А по-моєму, сподобалось.

— Ні, — вперто заперечив він. — Їй було неприємно.

Він замовк, але і в цьому мовчанні вчувалась безмір­на пригніченість.

— Вона така далека від мене, — сказав він. — Я не можу роз­тлумачити їй.

— Це ви про розваги?

— Розваги? — Гетсбі ляснув пальцями й тим послав у непа­м’ять всі розваги, які він будь-коли влаштову­вав. — Що ті розваги, друже?

Йому хотілося, щоб Дейзі не більш і не менш, як прийшла до Тома й сказала: «Я тебе не кохала і не ко­хаю». А після того, як вона в такий спосіб перекрес­лить чотири роки свого життя, вони візьмуться до даль­ших, практичніших справ. Зокрема, як тільки Дейзі здобуде свободу, вони поїдуть до Луїсвілла й відсвятку­ють весілля в її домі — так, як зробили б п’ять років тому.

— А вона не розуміє, — сказав він. — Раніше вона все розуміла. Ми, бувало, сиділи годинами і...

Він не договорив і почав ходити туди-сюди стежкою, всіяною шкурками фруктів, роздушеними квітами й роз­топтаними почуттями.

— Ви забагато хочете від неї, — наважився сказати я. — Минуле повернути неможливо.

— Цебто як — неможливо? — вражено вигукнув він. — Ще й як можливо!

Він ошаліло роззирнувся довкола, неначе минуле при­чаїлося десь тут, у затінку його будинку, і досить про­стягти руку, щоб повернути його.

— Я зроблю все, щоб знову стало так, як було, — ска­зав він рішуче. — І вона зрозуміє.

Він поринув у спогади, і я відчув, що він прагне від­найти в них щось, можливо, ту частку себе самого, що цілком розчинилася в коханні до Дейзі. Те кохання внес­ло сум’яття і нелад у його життя, та хтозна, може, якби він зумів повернутися до самого початку і знову повіль­но пройти весь той шлях, йому пощастило б віднайти втрачене...

...П’ять років тому, осіннього вечора, коли вже опадало листя, вони, гуляючи, вийшли на вулицю, де не було дерев і тротуар білів од місячного сяйва. Вони зупини­лись і стали обличчям одне до одного. Вечір був уже досить холодний, сповнений тієї таємничої бентежності, яка завжди відчувається на зламі пір року. Лагідне світ­ло з вікон стиха гуло, ллючись у темряву, і щось рої­лось і снувалось у небі серед зірок. Краєчком ока Гетсбі бачив, що плити тротуару — це, власне, не плити, а щаб­лі драбини, яка сягає потаєм­ного місця понад дерева­ми; він міг би ви­братися туди драбиною, якби виби­рався сам, і там, припавши до сосків самої богині жит­тя, ковтнути її чудодійного мо­лока.

Біле обличчя Дейзі зближалося з його обличчям, і серце його билося дедалі гучніше. Він знав: коли він поцілує цю дівчину, коли з’єднає назавжди свої неска­занні мрії з її минущим диханням, уява його назавжди втратить божественну свободу. Тож він почекав ще хвильку, дослухаючись до відгомону камертона, яким ударили об зірку. Потім він поцілував Дейзі. Від дотику його уст вона розцвіла для нього, мов квітка, і втілення здійснилось.

Його оповідь, і навіть та жахлива сентиментальність, якою вона була забарвлена, будили щось у моїй пам’я­ті — якийсь невловимо знайомий ритм, якісь розрізнені уривки давно забутих фраз. На мить вони мало не скла­лися в завершену фразу, в мене навіть губи заворуши­лися, наче в німого, наче з них от-от мало вихопитися щось важливіше за струминку повітря. Але звуки так і не пробилися назовні, і те, що я вже майже пригадав, залишилося невисловлене назавжди.