Неначе це їх обходило!

— Прошу, сідайте. Сигарету? Сигару? — Він мету­шився по кімнаті, натискаючи кнопки дзвоників. — Зараз принесуть щось випити.

Він був явно схвильований появою Тома тут, у його домі. А втім, він однаково не заспокоївся б, поки не по­частував гостей, бо, мабуть, невиразно здогадувався, що тільки за цим вони й з’явилися. Містер Слоун від усього відмовлявся. «Може, лимонаду?» — «Ні, дякую». — «Тро­хи шампанського?» — «Ні, не треба нічого, дякую... Да­руйте...»

— Чи добре вам їздилося?

— Дороги тут чудові.

— Але, мабуть, машини...

— Еге ж...

Піддавшись непереборному бажанню, Гетсбі обернувся до Тома, який привітався і дозволив відрекомендувати себе так, наче вони бачилися вперше.

— Здається, ми з вами вже десь зустрічалися, містере Б’юкенен?

— Авжеж, авжеж, — відповів Том з грубуватою чем­ністю, хоч видно було, що він цього не пам’ятає. — При­гадую — зустрічалися.

— Тижнів зо два тому.

— Так-так. Ви були тоді з ним — з Ніком.

— Я знайомий з вашою дружиною, — вів далі Гетсбі, вже майже визивно.

— Справді?

Том обернувся до мене.

— Ти мешкаєш десь поблизу, Ніку?

— Поряд.

— Справді?

Містер Слоун, недбало розсівшись у кріслі, участі в розмові не брав; дама теж спочатку мовчала, але після другої порції віскі з содовою раптом засяяла приязною усмішкою.

— Ми всі приїдемо на ваш наступний прийом, містере Гетсбі, — оголосила вона. — Не заперечуєте?

— Обов’язково приїздіть. Я буду дуже радий.

— От і чудово, — озвався містер Слоун, не виявляючи аніякі­сінького захоплення. — Ну, що ж, гадаю, нам час вирушати.

— Так швидко? — вигукнув Гетсбі. Він уже опанував себе, і йому не хотілося відпускати Тома. — Може... Мо­же, повечеряємо разом? Увечері напевно приїде хто-небудь з Нью-Йорка.

— Ні, давайте краще поїдемо вечеряти до мене! — жваво вигукнула дама. — Всі — і ви теж.

Останнє стосувалося мене. Містер Слоун підвівся.

— Ходімо, — сказав він, звертаючись тільки до неї.

— Ні, справді, їдьмо до мене, — не вгавала вона. — Дуже вас прошу. Місця на всіх стане.

Гетсбі запитально подивився на мене. Йому хотілося поїхати, й він не помічав, що містер Слоун уже твердо вирішив обійтися без нього.

— На жаль, я не можу, — сказав я.

— Але ж ви поїдете? — наполягала дама, див­лячись на Гетсбі.

Містер Слоун прошепотів щось їй в вухо.

— Ми зовсім не спізнимось, якщо виїдемо зараз, — голосно відказала вона.

— В мене немає коня, — мовив Гетсбі. — В армії мені доводилось їздити верхи, але коня я собі так і не купив. Проте я можу поїхати слідом за вами на машині. Пе­репрошую — я за хвилину повернуся.

Ми вчотирьох вийшли на веранду, і Слоун, відвівши даму вбік, засперечався з нею.

— Боже, він, здається, і справді збирається їхати до неї, — сказав Том. — Невже він не розуміє, що він їй ні до чого?

— Але ж вона запрошувала його.

— У неї буде звана вечеря, повно гостей, і всі — не­знайомі йому. — Він насупився. — Цікаво, де він в біса по­знайомився з Дейзі. Їй-богу, може, в мене відсталі погляди, але, по-моєму, ми порозпускали своїх жінок. Вони стали надто самостійні, водяться хтозна з ким.

І тут містер Слоун і дама зійшли сходами й сіли на ­коней.

— Рушаймо! — сказав містер Слоун Томові. — Ми вже запізнюємося, час їхати. — А тоді до мене: — Скажіть йому, будь ласка, що ми не могли чекати.

Ми з Томом потисли один одному руки, з його супут­никами я обмінявся досить холодним поклоном, вони рушили швидким клусом і зникли за густим серпневим листям саме в ту мить, коли Гетсбі з капелюхом і лег­ким плащем у руці вийшов на веранду.

Видно, Тома занепокоїло те, що Дейзі їздить десь сама — наступної суботи він з’явився до Гетсбі разом з нею. Можливо, саме через його присутність вечір той видався мені якимсь гнітючим — і я запам’ятав його та­ким, несхожим на всі інші вечори в Гетсбі. І люди там були ті самі — чи, принаймні, такі самі, як завжди, — і шампанське так само лилося річкою, і, як раніше, ви­рував багатобарвний, багатоголосий натовп, але в усьо­му цьому відчувалося щось неприємне, щось таке, чого доти я там не помічав. А може, я просто встиг звикнути до Вест-Егга, навчився сприймати його як відособлений світ зі своїми законами й своїми героями, світ цілком самодостатній, бо іншим він себе й не мислив, — а тепер я раптом подивився на нього по-новому, очима Дейзі. Не можна без смутку дивитися чужими очима на те, до чого ти встиг призвичаїтися.

Вони приїхали, коли вже вечоріло; ми вчотирьох про­гулювалися в іскристому сонмищі гостей, і з уст Дейзі раз у раз вихоплювалося знадливе переливчасте воркотання.

— В усьому цьому є щось таке збудливе, — шепотіла вона. — Ніку, якщо в тебе раптом виникне бажання по­цілувати мене, ти тільки натякни, і я залюбки влаштую це. Просто вимов моє ім’я. Або покажи зелену картку. Я роздаю зелені картки...

— Ви подивіться довкола, — порадив Гетсбі.

— Я дивлюся. Мені тут так подоба...

— Про багатьох присутніх тут ви чули, мабуть, не раз.

Зухвалий погляд Тома ковзав по натовпу.

— Ми взагалі мало де буваємо, — сказав він. — Влас­не, я саме думав про те, що не бачу тут жодного зна­йомого обличчя.

— Гадаю, цієї дами ви не можете не знати. — Гетсбі показав на сліпучу красуню, схожу більше на орхідею, аніж на жінку, що сиді­ла у величній позі під розлогою сливою. Том і Дейзі втупилися в неї очима, охоплені, ма­буть, тим особливим відчуттям нереальності, яке вини­кає щоразу, коли в живій людині впізнаєш зіткану з ті­ней зірку ек­рану.

— Вона прекрасна, — сказала Дейзі.

— Чоловік, що схилився до неї, — її режисер.

Гетсбі водив їх від групи до групи й церемонно відре­комендовував:

— Місіс Б’юкенен... і містер Б’юкенен... — А одного разу, повагавшись, додав: — Чемпіон з поло.

— Отакої! — відразу заперечив Том. — Ніколи ним не був.

Але Гетсбі, напевно, сподобалось, як це звучить — Том так і залишився на весь вечір «чемпіоном з по­ло».

— Зроду не бачила стількох знаменитостей! — вигук­нула Дейзі. — Мені дуже сподобався цей — як його? — з отакенним синім носом.

Гетсбі назвав прізвище, додавши, що це не дуже відомий кіно­продюсер.

— Все одно, він мені сподобався.

— Знаєте, не робіть з мене все-таки чемпіона з по­ло, — чемно попросив Том. — Краще вже я милуватимусь усіма цими знаменитостями, лишаючись у тіні.

Дейзі з Гетсбі пішли танцювати фокстрот. Пригадую, мене здивувала граційна стриманість його рухів — я, власне, вперше побачив, як він танцює. Потім вони по­тихеньку перейшли на мою ділянку й з півгодини про­сиділи на сходах, а я тим часом, на прохання Дейзі, пильнував у саду. «На випадок пожежі чи повені, — по­яснила вона. — Чи ще якоїсь Божої кари».

Том виринув з тіні, коли ми сідали вечеряти.

— Не заперечуєте, якщо я сяду он за тим столом? — сказав він. — Там один дотепник весь час сипле анек­дотами.

— З Богом! — весело відповіла Дейзі. — І візьми ось мій золотий олівчик — може, тобі захочеться записати чиюсь адресу.

По хвилі вона озирнулася на той стіл, сказала мені: «Що ж, простачка, але гарненька», — і я зрозумів, що, за винятком тієї півгодини, яку вона провела з Гетсбі в мене на ґанку, вечір був для неї безрадісним.

Ми опинилися за столом, де розташувалось особливо п’яне товариство. Вийшло це з моєї вини — Гетсбі саме покликали до телефону, і я підсів до людей, з якими мені було дуже весело два тижні тому. Але те, що тоді потішало мене, тепер виявилося нестерпним.

— Ну, як ви себе почуваєте, міс Бедекер?

Дівчина, до якої звертались, марно намагалася задрі­мати на моєму плечі. Почувши запитання, вона випро­сталась і розплющила очі.

— Що?

Розімліла, опасиста жінка, яка досі настирливо запро­шувала Дейзі на завтра в місцевий клуб на партію голь­фа, стала на захист міс Бедекер:

— Ет, їй уже краще. Після п’яти-шести коктейлів во­на завжди починає отак верещати. Я їй весь час кажу: «Тобі пити не можна».