— Про що саме висловитись? — чемно поцікавився Гетсбі.

— Та про що хочете — просто кілька слів для преси.

Хвилин п’ять вони ходили коло та навколо, аж поки з’ясувалося, що молодик почув прізвище Гетсбі в себе в редакції у зв’язку з чимось таким, чого він або не до кінця зрозумів, або не хотів розголошувати. А тому у свій вільний день він з похвальною заповзятливістю вирушив «подивитися, що й до чого».

Це був постріл навмання, а проте репортерський ін­стинкт не підвів. Протягом літа сотні людей, що бували на прийомах у Гетсбі й на цій підставі вважали себе втаємниченими в його справи, ширили про нього всілякі чутки, і йому вже й справді було недалеко до того, щоб стати героєм газетної сенсації. Його ім’я пов’язували з легендами цілком у дусі нашого часу, казали, напри­клад, ніби він надумав прокласти «підземний нафтопро­від» із Канади в США, а згідно з ін­шою впертою чуткою, він мешкав зовсім не в будинку, а на великому, схожому на будинок пароплаві, що раз у раз потаємно міняє місце стоянки на узбережжі Лонг-Айленда. Важко ска­зати, чому саме ці вигадки так тішили Джеймса Гетца з Північної Дакоти.

Джеймс Гетц — таке було його справжнє чи, принайм­ні, законне ім’я. Він змінив його в сімнадцять років, у ту знаменну мить, яка мала стати початком його кар’є­ри, — коли побачив, що яхта Дена Коді стала на якір над найзрадливішою обмілиною Верхнього озера. Ще Джеймсом Гетцем вештався він до тієї миті берегом у зеленому подертому светрі й парусинових штанях, але вже Джеєм Гетсбі позичив у когось ялик, довеслував до «Туоломі» й попередив Коді, що за півгодини може зня­тися вітер, який розтрощить яхту на друзки.

Певно, це ім’я він вигадав для себе задовго до того. Батьки його, невдатні фермери, насилу зводили кінці з кінцями — в уяві він, власне, ніколи не визнавав їх сво­їми батьками. По суті, Джей Гетсбі з Вест-Егга, Лонг-Айленд, був утіленням його ідеального уявлення про влас­ну особу. Він був сином Божим — якщо ці слова вза­галі щось означають, то вони означають саме це — і, виконуючи волю Вітця свого, мав служити всюдисущій, вульгарній і облудній красі. Отож він і вигадав собі Джея Гетсбі, наділивши його всіма тими ідеальними ри­сами, які існують в уяві сімнадцятирічного хлопчини, і тій своїй вигадці залишився вірний до кінця.

Понад рік він тинявся по південному узбережжі Верх­нього озера — збирав молюсків, ловив лосося, наймався на будь-яку роботу, що забезпечувала йому харч і дах над головою. Цей спосіб життя — у праці то виснажли­вій, то й на працю несхожій — зміцнював і гартував його засмагле тіло. Він рано спізнав жінок, а що вони розбе­щували його, то навчився їх зневажати — невинних дів­чат за недосвідченість, а інших за схильність вкладати стільки емоцій в те, що йому, в його безоглядній само­заглибленості, здавалося таким буденним.

Але в його душі весь час панувало сум’яття. Перед сном його обступали найхимерніші, найфантастичніші видіння. Під цокання будильника на вмивальнику, в мі­сячному світлі, що просочувало блакитною вологою зі­бганий одяг на підлозі, уява його малювала роззолочену картину казково-прекрасного світу. Щоночі він додавав до цієї картини якісь нові мазки, аж поки сон змагав його в своїх обіймах, спускаючи завісу над якоюсь особ­ливо принадною сценою. Якийсь час такі мрії давали вихід його фантазії, поволі навіювали віру в нереаль­ність реального, запевняли, що світ на­дійно і твердо три­мається на крильцях доброї феї.

За кілька місяців до того, інстинктивно намацуючи стежку до свого блискучого майбутнього, він опинився в маленькому лютеранському коледжі Св. Олафа на пів­дні штату Міннесота. Пробув він там два тижні, обурю­ючись дедалі більше загальною жорстокою байдужістю до фанфарного поклику його долі, до долі взагалі й соромлячись принизливої праці двірника, якою мав від­робляти плату за навчання. Потім він повернувся до Верхнього озера й усе ще тинявся в пошуках гідного себе заняття, коли яхта Дена Коді стала на якір над прибережною обмілиною.

Коді перевалило тоді за п’ятдесят, і за плечима в ньо­го були срібні копальні Невади, золотоносні жили Юко­ну і взагалі всі металеві гарячки, починаючи з сімдесят п’ятого року. Операції з монтанською міддю, що при­несли йому кілька мільйонів, не позначилися на його фізичному стані, але вкрай розладнали його психіку, і чимало жінок, відчувши це, намагалися розлучити його з його грошима. Бульварна преса 1902 року охоче сма­кувала плітки про ті підступи, за допомогою яких жур­налістка Елла Кей грала роль мадам де Ментенон[5] при підупалому духом багатієві, поки він не втік од неї на своїй яхті. Отак після п’ятирічних мандрів уздовж аж надто гостинних берегів він з’явився в затоці Літл-Герл на Верхньому озері, щоб круто змінити долю Джеймса Гетца.

Юному Гетцу, який, опустивши весла, дивився знизу вгору на високий борт яхти, вона здавалася найпрекраснішим дивом світу. Певно, розмовляючи з Коді, він усміхався, бо вже знав, що його усмішка подобається людям. У всякому разі, Коді поставив йому кілька за­питань (відповіддю на одне з них стало оте новісіньке ім’я) і виявив, що хлопцю притаманні кмітливість й надмірне честолюбство. За кілька днів по тому він забрав його до Дулута, де купив йому синю куртку, шість пар білих полотняних штанів і кашкет яхтс­мена. І коли «Туоломі» вирушила в плавання до Вест-Індії та берегів Магрибу, Гетсбі був на її борту.

Обов’язки його були невизначені — він виконував функції і стюарда, і старшого помічника, і капітана, і секретаря, і навіть тюремника; тверезий Ден Коді добре знав, на які вибрики здатен Ден Коді п’яний, і, щоб уникнути всіляких неприємностей, він дедалі більше покладався на Джея Гетсбі. Так тривало п’ять років, протягом яких яхта тричі обійшла Американський кон­тинент, і так могло тривати ще дуже довго, якби одного вечора в Бостоні на борт яхти не зійшла Елла Кей; за тиждень по тому, порушивши правила гостинності, Ден Коді помер.

Я пам’ятаю його портрет у спальні Гетсбі — сивий чо­ловік з квітучим обличчям, з порожнім, закам’янілим по­глядом, один із тих шибайголів-піонерів, котрі на якийсь час запровадили на східному узбережжі Америки буйні, брутальні звичаї шинків та борделів Дикого Захо­ду. Власне, це він, сам того не бажаючи, прищепив Гетс­бі нехіть до спиртного. Траплялося, під час буйної ве­чірки жінки кропили Гетсбі волосся шампанським, але пив він рідко й неохоче.

Коді відписав йому кругленьку суму — двадцять п’ять тисяч доларів. Але Гетсбі їх не одержав. Він так і не зрозумів, які прийоми юридичного крутійства були за­стосовані проти нього, але все, що вціліло від мільйо­нів, прибрала до рук Елла Кей. Йому ж лишився цін­ний досвід; невиразні обриси Джея Гетсбі набрали плоті і крові й стали людиною.

Він розповів мені все це значно пізніше, але я запи­сую його розповідь тут, щоб спростувати всі ті безглузді вигадки про його походження, в яких не було ані тіні правди. До того ж він розпові­дав мені все це, коли обста­вини заплуталися настільки, що я вже міг би повірити всьому або нічому — з того, що про нього розпові­дають. Тож я і користаюся з цієї короткої паузи — поки Гетсбі, так би мовити, зводить дух, — щоб розвіяти всі ті хибні уявлення та вигадки про його особу.

У нашому з ним спілкуванні теж утворилася пауза. Протягом кількох тижнів я не бачився і навіть не передзвонювався з ним — здебільшого я пропадав у Нью-Йор­ку, гуляв з Джордан і намагався запобігти ласки в її старезної тітки. Але якось у неділю по обіді я вибрався-таки до Гетсбі. За кілька хвилин після моєї появи з’явилися й зажадали чогось випити ще троє гостей. Од­ним із них був Том Б’юкенен. Я аж рота роззявив з по­диву, хоч дивним було, власне, тільки те, що Том опинив­ся тут уперше.

Вони приїхали верхи на конях — Том, якийсь добродій на прізвище Слоун і вродлива дама в коричневій ама­зонці, яку я вже зустрі­чав тут раніше.

— Дуже радий вас бачити, — сказав Гетсбі, стоячи на сходах. — Дуже, дуже радий, що ви завітали.