Ми ще здалеку побачили натовп і кілька автомашин, що стояли посеред дороги.

— Аварія! — сказав Том. — Чудово. Вільсон, нарешті, матиме заробіток.

Він стишив швидкість, не збираючись, однак, зупиня­тися, та коли ми під’їхали ближче, похмурі, закам’янілі обличчя людей перед гаражем змусили його загальму­вати.

— Глянемо все-таки, що там? — невпевнено промовив він. — Одним оком.

Лише тепер я почув глухий, надсадний лемент, що без­настанно линув з гаража; коли ми, вийшовши з маши­ни, підійшли до дверей, я розрізнив у тому лементі сло­ва «Ой Боже мій, Боже мій!», що раз у раз зривалися на протяжливий стогін.

— Сталося якесь лихо, — схвильовано сказав Том.

Він став навшпиньки й поверх голів зазирнув до гара­жа, освітленого єдиною жовтою лампочкою, що погой­дувалася під стелею в дротяному ковпаку. Раптом щось хрипко булькнуло в нього в горлі і, розштовхавши людей своїми дужими плечима, він протовпився вперед.

Юрба сердито забурмотіла й відразу зімкнулася знов, тож іще з хвилину мені не видно було нічого. А тоді но­воприбулі натисли ззаду, і ми з Джордан раптом опини­лись в гаражі.

Тіло Міртл Вільсон лежало на верстаті під стіною, загорнуте в дві ковдри, неначе її морозило, незважаючи на теплий вечір; Том непорушно стояв, схилившись над нею, спиною до нас. Поряд по­лісмен-мотоцикліст, потію­чи від задухи й старанності, занотовував імена і прізвища в маленький записник. Надсадне голосіння різкою луною відбивалося від голих стін гаража, і я ніяк не міг збагнути, звідки воно лине, аж доки не побачив Вільсона — він стояв на високому порозі своєї конторки, впершись обома руками в одвірки, й розгойдувався впе­ред і назад. Якийсь чоловік стиха вмовляв його, раз у раз намагаючись покласти йому руку на плече, але Віль­сон нічого не бачив і не чув. Він повільно водив погля­дом від розгойданої лампи до того, що лежало на вер­статі, враз знову скидав очима на лампу і весь час про­низливо, нестямно лементував:

— Ой Боже мій! Ой Боже мій! Ой Боже мій! Ой Боже мій!

Нарешті Том рвучко підвів голову, роззирнувся до­вкола осклілими очима й щось пробурмотів, звертаючись до поліс­мена.

— М-а-в, — вимовляв букву за буквою полісмен, за­писуючи ім’я Міхаліса, — о...

— Ні, — виправив його той. — М-а-в-р-о...

— Слухайте сюди! — люто прогарчав Том.

— Р... — казав полісмен. — О...

— Д...

— Д... — Тут широка долоня Тома важко впала йому на плече, і він озирнувся. — Ну, чого вам?

— Як це сталось? Я хочу знати, як це сталось.

— Її збила машина. Збила і вбила.

— Збила і вбила, — повторив Том, дивлячись просто перед себе.

— Вона вибігла на дорогу. Той сучий син навіть не зупинився.

— Їхали дві машини, — сказав Міхаліс. — Одна звід­ти, друга туди, ясно?

— Куди-куди? — гостро спитав полісмен.

— В різні боки. Ну, а вона... — він підніс був руку в бік верстата, але зразу опустив, — ...вона вибігла на дорогу, і та машина, що їхала з Нью-Йорка, налетіла прос­то на неї, а швидкість же була миль тридцять, а то й сорок...

— Як називається це місце? — спитав полісмен.

— Ніяк. Воно не має назви.

З натовпу виступив добре вдягнений мулат.

— Машина була жовта, — сказав він. — Велика жовта машина. Нова.

— Ви бачили, як усе сталося? — спитав полісмен.

— Ні, але та машина промчала мені назустріч недалеко звідси. Швидкість у неї була більша за сорок. П’ят­десят, як не всі шістдесят.

— Підійдіть-но ближче, я запишу ваше прізвище. Тих­ше! Дайте мені записати його прізвище.

До Вільсона, який усе так само розгойдувався у две­рях конторки, певно, долинули якісь уривки цієї розмо­ви, бо раптом його лемент урвався:

— Я й сам знаю, яка то була машина! — закричав він. — Я знаю, знаю сам!

Я побачив, як на спині Тома під піджаком напнули­ся м’язи. Він хутко підійшов до Вільсона і, ставши перед ним, міцно схопив за плечі.

— Годі, візьміть себе в руки, — заспокійливо сказав він своїм грубим голосом.

Вільсон глянув на Тома й хотів був звестися навшпинь­ки, але коліна в нього підігнулись і він упав би, якби Том не підхопив його.

— Слухайте, — злегка труснув його Том. — Я оце хви­лину тому під’їхав сюди, вертаючись з Нью-Йорка. Я пригнав до вас свою стару машину, про яку ми до­мовлялись. Та жовта машина, якою я проїздив тут удень, була не моя — чуєте? Відколи я виліз із неї в Нью-Йорку, я більше не бачив її.

Тільки ми з мулатом чули, що він каже, бо стояли по­близу, але полісмена, видно, насторожив тон, яким він говорив.

— Про що це ви там? — різко запитав він.

— Я його приятель. — Том обернув голову до полісме­на, не випускаючи з рук Вільсона. — Він каже, що знає, яка то була машина... То була жовта машина.

Якась невиразна підозра змусила полісмена пильно подивитися на Тома.

— А якого кольору ваша машина?

— Синя.

— Ми тут проїздом просто з Нью-Йорка, — докинув я.

Хтось із тих, хто їхав слідом за нами, підтвердив це, і полісмен відвернувся.

— Ну, то перевіримо, чи правильно я записав ваше ім’я...

Том підняв Вільсона, мов ляльку, заніс його до кон­торки, посадив у крісло й повернувся до дверей.

— Треба, щоб хтось зайшов і посидів з ним, — владно кинув він.

Під його поглядом двоє чоловіків, що стояли най­ближче до нього, перезирнулися і неохоче рушили до конторки. Том зачинив за ними двері й зійшов з єдиного східця, намагаючись не дивитися в бік верстата. Прохо­дячи повз мене, він шепнув:

— Ходімо звідси.

Ніяковіючи від загальної уваги, ми проштовхалися крізь натовп — Том владним плечем торував нам доро­гу — й біля дверей розминулися із захеканим лікарем з саквояжиком, по якого хтось послав півгодини тому, сподіваючись не знати на що.

До повороту дороги Том їхав повільно, але за ним щосили натиснув на газ, і ми помчали крізь темряву ночі. Трохи згодом я по­чув тихий, здушений схлип і по­бачив обличчя Тома, залите слізьми.

— Клятий боягуз! — проридав він. — Навіть не зупи­нився!

Особняк Б’юкененів раптом виплив нам назустріч з-посеред темних шелестких дерев. Том зупинив машину навпроти ґанку й подивився вгору. Там в оповитій ви­ноградом стіні світилося два вікна.

— Дейзі вдома, — сказав він. Коли ми вилізли з ма­шини, він глянув на мене й злегка насупився. — Я мав би підкинути тебе до Вест-Егга, Ніку. Сьогодні вже однаково не до розваг.

Якась зміна сталася в ньому — він говорив тепер розважливо й твердо. Поки ми йшли до ґанку по зали­тій місячним світлом жорстві, він коротко, категорич­но кидав:

— Я викличу для тебе таксі. Поки я дзвонитиму, ви з Джордан ідіть на кухню. Скажіть, щоб вас наго­дували, — якщо ви голодні. — Він відчинив двері. — За­ходьте.

— Дякую. Не хочеться. Таксі ти для мене, будь ласка, виклич, але я почекаю тут, надворі.

Джордан поклала долоню мені на плече.

— Чом би тобі не зайти, Ніку?

— Ні, не хочеться.

Мене трошки нудило, і я хотів побути на самоті. Джордан постояла ще хвилинку.

— Ще ж тільки пів на десяту, — сказала вона.

Ні, до дідька — мені остогидло їхнє товариство, і не тільки Б’юкенени, відчув я раптом, а й Джордан також. Певно, вона вгадала це з виразу мого обличчя, бо крутнулася на підборах, вибігла сходами на ґанок і зникла в дверях. Я просидів кілька хвилин, обхо­пивши голову руками, аж доки почув з холу голос лакея, що викликав по телефону таксі. Тоді я повільно рушив алеєю, вирішивши чекати біля воріт.

Я не пройшов і двадцяти кроків, коли хтось гукнув мене на ім’я, і з кущів на алею вийшов Гетсбі. Видно, я почував себе на той час зовсім кепсько, бо спромігся подумати лише про те, як світиться його рожевий кос­тюм у місячному сяйві.

— Що ви тут робите? — спитав я.

— Нічого, друже. Просто стою.

Не знаю чому, але мені таке заняття видалося зло­чинним. Я навіть ладен був припустити, що він збира­ється пограбувати будинок; мене не здивувало б, якби з темних кущів за його спиною вигулькнули бандитські пики «знайомих Вольфсгайма».