Але він не зненавидів себе, і все вийшло зовсім не так, як він сподівався. Певно, він мав намір узяти все, що можна, й піти, — а виявилося, що він прирік себе на до­вічне служіння Дамі Серця. Дейзі й доти здавалася йому створінням незвичайним, але він не уявляв собі, якою справді незвичайною може бути «світська дівчи­на». Вона зникла у своєму багатому домі, повернулася до свого багатого, вщерть наповненого життя, а він ли­шився ні з чим. А втім, не зовсім так; він лишився з по­чуттям, що вона стала йому дружиною.

За два дні по тому, коли вони зустрілися знов, не їй, а Гетсбі перехопило подих, і доля посміялася не з неї, а з нього. Веранду її будинку заливало розкішне сяйво зірок; плетений диванчик аристократично рипнув, коли вона повернулася до Гетсбі й він поцілував її в ніжні, трепетні уста. Вона трохи захрипла від застуди, й це додавало чарівності її голосу. І Гетсбі дивився й не міг надивитися на чудо юності, полоненої та бороненої ба­гатством, на незайману свіжіть пелюсток одягу на Дейзі, й на неї саму, світлу, мов срібло, впевнену й горду, — і таку далеку від виснажливих поневірянь бідняків.

— Ви не уявляєте, друже, як я здивувався, коли усві­домив, що кохаю її. Спершу я навіть сподівався, що вона відвадить мене, але вона не відвадила, бо й вона мене покохала. Їй здавалося, що я багато знаю, бо мої знання були не такі, як у неї... Куди поділися мої често­любні заміри! Я міг думати тільки про неї, про свою любов, і ніщо інше мене вже не обходило. Зрештою, на­що чинити подвиги, коли тобі куди приємніше розповіда­ти, як ти їх чини­тимеш.

В останній вечір перед його від’їздом до Європи вони з Дейзі довго сиділи мовчки, пригорнувшись одне до од­ного. Надворі стояла холодна осінь, в кімнаті розпалили камін, і щоки Дейзі пломеніли. Іноді вона ворушилася в його обіймах, і тоді він трохи пересовував руку, щоб їй було зручніше, а одного разу поцілував її темне, лиску­че волосся. На час вони віддалися тиші, немовби для того, щоб краще запам’ятати цей вечір напередодні три­валої розлуки. За місяць їхнього кохання вони не були ближчі, не звірялися одне одному щиріше, ніж у ці хви­лини, коли вона мовчазними устами торкалася рукава його мундира або коли він цілував пучки її пальців, так ніжно, наче боявся розбудити її.

Воював він дуже добре. На фронт вирушив капітаном, а після боїв у лісах Аргонна дістав звання майора й почав командувати кулеметним батальйоном. Після укладення перемир’я він усе робив для того, щоб якнайшвидше повернутися додому, але якесь ускладнення чи непорозуміння закинуло його натомість до Оксфорда. На душі в нього було тривожно — в листах Дейзі нетерпін­ня межувало з розпачем. Вона не розуміла, чому він затримується. Життя буяло навколо неї, вимагало сво­го; їй треба було побачити Гетсбі, відчути його поряд себе, щоб упевнитися в тому, що вибір її правильний, що вона не обманюється.

Адже Дейзі була молода, її штучний світ був насиче­ний запахом орхідей, і безтурботним, веселим снобіз­мом, і музикою оркестрів, які кожному рокові задавали новий ритм, висловлюючи в мелодіях увесь смуток і всі спокуси життя. Цілу ніч саксофони виводили безнадій­ні скарги «Бійл-стріт блюзу», під їхні ридання сотні пар золотих та срібних черевичків товкли мерехтливий порох. Тепер навіть у сірий час надвечірнього чаювання завжди можна було потрапити до вітальні, яку безнас­танно трусила ця coлoдкa томлива лихоманка й розпа­шілі обличчя мигтіли перед очима, мов пелюстки троянд, що їх здіймали над підлогою сумні зітхання сурм.

І коли розпочався сезон, Дейзі знову затягло у вир цього сутінного світу. Знову кожен день її заповнював­ся півдесятком побачень з півдесятком чоловіків, і знову вона знесилено падала в ліжко аж десь над ранок, і орхідеї в’янули між рюшами й стеклярусом її зібганої на підлозі бальної сукні. Але весь час якийсь внутріш­ній голос вимагав від неї рішення. Вона хотіла впоряд­кувати своє життя зараз же, негайно; але спонукою до цього мала стати якась сила — кохання, грошей, неза­перечної вигоди, — сила, яка була б десь тут, а не за тридев’ять земель.

Така сила з’явилася навесні в особі Тома Б’юкенена. Солідна впевненість його постави та його становища в су­спільстві лестили Дейзі. Мабуть, не обійшлося без внутрішньої боротьби, і завершилася вона, мабуть, відчуттям полегкості. Листа Гетсбі отримав ще в Оксфорді.

Над Лонг-Айлендом уже світало, і ми обійшли всі кімнати першого поверху, відчиняючи вікна, впускаючи світло, що з сірого робилося золотавим. Тінь дерева раптом упала на росу, й невидимі птахи заспівали в си­ньому листі. Лагідний, приємний подув повітря, який на­віть леготом не назвеш, обіцяв прохолодну, погожу днину.

— Ні, по-моєму, вона ніколи його не кохала. — Гетсбі одвернувся од вікна й подивився на мене з викликом. — Не забувайте, друже, вона була вчора сама не своя від хвилювання. І ви бачили, як він її налякав — виставив мене якимсь дрібним шахраєм. За цих обставин вона могла ще й не такого наговорити.

Він сів, насупившись.

— Може, вона й кохала його якусь хвилину, коли во­ни тільки-но побрались, — але навіть тоді мене вона ко­хала більше.

І раптом він сказав щось зовсім дивне:

— В усякому разі, все це дуже особисте.

Що можна було з цього зрозуміти? Хіба тільки те, що у своїх взаєминах з Дейзі він вбачав глибину, для інших непроглядну.

Він повернувся з Франції, коли Том з Дейзі ще справ­ляли пошлюбну подорож, і рештки своєї армійської платні витратив — не міг не витратити — на болісну по­їздку до Луїсвілла. Він пробув там тиждень, тинявся ву­лицями, де колись у листопадовій темряві лунали їхні кроки, навідувався й до тих відлюдних місцинок, куди вони їздили в її білій машині. Доти йому здавалося, що будинок, у якому мешкала Дейзі, привабливіший, чарів­ніший за всі інші; а тепер і місто її, хоч уже й без неї, набувало в його очах тужної краси.

Від’їздив він з відчуттям, ніби залишає її в місті, ніби він міг би її знайти, якби шукав старанніше. В сидячо­му вагоні — на кращий квиток йому забракло гро­шей — було задушно. Він вийшов на відкриту площадку й сів на відкидний стілець. Станція відпливла назад, замигтіли глухі стіни якихось незнайомих будинків. Потім відкрився простір весняного поля, яким біг, не­мовби наввипередки з поїздом, жовтий трамвай; можли­во, комусь із людей у ньому траплялося бачити на вули­ці її чарівно бліде обличчя.

Рейки завернули, й поїзд побіг геть від сонця, а сонце, вже хилячись до заходу, мовби простягалося в благосло­венні над містом, що зникало, містом, повітрям якого дихала вона. Він розпачливо простяг руку, ніби хотів захопити пригорщу повітря, забрати з собою часточку цього міста, освяченого її присутністю. Але воно тепер зникало невтримно швидко з його затуманених очей, і він зрозумів, що ця найчистіша, найкраща частка його життя втрачена назавжди.

Була вже дев’ята, коли ми скінчили снідати й вийшли на терасу. За ніч погода різко перемінилась, і в повітрі тепер пахло осінню. Садівник, єдиний, що лишився в домі від попередніх слуг, підійшов і зупинився перед схо­дами.

— Я хочу сьогодні спустити басейн, містере Гетсбі. Листя от-от почне облітати, а воно завжди забиває труби.

— Ні, сьогодні не треба, — відповів Гетсбі і, повер­нувшись до мене, сказав, мовби виправдовуючись: — Ві­рите, друже, я за все літо так жодного разу й не попла­вав у тому басейні.

Я глянув на годинник і підвівся.

— До мого поїзда лишається двадцять хвилин.

Мені не хотілося їхати до Нью-Йорка. І річ навіть не в тім, що про роботу я й думати не міг — мені не хо­тілося залишати Гетсбі самого. Я пропустив і той поїзд, і наступний, перше ніж нарешті почав прощатись.

— Я подзвоню вам, — сказав я.

— Подзвоніть, друже.

— Десь так о дванадцятій.

Ми повільно спустилися сходами.

— Дейзі, мабуть, теж подзвонить. — Він тривожно гля­нув на мене — підтверджу я це чи ні?

— Мабуть.

— Ну, то до побачення.

Ми потисли один одному руки, і я пішов через трав­ник. Уже біля живоплоту я згадав щось і зупинився.