Литмир - Электронная Библиотека

Її листи його захоплювали й збивали з пантелику. За невміло підібраними словами він віднаходив сплески емоцій: невичерпна подяка, туга за спілкуванням, поспішний проблиск страху перед черговим залицяльником та тяга до нього, мов до захисника. У серпні вона вирушила на зйомку в загублені пустелі Аризони; спочатку від неї надходили лиш листівки, затим спілкування взагалі перервалося. Джейкоб зрадів. Він встиг подумати про те, що могло відштовхувати Дженні: його манірність, ревнощі, невміння приховувати біль. Цього разу все буде по-іншому. Він контролюватиме ситуацію. Дженні принаймні знову захопиться ним, його ідеально виваженою й гідною поведінкою.

За два дні до приїзду Дженні Джейкоб вирушив у нічний підвал на Бродвеї подивитися її останню картину. Було це в невеликому університеті. Дженні з’являлася з пучком на потилиці — звичним символом скромниці — надихала героя на спортивний подвиг і, вічно перебуваючи на другому плані, розчинялася в тіні радісних трибун. Втім, її гра чимось вирізнялася; рік тому Джейк виявив в її голосі якусь магію, яка тепер почала переходити на екран. Кожен її рух, кожен жест були живими й впливовими. Інші глядачі теж помітили це. Він підтверджував свої здогади за зміною їхнього дихання, за тим, який відбиток кидала її точна, прозора гра на їх розслаблені, байдужі обличчя. Критики теж це помічали, проте більшість із них не вміла точно схарактеризувати індивідуальність актора.

Вперше він усвідомив, що публіка знає Дженні, коли помітив, як поводилися пасажири, які разом з нею висаджувалися з поїзда. Зайняті багажем людьми, які зустрічали їх, все одно приділяли мить, щоб глянути на неї, зробити приятелям знак, повторити її ім’я.

Дженні променіла. Навколо неї вилася хмара радості й прихильності, немов її парфумер примудрився укласти в пляшечку з духами есенцію захоплення. І знову згрубілими венами Нью-Йорка містичним чином пробігла оновлена кров — водій Джейкоба радів, коли Дженні згадала про нього, хлопчаки-носії багажу в готелі «Плаза» шанобливо жартували, метрдотель у ресторані, в якому обідала пара, ледь не знепритомнів. Що стосується самого Джейкоба, то він тепер тримав себе в руках. Він був спокійним, уважним, ніжним, тобто таким, як зазвичай, проте в цьому випадку вважав за потрібне заздалегідь розпланувати свою поведінку. Його манери вказували на здатність й готовність подбати про Дженні, стати її кам’яною стіною.

Після обіду публіка в їхньому кутку ресторану, що складалася здебільшого з театральних глядачів, поступово розсмокталася, і виникло відчуття відокремленості. Облич­чя в Дженні й Джейкоба стали серйозними, тон голосу знизився.

— Я не бачив тебе вже п’ять місяців, — Джейкоб задумливо дивився вниз, на свої руки. — Зі мною ніяких змін не відбулося, Дженні. Я як і раніше всім серцем тебе люблю. Люблю твоє обличчя, твої недоліки й потік твоїх думок — люблю все в тобі. Єдине, чого душа моя прагне на цьому світі — це зробити тебе щасливою.

— Знаю, — прошепотіла вона. — Господи, я знаю!

— Не знаю, чи ти все ще відчуваєш до мене лиш прихильність? Коли вийдеш за мене, гадаю, що й прийде ще щось, не встигнеш й озирнутися — а те, що звеш «бентежити», здасться безглуздою нісенітницею, бо життя належить не хлопчикам й дівчаткам, а чоловікам і жінкам.

— Джейкобе, — шепнула вона, — не потрібно нічого говорити. Я і так знаю.

Джейкоб вперше підняв погляд.

— Знаєш? Що ти хочеш цим сказати?

— Я розумію, про що ти. О, це жахливо! Джейкобе, слухай! Я хочу тобі розповісти. Слухай, любий, і мовчи. Не дивися на мене. Слухай, Джейкобе, я закохалася в одного чоловіка.

— Що? — запитав він безпорадно.

— Я закохалася. Саме тому й зрозуміла твої слова про безглузду бентежність.

— Тобто ти закохалася в мене?

— Ні.

Огидне заперечення спливло над ними, пританцьовуючи й вібруючи: «Ні-ні-ні-ні-ні!»

— Ох, це жахіття! — вигукнула Дженні. — Я закохалася в чоловіка, якого зустріла на зйомках влітку. Я не мала наміру… не хотіла, але не встигла отямитися — і ось вона, любов, і тут вже нічого не поробиш. Я написала тобі, просила приїхати, але не відіслала листа, і ось я божеволію за цією людиною, не наважуюся поговорити з нею й щоночі виплакую очі в подушку.

— Актор? — почув Джейкоб власний голос мерця. — Раффіно?

— О, ні-ні! Стривай, дай-но розповісти. Це тривало три тижні, і, чесно, Джейку, я думала накласти на себе руки. Без нього мені не хотілося жити. І одного вечора ми випадково опинилися в машині самі, і він захопив мене зненацька й змусив зізнатися. Він знав... не міг не здогадатися.

— Тебе просто мов хвилею накрило, — рівним голосом вимовив Джейкоб. — Розумію.

— О, Джейку, я знала, що ти зрозумієш! Ти завжди все розумієш. Ти найкраща людина на землі, Джейку, кому знати, як не мені.

— Ти збираєшся вийти за нього?

Вона повільно кивнула головою.

— Я сказала: спершу мені потрібно з’їздити на Схід і побачити тебе, — коли страх її зменшився, вона усвідомила його горе й очі її забриніли слізьми. — Таке, Джейку, раз у житті буває. Ці думки не давали мені спокою тривалий час, поки не наважилася поговорити з ним: якщо раз втратиш, ніколи більше чогось схожого життя тобі не підкине — і заради чого тоді жити? Він був головним режисером тієї картини — для мене теж головний.

— Розумію.

Як вже бувало раніше, її очі утримували його погляд ледь не силою.

— О, Джейку!

Цей несподіваний співчутливий вигук, всеосяжний та проникливий, мов пісня, зм’якшив тільки що завданий удар. Джейкоб зціпив зуби й з усіх сил спробував приховати гострий біль. Натягнувши на обличчя маску іронії, Джейкоб попросив рахунок. Здавалося, що пройшла ціла година, перш ніж вони опинилися в таксі, яке понесло їх у готель «Плаза».

Вона припала до нього.

— О, Джейку! Скажи, що все гаразд! Скажи, що ти розумієш! Любий Джейку, мій найкращий друже, мій єдиний друже, скажи, що все розумієш!

— Звичайно, розумію, Дженні, — його рука механічно погладила її по спині.

— О, Джейку, тобі, мабуть, зараз дуже погано, так?

— Виживу.

— О, Джейку!

Вони під’їхали до готелю. Перед тим, як вийти з машини, Дженні подивилася в люстерко з косметички й підняла комірець хутряної накидки.

У вестибюлі готелю Джейкоб безперервно на когось натикався, щоразу вимовляючи напруженим і невпевненим голосом: «Вибачте».

Двері ліфта були відчинені. Дженні, що виглядала збентеженою й заплаканою, увійшла в кабіну й, безпорадно стиснувши кулачки, простягнула руки до Джейкоба.

— Джейку! — повторила вона.

— На добраніч, Дженні!

Вона повернулася до задньої стінки кабіни. Дверцята клацнули.

«Стривай! — мало не закричав він. — Ти не зрозуміла, що ти зробила, коли натиснула кнопку?».

Він розвернувся і, нічого не помічаючи навколо, вийшов на вулицю.

— Я її втратив! — прошепотів він зі страхом і переляком. — Я її втратив!

Джейкоб попростував 59-тою вулицею до площі Колумба, а потім звернув на Бродвей. Сигарет у нього не було, він забув їх у ресторані, тож почимчикував у тютюнову крамничку. Якась плутанина трапилася з рештою, і хтось із покупців розсміявся.

Вийшовши з крамниці, Джейкоб на мить завмер від подиву. Потім його накрила важка хвиля усвідомлення, тут же відступивши й залишивши Джейка приголомшеним і виснаженим. А потім повернулася знову, ще раз захопивши його з головою. Мов читець, що перечитує трагічну історію з надією, що зміниться фінал, він перепроживав цей ранок, початок роману, минулий рік. Але хвиля, гуркочучи, повернулася й впевнено оглушила його тим, що Дженні тепер навік залишиться там, на верхньому поверсі готелю «Плаза», без нього.

Він чимчикував Бродвеєм. Над склепінням Капітолійського театру великі літери крізь темряву ночі мерехтіли чотирма словами: «Карл Барбур та Дженні Принс».

Він здригнувся, прочитавши її ім’я, немов ці слова вимовив якийсь перехожий у нього за спиною. Зупинився й став дивитися.

До напису здіймалися й інші очі, люди оминали його та заходили всередину.

68
{"b":"979897","o":1}