— У моєму становищі це необхідно, — пояснила Дженні. — Інакше бачишся тільки зі своєю знімальною групою, а це занадто вузьке коло, — (Джейкоб посміхнувся.) — Гаразд, так чи інакше, розумнику, так роблять у недільні дні повсякчас і навіки.
На першій чайній вечірці Джейкоб зауважив, що жінок зібралося значно більше, ніж чоловіків, а також більше другорядних персон — журналісток, дочок операторів, жінок монтажерів, — ніж важливих. Ненадовго з’явився молодий латиноамериканець, якого звали Раффін, переговорив з Дженні й пішов; заглянула пара-трійка зірок, які з дещо перебільшеним інтересом розпитували про здоров’я дітей. Ще кілька знаменитостей зібралися в кутку й непорушно позували, нагадуючи статуї. Тут був і якийсь розгублений, надто схвильований письменник, який намагався залицятися то до однієї, то до іншої дівчини. Ближче до вечора раптом виявилося, що багато хто вже трохи напідпитку; коли Джейкоб із Дженні виходили за поріг, хор голосів звучав писклявіше, ніж вдень.
На другу чайну вечірку теж забіг молодий Раффін — актор, один із тих численних багатонадійних двійників Валентино; він поговорив із Дженні трохи довше й цього разу уважніше, тоді відлучився. Джейкоб припустив, що цій вечірці не намагалися надати такого ж блиску, як іншій. Більшим був натовп навколо столу з коктейлями. Більше народу сиділо.
Дженні, як він зауважив, пила тільки лимонад. Його здивували й порадували її вихованість й хороші манери. Вона зверталася безпосередньо до співрозмовника, а не до всіх, хто перебував поблизу; вислуховуючи когось, не блукала очима по кімнаті. Чи то навмисно, чи ні, але на обох вечірках Дженні рано чи пізно заводила розмову з найвпливовішими гостями. Серйозний вигляд, з яким вона вимовляла: «Для мене це вдала можливість повчитися чомусь новому», чарівно лестив самолюбству співрозмовника.
Коли вони вийшли, щоб їхати на останню вечірку — це була вечеря «а ля фуршет» — вже стемніло, і на Беверлі-Хіллз незрозуміло навіщо засвітилися яскраві, електричні реклами оптимістичних торговців нерухомістю. На вулиці біля кінотеатру Граумана, попри невеликий теплий дощик, зібрався натовп.
— Дивись! Дивись! — вигукнула вона; у кіно йшла картина, в якій вона знімалася місяць тому.
Вони вислизнули з бульвару Голлівуд — слабкої подоби Ріалто — в глибоку пітьму бічного провулка; він обійняв її та поцілував.
— Милий Джейку! — усміхнулася вона.
— Дженні, ти така гарна! Я й не знав, що ти така гарна!
Вона подивилася прямо; її обличчя було лагідним і спокійним. Його охопила досада, і він наполегливо притягнув її до себе; і саме тоді авто зупинилося біля освітлених дверей.
Пара зайшла в літній одноповерховий будиночок, переповнений людьми й запахом тютюну. Весь присмак формальності, з яким почався сьогоднішній день, давно пройшов; все раптом набуло відтінку якоїсь невизначеності й різкості.
— Адже це Голлівуд! — пояснила жвава й говірка дама, яка весь день перебувала поруч з ними. — У неділю тут ніхто не прикидається, — вона вказала на господиню будинку. — Звичайна, проста й мила дівчина! — і додала голосніше: — Чи не правда, люба, ви — звичайна, проста й мила дівчина?
Господиня відповіла:
— Так. А про кого це ви?
І співрозмовниця Джейкоба знову заговорила тихо:
— Але ваша дівчинка — наймудріша з усіх тутешніх!
Загальна кількість поглинених Джейкобом коктейлів приємно його одурманювала, але, як він не старався, дух вечірки — той самий ключ, який дозволив би йому відчувати себе тут невимушено й спокійно — від нього вислизав. У повітрі витало якесь напруження — якась агресія і невпевненість. Всі розмови між чоловіками здавалися порожніми, легковажними й обривалися на якійсь недовірливій ноті. З жінками розмови були привітніші. Об одинадцятій годині в буфетній він раптом зрозумів, що востаннє бачив Дженні годину тому. Повернувшись до вітальні, чоловік помітив, як вона увійшла — очевидно, з вулиці, бо на ходу скинула з себе пальто. Була з Раффіно. Коли дівчина підійшла, Джейкоб помітив, як Дженні затамувала подих, як виблискували її очі. Раффін ввічливо й недбало посміхнувся Джейкобу; через кілька хвилин, збираючись покинути вечірку, Раффін нахилився й щось прошепотів їй; вона подивилася на нього, не усміхаючись, і побажала хороших снів.
— О восьмій мені потрібно бути на знімальному майданчику, — тут же сказала вона Джейкобу. — Якщо зараз же не піду додому, то завтра виглядатиму, як стара парасолька! Милий, ти не проти?
— Звісно, ні!
Їхнє авто відправилося в нескінченну подорож по приземкуватому, розтягненому місту.
— Дженні, — сказав він, — я ще ніколи не бачив тебе такою, як сьогодні! Клади голову мені на плече!
— Дякую. Я втомилася.
— Навіть не уявляю, якою променистою ти станеш незабаром.
— Так я ж анітрохи не змінилася!
— Це не так! — його голос раптово перетворився в тремтливий від почуттів шепіт. — Дженні, я в тебе закоханий! Як дивно, Дженні... Ось як воно трапилося...
— Ти в мене не закоханий!
— Ти просто хочеш сказати, що це тебе абсолютно не цікавить! — і він відчув легкий укол страху.
Вона сіла прямо, випроставшись з кільця його обіймів.
— Авжеж, цікавить! Ти ж знаєш, що понад усе на світі мене цікавиш ти!
— Цікавлю більше, аніж містер Раффіно?
— О Господи! — зневажливо запротестувала вона. — Раффіно — всього-на-всього хлопчисько!
— Я кохаю тебе, Дженні!
— Ні, не кохаєш.
Він стиснув руки. Чи то гра уяви, чи її тіло інстинктивно почало опиратися? Але вона притулилася до нього, і він її поцілував.
— Сам знаєш, що Раффін — це все дурниці...
— Напевно, я ревную...
Відчуваючи себе дуже наполегливим і тому непривабливим, він її відпустив. Але укол страху став болем. І хоч він знав, що вона втомлена, і що почувалася невпевнено через його нове ставлення, він ніяк не міг заспокоїтися.
— Я і не підозрював, як багато ти для мене значиш! Я не знав, чого мені весь цей час не вистачало! Тепер я знаю: мені потрібно було, щоб ти була поруч зі мною!
— Що ж, ось я і поруч.
Він вирішив, що це було запрошенням, але вона втомлено обм’якла в його обіймах. Всю решту шляху він так і тримав її на руках — вона закрила очі, а її коротке волосся звисало назад, мов у потопельника.
— Водій довезе тебе до готелю, — сказала вона, коли машина під’їхала до її апартаментів. — І не забудь: завтра ти снідаєш зі мною на студії!
Раптом, коли він сказав, що хотів би зайти, а вона відповіла, що вже пізно, вони мало не посварилися. Жоден з них ще не встиг відчути зміну, яка вплинула на обох опісля його зізнання. Вони раптом перетворилися на чужих людей: Джейкоб відчайдушно намагався повернути час назад на пів року й знову пережити ту ніч в Нью-Йорку, а Дженні бачила, як це почуття — більше схоже на ревнощі, аніж на любов — поступово опановує ним і виповзає назовні, витісняючи колишню турботу й розуміння, з якими їй було так комфортно.
— Але ж я не люблю тебе так, — крикнула Джейн. — З чого ти взяв, що можеш ні з сього ні з того ось так звалитися на голову й жадати такої любові?
— Така любов тільки для Раффіно?
— Клянуся, що ні! Я з ним навіть не цілувалася ніколи!
— Гм! — зараз він став білим розгніваним птахом.
Навряд чи зміг би пояснити цю неприпустиму поведінку, але щось таке нелогічне, як любов, змусило його не відступати.
— Актриса!
— Ох, Джейку! — вигукнула вона. — Прошу тебе, відпусти мене! Ще ніколи в житті я не відчувала себе так жахливо, я нічого не розумію!
— Ну, я пішов, — раптом сказав він. — Не знаю, що зі мною сталося, але я просто голову втратив і не тямлю, що кажу! Я тебе люблю, а ти мене не любиш. Колись любила, або думала, що любиш, але тепер це, мабуть, минулося.
— Але ж я тебе люблю! — вона на мить змовкла. Червоно-зеленаве сяйво реклам заправної станції на розі освітлювало боротьбу на її обличчі. — І якщо ти мене дійсно любиш, я вийду за тебе хоч завтра!
— Виходь за мене! — вигукнув він.
