— Ага! — вигукнув Джон. — Ось і його величність.

Тихенько схлипнувши, Рагс затамувала подих. Мадемуазель сприймала все, мов у тумані: комік начебто стояв на танцювальних підмостках в яскраво-білому освітленні, начеб деякий час щось торохтів, а залом розносилися брижі сміху. Та очі її залишалися нерухомими, зачарованими. Вона бачила, як хтось із компанії схилився й щось прошепотів іншому, як горів сірник, як замерехтіло на задньому плані яскраве вічко сигарети. Чи довго залишалася без руху, Рагс не знала сама. Потім з очима в неї щось трапилося, їх заслало білою пеленою, і відмахнутися від цього було неможливо. Рагс різко повернулася й виявила, що на неї зверху спрямований невеликий прожектор. Десь поблизу звучав голос, він щось їй говорив, по залу стрімко прокочувався круговорот сміху, але Рагс сліпив прожектор, і вона мимоволі підвелася.

— Сиди! — шепнув їй Джон через столик. — Він щовечора вибирає собі кого-небудь.

Тепер Рагс зрозуміла — це був комік Шейк Б. Сміт. Він розмовляв з нею, сперечався з нею — про щось, що здавалося неймовірно потішним для всіх інших, та Рагс чулося лиш невиразне бурмотіння. Спочатку її приголомшило яскраве світло, але тепер вона опанувала себе й зобразила посмішку. То був жест рідкісного самовладання. Ця посмішка говорила про цілковиту байдужість до того, що відбувається, і Рагс немовби не помічала світла прожектора, не помічала спроби коміка зіграти на її привабливості; вона з нескінченної відстані гралася ним — з тим же успіхом він міг би метати свої стріли в місяць. Вона вже не була «леді» — леді в такій ситуації виглядала б роздратованою, жалюгідною чи дурною, Рагс же звела свою позицію до того, щоб просто красуватися, залишаючись недосяжною для всього іншого, і комік зрештою відчув таку самотність, якої ніколи раніше не відчував. За його сигналом прожектор раптово згас. Сцена завершилася.

Сцена завершилася, комік покинув сцену, і нотки відчуженої музики залунали знову. Джон прихилився до неї.

— Мені дуже шкода. Але нічого тут не поробиш. Ти була чудова.

У відповідь на інцидент пролунав буденний сміх — затим вона здригнулася: за столиком на тому кінці залу залишилися тільки двоє людей.

— Він пішов! — засмутилася вона.

— Не хвилюйся — повернеться. Бачиш, йому доводиться бути обережним; напевно, перечікує зовні з ким-небудь зі своїх асистентів, поки знову не вимкнуть світло.

— А чого йому остерігатися?

— Відвідування Нью-Йорка в нього не заплановано. Так він і приїхав інкогніто.

Світло знову померкло, і майже відразу ж з темряви з’явився високий чоловік і наблизився до їхнього столика.

— Не дозволите представитися? — швидко промовив він з гордовитою інтонацією британця, звертаючись до Джона. — Лорд Чарльз Есте, один із супутників барона Марчбенка, — він пильно подивився на Джона, аби зрозуміти, чи той усвідомив вагомість цього імені.

Джон кивнув.

— Це між нами, сподіваюся, розумієте.

— Авжеж.

Рагс намацала на столику свій непочатий келих шампанського й одним ковтком його осушила.

— Барон Марчбенк запрошує вашу супутницю протягом цього номера приєднатися до його товариства.

Обидва чоловіки кинули свій погляд на Рагс. На мить наступила пауза.

— Добре, — погодилася вона й знову запитально подивилася на Джона.

Той знову кивнув. Дівчина підвелася й із шаленим серцебиттям заснувала столиками, роблячи півкільця, аби дістатися кінця зали; затим її тоненький, мерехтливо-золотистий силует розтанув біля столика в напівтемряві.

Номер наближався до кінця, Джон сидів за столиком сам, струшуючи келих шампанського й спостерігаючи гру бульбашок. За мить до того, як спалахнуло світло, пролунав тихий шелест золотої матерії й Рагс, зашарівшись і прискорено дихаючи, опустилася на стілець. В її очах блищали сльози.

Джон дивився на неї понуро.

— Ну, що він говорив?

— Він був дуже мовчазний.

— Хоч слово сказав?

Коли вона потягнулася за келихом, рука її затремтіла.

— Поки було темно — просто дивився на мене. Виголосив кілька звичних фраз. Точнісінько, як на фото, тільки вигляд має знуджений та стомлений. Навіть не запитав як мене звати.

— Сьогодні покидає Нью-Йорк?

— Через пів години. Його з помічниками чекає біля дверей машина, до світанку вони повинні перетнути кордон.

— Ну як він тобі — чарівливий?

Мадемуазель завагалася, затим повільно кивнула.

— Так всі говорять, — підтвердив Джон похмуро. — Вони чекають, що ти повернешся?

— Не знаю, — Рагс кинула невпевнений погляд в інший кінець залу, але знаменитість вже пішла в якесь укриття.

Коли Рагс відвернулася, до них поспішно підійшов зовсім незнайомий молодик, який перед тим дещо затримався біля головного входу. Обличчя його було смертельно блідим, пом’ятий костюм — в невідповідному, діловому стилі. Він поклав на плече Джону тремтячу руку.

— Монте! — Джон сіпнувся й пролив шампанське. — Що таке? У чому справа?

— Вони напали на слід! — схвильовано прошепотів юнак. Він озирнувся. — Нам треба поговорити віч-на-віч.

Джон Чеснат скочив на ноги. Рагс помітила, що його обличчя набуло такого кольору, як серветка, яку він тримав у руці. Джон вибачився, і обидва відійшли до вільного столика трохи віддалік. Рагс на мить кинула на них зацікавлений погляд, затим знову зосередила увагу на столику в іншому кінці залу. Чи запросять її повернутися? Принц просто собі підвівся, вклонився й вийшов за поріг. Либонь, варто було зачекати, поки він повернеться, але вона, хоч і була схвильована, почасти вже повернула собі своє колишнє «я». Її зацікавленість вдовольнилася — від принца була потрібна нова ініціатива. Мадемуазель себе запитувала: чи дійсно відчула властивий йому шарм, а головне — чи подіяла на нього її краса?

Юнак Монте зі смертельно блідим обличчям розчинився, і Джон повернувся за столик. Рагс з подивом виявила, що його вигляд повністю змінився.

Він, мов п’яний, впав у крісло.

— Джоне! Що трапилося?

Замість відповіді Джон потягнувся за пляшкою шампанського, але пальці в нього тремтіли, вино пролилося, навколо келиха утворилося мокре жовте кільце.

— Ти нездоровий?

— Рагс, — ледве вимовив він, — мені кінець.

— Що ти таке плетеш?

— Кажу ж, мені кінець, — його обличчя скривилося в жалюгідній усмішці. — Виписаний ордер на мій арешт, вже годину як.

— Ти щось накоїв? — злякалася Рагс. — Який ще ордер?

Почався наступний номер, світло згасло, Джон раптом впустив голову на столик.

— Та що таке? — допитувалася вона, а побоювання зростало. Вона схилилася вперед: відповідь Джона була ледве чутною. — Вбивство? — вона охолола.

Джон кивнув. Рагс схопила його за обидві руки й струснула — так струшують пальто, щоб воно нормально сиділо. Очі Джона снували по сторонах.

— Це правда? У них є докази?

Джон знову кивнув — розслаблено, як п’яний.

— Тоді тобі потрібно зараз же тікати за кордон! Чуєш, Джоне? Зараз же тікати, поки вони до тебе не дісталися!

Джон кинув на двері погляд, сповнений дикого жаху.

— Всі святі! — вигукнула Рагс. — Що ж ти сидиш склавши руки? — її погляд, відчайдушно блукаючи по залу, раптом зупинився. Рагс втягнула в себе повітря, завагалася і люто зашепотіла Джону на вухо: — Якщо я зумію це влаштувати, поїдеш сьогодні в Канаду?

— Як?

— Я це зроблю — ти тільки візьми себе в руки. Це тобі говорить Рагс, розумієш, Джоне? Сиди тут і не рухайся, поки я не повернуся!

Під прикриттям темряви Рагс перетнула майданчик.

— Бароне Марчбенк, — шепнула вона тихенько, зупинившись за його стільцем.

Він жестом запросив її сісти.

— Чи не знайдеться сьогодні у вас в машині два вільних місця?

Один з помічників тут же обернувся.

— В авто його світлості всі місця зайняті, — кинув він.

— Мені дуже потрібно, — голос Рагс тремтів.

— Що ж, — невпевнено озвався принц, — не знаю.

Лорд Чарльз Есте подивився на принца й похитав головою.