— Думаю, варто навідатися в гараж, — сказав Харланд. — Я завжди о цій порі туди забігаю. А ви, двійко, посидьте тут та погомоніть про старі добрі часи.

Тільки-но в темній вуличці зникли батько та син, Джон Джексон повернувся до Еліс, обняв її за плече й заглянув в очі.

— Я люблю тебе, Еліс.

— І я тебе люблю.

З дня весілля він не говорив цього жодній жінці, окрім дружини. Але цього вечора слова набрали нового змісту, окуталися весною, і Джексон відчув, мовби своїми руками обіймає втрачену юність.

— Я завжди тебе любила, — пробурмотіла вона. — Уночі, перед тим як заснути, я завжди згадувала твоє обличчя. Чому ти не повертався?

Він ніжно погладив її волосся. Ніколи ще не бував такий щасливий. Джексон відчував, ніби отримав владу над самим часом, ніби той покотився назад, розчиняючи всі втрачені весни на світі, аби підкоритися почуттям.

— Ми, як і раніше — молоді, ми, двійко, — радісно мовив він. — Давним-давно ми припустилися безглуздої помилки, але встигли вчасно одуматися.

— Розкажи мені про це, — прошепотіла вона.

— Цього ранку, під дощем, я чув твій голос.

— І що він сказав, мій голос?

— Він сказав: повертайся додому.

— І ось ти вдома, любий.

— Я вдома.

Раптом він звівся.

— Ми з тобою їдемо. Ти розумієш?

— Я завжди знала: якщо ти прийдеш за мною, я з тобою поїду.

Коли зійшов місяць, Еліс проводила його до хвіртки.

— Завтра! — стиха мовив він.

— Завтра!

Під скажений стукіт серця Джон обережно виждав, поки кроки, що дріботіли темною вуличкою, не минуть його та замруть вдалині. З простодушною заповзятістю він знову поцілував Еліс і притиснув її до серця під квітневим місяцем.

Прокинувся чоловік об одинадцятій і набрав собі холодну ванну, плескаючись у воді з таким самим захопленням, яке відчував вчора.

— Ці двадцять років я надто багато думав, — мовив він до себе. — Думки старять людину.

На вулиці було тепліше, ніж вчора, і, коли Джон виглянув з вікна, курява на вулиці здавалася більш помітною, ніж напередодні. Він поснідав внизу, з вічним подивом міського жителя питаючи себе, чому в селі за білого світла не знайдеш свіжих вершків. Місцеві жителі вже дізналися, що він приїхав, і у вестибюлі кілька людей звелися, щоб його привітати. Хтось запитав, чи є в нього дружина й діти, він безтурботно відповів «ні», після чого йому стало трохи ніяково.

— Самісенький, — з удаваною радістю продовжив він. — Захотів повернутися й глянути знову на старе місто.

— Надовго? — питали вони допитливо.

— На день, може, два дні.

Що вони подумають завтра? На вулиці збереться збентежений натовп, що пліткуватиме про приголомшену й нечувану новину.

«Слухайте, — хотілося йому сказати, — ви думаєте, мабуть, жилося мені в місті розкішно, та це не так. Я повернувся, бо життя розставило пастки, і, коли в моїх очах ви й побачили вогники щастя, то це тому, що вчора я віднайшов уламок втраченої молодості в цьому маленькому містечку».

Опівдні, коли Джексон відправився в будинок Еліс, сонце щосили припікало, і кілька разів він зупинявся, аби змахнути краплі поту з чола. Наближаючись до хвіртки, він побачив, що Еліс чекає на веранді: одягнена так парадно, мов у неділю, вона тихо розхитувалася сюди-туди — їй Богу, як в дитинстві.

— Еліс! — радісно вигукнув він.

Вона поспіхом піднесла палець до губ.

— Обережно! — прошепотіла вона.

Він сів поруч й взяв її долоню, та рука зіслизнула й лягла на бильце крісла, сама ж Еліс знову почала тихо розхитуватися.

— Обережніше. Діти в будинку.

— Але я не можу. Тепер життя починається знову, а про всі застороги я забув в тому, минулому житті.

— Ц-с-с-с!

Трохи стривожившись, він пильніше придивився до Еліс. Її обличчя, нерухоме та байдуже, здавалося старішим, ніж вчора; Еліс виглядала блідою й втомленою. Але він з тихим захопленим усміхом відмахнувся від цього враження.

— Еліс, цієї ночі я спав, як у дитинстві, хоч кілька разів і прокидався від радості, дивлячись на місяць, який зводив нас докупи. Цей місяць знову мій.

— Я зовсім не спала.

— Бідолаха.

— О другій чи третій ночі я зрозуміла, що не зможу піти від дітей — навіть з тобою.

Джексон заціпенів. На мить він кинув на неї здивований погляд, відтак розсміявся — коротко, недовірливо.

— Ніколи! — Еліс відчайдушно затрясла головою. — Ніколи, ніколи! Варто було подумати про це, як тіло самовільно тремтіло в ліжку, — вона затнулася. — Не знаю, яка муха мене вчора вкусила. Коли я з тобою, ти завжди змушуєш мене діяти, відчувати чи думати так, як хочеш ти. Але напевно, вже занадто пізно. Ця витівка, мов омана; скидається на якесь божевілля чи сон, от і все.

Джон Джексон знову розсміявся — цього разу не з підозрою, а з відтінком загрози.

— Що ти хочеш цим сказати? — вимогливо запитав він.

Еліс заплакала, прикриваючи обличчя рукою, тому що хтось чимчикував по стежині.

— Ти маєш пояснити детальніше, — випалив Джон Джексон, трохи підвищивши голос. — Мені отак все прийняти та піти?

— Благаю, не говори так голосно, — благала Еліс. — Спека, і я взагалі заплуталася. Думаю, я звичайна обивателька, не більше. Мені навіть соромно: я тут з тобою теревені правлю, поки мій чоловік, дихаючи пилом й задухою, весь день працює.

— Соромно теревені правити? — перепитав він.

— Та не дивися на мене так! — голос Еліс здригнувся. — У мене серце розривається, тому що я роблю тобі боляче. У тебе теж є діти, про яких треба піклуватися — сказав, що маєш сина.

— Син, — наявність сина здавалася сном, тож Джон приголомшено витріщився на неї. — Ох, авжеж, у мене є син.

Джексон почав усвідомлювати хворобливість, дику безглуздість ситуації; та все ще сліпо боровся за власну мить щастя, що виривалася з рук. Ледь не на добу, до нього повернулася сила споглядання речей крізь серпанок надії — надії на невідоме щастя, що розлилося десь за пагорбом; але тепер, з кожним вимовленим словом Еліс, серпанок надії, все місто, спогади, і навіть саме обличчя тієї жінки набували перед його очима реальних вимірів.

— Більше ніколи на світі, — вигукнув він в останній, відчайдушній спробі, — нам не випаде нагода стати щасливими!

Та він знав, навіть коли говорив цю фразу, що такої нагоди й не було; було лиш божевільне й сповнене відчаю нічне побачення двох схимників, що довго гнили у келіях.

Він звів очі, помітивши Джона Харланда біля хвіртки.

— Ланч готовий, — вигукнула Еліс з полегшенням в голосі. Джон приєднається до нас.

— Не можу, — швидко відгукнувся Джон Джексон. — Дякую, ви обоє дуже люб’язні.

— Залишайтеся, — Харланд, у замасленому комбінезоні, стомлено опустився на східці й великою носовою хусткою почав витирати лоб під тонким сивим волоссям. — Ми почастуємо вас охолодженим чаєм, — він підняв очі на Джона. — Я в таку спеку почуваюся старим, не знаю, як ви.

— Думаю... спека на всіх нас діє однаково, — зі зусиллям вимовив Джон Джексон. — Біда в тому, що мені сьогодні ввечері потрібно повертатися в місто.

— Справді? — Харланд співчутливо кивнув.

— Так. Я обіцяв виступити з промовою.

— Он як? Напевно, промова стосуватиметься якихось міських питань?

— Ні, власне… — слова виштовхувалися мимоволі, вистукуючи в мозку безглуздий ритм. — Я повинен розповісти про те, «що дало мені життя».

Затим він і справді відчув спеку; все ще зображаючи на обличчі посмішку, — мистецтво всміхатися він опанував досконало, — безсило прихилився до поручнів веранди. Незабаром усі троє попрямували до хвіртки.

— Шкода, що ти їдеш, — очі Еліс дивилися злякано. — Повертайся, не забувай наше містечко.

— Обов’язково.

Засліплений горем, усвідомлюючи, що ледве волочить ноги, Джон рушив вуличкою; але щось незабаром змусило його обернутися й із посмішкою помахати рукою. Еліс з чоловіком все ще стояли біля хвіртки, вони помахали йому у відповідь і, розвернувшись, почалапали в будинок.