Це був його будинок, більше таких не було; у цих скромних стінах він бував неймовірно щасливим. Тут йому показали й навчили доброти, яка стала незмінною супутницею для нього в дорослому житті. Тут він віднайшов таємницю тих кількох простих правил порядності, про які часто говорять, але які рідко наслідують, таємницю, яка в суєті конкурентного протиборства перетворюватиме його на дивака, що заслуговуватиме то на зневагу, то на пошану серед менш витончених колег. Це був його будинок, тому що саме тут була народжена й вигодувана його честь; він пізнав усі негаразди, що випадають на долю бідняків, але не робив нічого, у чому довелося б покаятися.
Утім, сюди його привів інший спогад — більш настирливий ніж інші, особливо нестерпно зростав він зараз через критичну ситуацію. На цьому подвір’ї, на старому ґанку, у кожній зеленій кроні над головою йому все ще бачилися відблиски золотого волосся і яскравих дитячих очей його першого кохання — дівчинки, яка жила в давно вже покинутому будинку, що стояв навпроти. Якщо тут було щось живе, то це її дух.
Раптом він встав і, продираючись через кущі, рушив зарослою доріжкою до будинку. З трави, мало не з-під ніг, з шумом злетів чорний дрізд, і Джексон здригнувся.
Коли він відкривав двері, мостини веранди під ним загрозливо прогнулися. У хатині не чулося ні звуку, лише повільна, мірна пульсація тиші, та варто було ступити всередину, як на гадку спливло слово — невідворотне, мов дихання, і Джексон вимовив його, мовби окликаючи когось в порожньому будинку.
— Еліс, — крикнув він; і ще голосніше: — Еліс!
У кімнаті ліворуч хтось злякано скрикнув. Приголомшений, Джон Джексон застигнув, мов камінь у дверях, переконуючи себе, що крик змалювала його власна уява.
— Еліс, — покликав він невпевнено.
— Хто там?
Цього разу сумніву не було. Голос, переляканий, чужий і водночас знайомий, доносився з колишньої вітальні, а незабаром Джексон розрізнив і боязкі кроки. Відчувши легке тремтіння, він відчинив двері.
Посередині порожньої кімнати стояла жінка з золотисто-рудим волоссям; її яскраві очі дивилися тривожно. Вік її був проміжним: межа проходила між протяжною, безтурботною молодістю й могутнім окликом сорокаріччя, обличчя ж відзначалося тим невизначеним чарівливим дарунком юності, яка ледь-ледь втримується у своїй давній оселі. Трохи розповніла, але все ж струнка, вона з витонченою гідністю спиралася білою рукою на камінну полицю; крізь просвіт фіранок, промінь призахідного сонця грався в її мерехтливому волоссі.
Коли Джон увійшов, великі сірі очі зажмурилися, відтак широко розчахнулися; вона ще раз скрикнула. Опісля трапилося щось неймовірне: якусь мить вони мовчки витріщалися один на одного, рука жінки зіслизнула з каміна, вона похитнулася й одночасно зробила крок до Джексона. І так, мовби то була найприродніша річ на світі, Джон теж ступив їй назустріч, розкрив обійми й поцілував, мов малу дитину.
— Еліс, — хрипко повторив він.
Вона глибоко зітхнула й відсторонилася.
— Я повернувся, — пробурмотів він нетвердим голосом, — а ти сидиш на тому самому місці, де ми зазвичай сиділи удвох, немовби я нікуди не виїжджав.
— Я лиш на хвильку заглянула, — мовила вона, мовби пояснення перетворилися в найважливішу річ на світі. — А зараз, очевидно, я заплачу.
— Не плач.
— Я не втримаюся. Ти ж не думаєш, — вона всміхнулася вологими очима, — не думаєш, що ось такі історії трап… трапляються з людиною щодня?
Охоплений сум’яттям, Джон Джексон підійшов до вікна й відчинив його назустріч вечору.
— Як ти тут сьогодні опинилася? — він обернувся. — Випадково?
— Я приходжу щотижня. Іноді з дітьми, але частіше одна.
— З дітьми? У тебе є діти?
Вона кивнула.
— Я заміжня, вже з незапам’ятних часів.
Вони стояли, втупившись один на одного, потім розсміялися й відвели погляди.
— Я тебе поцілувала.
— Ти шкодуєш про це?
Вона похитала головою.
— А востаннє цілувала тебе біля цієї хвіртки десять тисяч літ тому.
Він простягнув їй руку, вони вийшли та сіли поряд на провалену долівку веранди.
— Ти одружений, — мовила жінка. — Я читала в газетах… вже давно.
Він кивнув.
— Так, був одружений, — невесело підтвердив він. — Моя дружина втекла з любасом, в якого була роками закохана.
— Ой, співчуваю, — і після нової тривалої мовчанки додала: — Вечір — дивовижний, Джоне Джексоне.
— Давно вже я не був такий щасливий.
У голові крутилося стільки слів, втім ніхто не розкривав рота. Вони просто сиділи поруч і трималися за руки, як двоє дітлахів, які довгий час блукали в лісі поодинці, але нарешті зустрілися на галявині й тепер без пам’яті раді. Її чоловік був небагатим; він вже здогадався про це, оцінивши вицвілу, несучасну сукню, яку вона носила з гідністю. Чоловіка звали Джордж Харланд, він тримав тут, у селі, гараж.
— Джордж Харланд — це той рудий тип? — поцікавився Джексон.
Жінка кивнула.
— Ми були заручені кілька років. Іноді я думала, ми ніколи не одружимося. Двічі я відкладала весілля, але скільки можна було дівувати? Мені вже було двадцять п’ять, і от ми одружилися. Я його покохала, і це тривало рік.
Коли призахідне сонце змішало всі барви в лагуні неба, вони, все ще тримаючись за руки, рушили назад по тихій стежині.
— Зайдеш до нас повечеряти? Хочу показати тобі дітей. Старшому хлопчикові якраз виповнилося п’ятнадцять.
Вона жила в непоказному каркасному будиночку поблизу від гаража. У дворі дві маленькі дівчинки гралися поблизу старої, обшарпаної коляски, хоч там і лежало немовля.
— Мамо! Матуся! — закричали вони.
Еліс опустилася на коліна біля краю стежки, маленькі засмаглі руки обвили її шию.
— Сестра каже, Анна не прийде; значить, вечері в нас не буде.
— Вечерю приготує мама. А що сталося з Анною?
— У неї батько захворів. Вона не прийде.
Коли вони підійшли, високий, втомленого вигляду чоловік років п’ятдесяти, який читав на веранді газету, встав і накинув собі на плечі куртку, прикриваючи підтяжки.
— Анна не прийшла, — сказав він коротко.
— Знаю. Я сама приготую вечерю. Як гадаєш, хто до нас завітав?
Чоловіки приязно потиснули один одному руки, і Харланд, оцінивши його дорогий одяг й розкішний вигляд, відправився в будинок за ще одним стільцем.
— Ми про вас чимало чули, містере Джексон, — промовив він, коли Еліс пішла на кухню. — Ми знаємо, ви чого тільки не робили, аби привернути там їхню увагу.
Джон ввічливо кивнув, та, згадавши місто, яке тільки-но покинув, пересмикнувся від огиди.
— Шкодую, що взагалі поїхав звідси, — сказав він відверто. — І це не просто слова. Розкажіть, Харланде, як вам жилося в ці роки. Я чув, ви маєте гараж.
— Так… поблизу. Відверто кажучи, справи йдуть непогано. Та це, звісно, ніщо, порівнюючи з мірками міста, — поспішно визнав він.
— Знаєте, Харланде, — трохи помовчавши, мовив Джон Джексон, — я по вуха закоханий у вашу дружину.
— Справді? — Харланд розсміявся. — Що ж, як на мене, вона дуже мила жінка.
— Напевно, я завжди її кохав, всі ці роки.
— Справді? — Харланд знову розсміявся. Хтось закоханий у його дружину? Звичайна люб’язність — і тільки. — Ви краще їй про це скажіть. Тепер вона вже не так часто чує компліменти, як в молоді роки.
За столом сиділо шестеро, включаючи незграбного п’ятнадцятирічного хлопчака, вилитого батька, та двох маленьких крихіток, обличчя яких світилися після поспішного вмивання. Джон усвідомив, що в місті багато чого змінилося; у кінці дев’яностих воно умовно процвітало, але після закриття двох фабрик і перенесення виробництва в інше місце настав крах, тому якщо чверть століття тому населення було більше, то зараз воно на кілька сотень скоротилося.
Після ситної, однак простої вечері, вони всі попленталися на ґанок, діти, мовчки балансуючи, прилаштувалися на балясах, невпізнанні перехожі вигукували привітання з темної та запилюженої дороги. Незабаром молодші відправилися в ліжко, а хлопчик із батьком встали та накинули куртки.