Намагаючись утамувати прискорене серцебиття, дівчина присіла на табурет і обійняла пальцями Ісааків амулет у кишені плаща. Вранці бабуся прала, й досі у повітрі зберігався запах лужного мила, а на віконному склі залишалися сліди пару. Мама сіла навпроти. Її очі та зазвичай лагідні риси обличчя зараз випромінювали суворість. Вона наділа домашній фартух поверх горіхового кольору сукні, котру завжди одягала для роботи в Бауерманів. Спостерігаючи за тим, як мамця поклала свої мозолясті, попечені плитою руки на стіл перед себе, Крістін відчула, як бісеринки поту виступають на лобі.

— Ми більше не працюємо на Бауерманів, — сказала мама нехарактерним для неї тремтячим голосом.

Крістін скам'яніла. Що? Чому?

— З'явилися нові закони, — продовжила мамця. — Один із них забороняє німкеням працювати на єврейські родини.

На якусь мить дівчина розслабилась, усвідомивши, що це не через неї й Ісаака. Та потім згадала плакати на вулицях.

— Це через ті ідіотські плакати? — запитала вона. — Я не збираюся робити те, що там написано.

Вона підвелась, готова піти, але мати вхопила її зап'ястя.

— Крістін, послухай мене. Нам не можна ходити до Бауерманів. Це — незаконно і навіть небезпечно.

— Мені треба поговорити з Ісааком, — вигукнула дівчина, відсторонюючись і збираючись чкурнути в двері.

— Nein, забороняю тобі,— закричала мати.

Крістін не знала, що її зупинило: твердість чи острах, що раптом відчулися в мамчиному голосі.

— Гера Бауера вигнали з контори, — вже спокійніше продовжила вона. — Йому заборонено вести юридичну практику. І якщо тебе там упіймають, обов'язково заарештують. Гестапо знає, де ми працюємо.

Крістін стояла мовчки, з усіх сил бажаючи, щоб це було неправдою. Мати підвелась і поклала руки їй на плечі.

— Крістін, подивись на мене! — В очах стояли сльози, та погляд вона мала рішучий.

— Один із нових законів також забороняє будь-які стосунки між німцями та євреями. Я знаю, що тобі подобається Ісаак, але ти мусиш триматися подалі від нього.

— Та він же не справжній єврей!

— Мені байдуже, навіть якби він був. Але це має значення для нацистів і для тих, хто видає ці закони. Ми мусимо коритися. Маю дозвіл піти до них тільки раз, аби забрати нашу платню. Тепер нам дуже знадобляться гроші. Але ти залишишся вдома. Зрозуміла?

Дівчина опустила голову й затулила мокрі очі долонями. Як це могло статися? Ще зранку все було так добре! Вона згадала Каті та Стефана, щастю котрих ніщо не загрожувало, крім істеричних настроїв її матері. І раптом вона схаменулась. Витерла лице й подивилася мамі в очі.

— Передаси Ісааку записку від мене?

Мамчині губи міцно стислись, а чоло вкрилося глибокими зморшками. Та по якійсь хвилині вона підвела руку й погладила дочку по голові.

— Гадаю, від того не буде гріха, — відказала вона. — Тільки пиши її швидко, у мене не має часу чекати. І запам'ятай: доки все не владнається, ти з ним не бачитимешся.

Крістін почала розвертатись, але мати схопила її за руку.

— Ти не бачитимешся з ним. Зрозуміла мене?

— Ja, Mutti,[10]— відповіла дівчина.

— Ну тепер біжи.

Крістін збігла нагору й зачинилась у своїй кімнаті. Кілька днів тому вона прикрасила вікно опалим листям. До кожної шибки приліпила якийсь один листочок: золотистий буковий, жовтий дубовий, червоний кленовий і рудуватий горіховий. Нині це здавалось таким дитячим. Нині не захаращена меблями кімната лише підсилювала відчуття пекельного холоду та порожнечі. Зимні протяги вже познаходили собі якісь невидимі шпарини у скріплених вапном цегляних стінах і міцному дереві. Вузьке армоване соснове ліжко, дерев'яний стіл зі стільцем і протертий ледь не до дірок килим на вичищеній підлозі — це нехитре вмеблювання — не додавало тепла.

Вона витягла з кишені Ісааків оберіг і тримала його біля серця у стиснутому кулаці, порпаючись у своєму столі. Кілька аркушів паперу, що залишилися ще зі школи, знайшлися аж біля задньої стінки шухляди, а уламок простого олівця — між стосом старих підручників і її уже стареньким іграшковим ведмедиком, що мусив гарчати, коли натиснеш йому на животик. Але грізне колись гарчання тепер скидалося більше на слабенькі стогони. Дівчина поклала Ісааків камінець у ближній правий куток шухляди, взяла з полиці книжку і підклала її під папір. Потім сіла на ліжко й задивилася на білий аркуш. Сльози заважали їй. Але, зрештою, Крістін витерла очі й почала писати.

Вона поклала листа до пожмаканого конверту, що знайшовся в одній із книжок, заклеїла його та віднесла матері.

— Будь ласка, накрий на стіл, — попросила мати, зняла фартух, повісила його за кухонні двері й одягла своє чорне шерстяне пальто.

— Ковбаски й цибуля вже готові. Накрий сковорідку кришкою і залиш на краю плити, щоб не вихолонуло.

Вона відкрила свою торбинку й поклала листа між монетницею та парою сірих рукавичок.

— Якщо за годину не повернусь, починайте без мене.

Крістін стояла на сходовому майданчику й дивилась, як мати поспішає вниз. Страх упереміш із люттю переповнював дівчину, скручуючись у животі в одну, гранітно-тверду каменюку. Мамця була ніби не своя: накрутила шарф, який зовсім не пасував до пальта, та й підбори її важких черевиків швидше, ніж зазвичай стукотіли в передпокої. Почувши, що за матір'ю із важким грюкотом захряснулись двері, дівчина зайшла до вітальні.

Вітальню вони використовували і як їдальню. В кімнаті стояв старовинний кленовий сервант, у якому тримали книги, посуд і різноманітне столове начиння. Також там був дубовий стіл із вісьмома різномастими стільцями, приставний столик для радіоприймача, волосяна канапа та піч, яку можна топити дровами й вугіллям. На стіні між вікнами, що дивились у садок і провулок, висіла найбільша мамусина коштовність — гобелен із вишитим альпійським пейзажем, на якому одинокий лось біг на тлі засніжених гірських вершин і чорних лісів. Цей гобелен було привезено з Австрії, де батьки провели медовий місяць. Іще однією окрасою цієї кімнати був годинник вишневого дерева з позолоченим маятником, який колись належав прапрабабусі Крістін.

Бабуся сиділа на канапі, штопаючи шкарпетку. Ціла купа різноманітних панчіх, шкарпеток і нижньої білизни різнокольоровим кошеням умостилась у її фартуху. Срібне волосся було заплетене в косу і викладено довкруж голови, а руки з опуклими венами рухались у тільки їм відомому ритмі. Поряд радіоприймач хрустким і пискливим чоловічим голосом виголошував іще якісь накази фюрера. Побачивши Крістін, бабуся вимкнула радіо, відклала своє шиття й поляскала по диванній подушці.

— Сідай біля мене, дитино! Du bist ein gutes Mäd chen.[11] Уже бачила маму?

— Ja,[12]— відповіла Крістін, умощуючись на канапі.

— Іще один сумний день для Німеччини, — зітхнула бабуся.

Дівчина прихилилася до її м'якого плеча, шукаючи втрачений спокій у рідному запаху лавандового мила та житнього хліба. Бабуся навчала їх із Марією плести і шити. Крістін також пам'ятала, з яким задоволенням сиділа поруч із бабусею і, доки та мурмотіла церковні гімни, кроїла якесь шмаття на мініатюрний одяг і постіль для своєї ляльки. У дитинстві дівчина завжди знаходила в бабусі розраду своїм бідам: чи то збитому коліну, чи то ображеному самолюбству, що було наслідком нечастих батьківських доган. Не те щоб мати була нечутливою чи жорсткою, просто їй бракувало часу з усім цим вічним прибиранням, пранням і готуванням їжі для вісьмох людей. А бабуся сиділа з Крістін годинами, пергаментними пальцями витираючи мокрі щоки та гладячи її по волоссю.