Від попередніх бомбардувань здебільшого страждали околиці, та нинішнє зруйнувало чи не половину містечка. На кожній вулиці добре, коли лишилося три цілі будівлі, решту ж осель було зрівняно з землею. В районі Шеллергассе-штрассе, окрім церкви та сусідського хліва, згоріло два будинки, що стояли поряд із домом Крістін, і ще чотири — в сусідньому провулку. У м'ясній лавці гера Вайлера обвалилася стеля, та в кав'ярні неподалік вибило вікна і кілька великих цеглин із фасаду.

У результаті постійних нальотів багато людей утратило свої домівки, тому солдатська будівельна команда звела кілька бараків неподалік від залізничної станції. То були три видовжені приземкуваті споруди з залізними дахами та зовсім без вікон. Ходили чутки, що там мали оселити в'язнів-євреїв, котрі відбудовуватимуть авіаційну базу. На ранок після того, як бараки були готові, Крістін розкладала по грядках добрива — курячий послід, змішаний із дерев'яною золою. Вона закотила рукава та підібрала волосся, щоб не заважало. Довкола було зовсім тихо, тільки Карл із Генріхом зображали чахкання парових котлів, граючи в залізницю на доріжці між будинком і садом, та гупала сапка, врізаючись у тверду землю. Здавалося, навіть пташки позникали. Скидалося на те, що всі в містечку виїхали чи померли, і не залишилося нікого, крім їхньої родини. Аж раптом почувся чоловічий крик, потім ще і іще, тільки вже ближче. До її слуху донеслося щось дуже подібне до звуку, з яким двигтить бруківка під ногами сотень людей. Дівчина випросталась у намаганні знайти пояснення того, що чує. Хлопці вибігли на тротуар, аби подивитись, іграшкові потяги звисали з брудних рук. Крістін поклала сапку на землю й собі підійшла до паркану.

Вуличкою рухався натовп якогось наброду. Поголені налисо, абияк узуті, вдягнені в линялі обноски живі кістяки наближалися нерівними рядами. Там були сотні, десятки сотень чоловіків з опущеними долу порожніми очима та маслакуватими блідими мов смерть лицями. У більшості в'язнів на сіро-білих смугастих робах були жовті зірки чи червоні перевернуті трикутники, а іноді й обидві нашивки. Ті, кому більш поталанило, були взуті в діряві чи поношені черевики, решта йшли босі, хоча бруківка, напевно, крижаним холодом обпікала їм ступні. Обабіч колони, викрикуючи команди, карбували крок озброєні охоронці. Крістін підрахувала, що близько двадцятьох солдат вели понад чотириста в'язнів, але есесівці тримали напоготові автомати та кийки. При наближенні охоронця чоловіки відступали в бік на крок або два, щоб якомога більше дистанціюватися від нього, проте ніхто не виходив за межі колони. В одного в'язня — чорноокого молодика, майже хлопця — спереду на робі розпливлася коричнювата пляма засохлого блювотиння. З-під штанини в іншого, ліворуч, витікала червоняста рідина. Кількоро чоловіків подивилися на Крістін і її молодших братів порожніми відсутніми очима. «Так он що вони роблять із євреями! — подумала дівчина».

— Генріху, Карле, — крикнула вона, — негайно йдіть до хати!

Але хлопці, вочевидь зачаровані виставою, не відреагували. Тоді Крістін поспішила до них, аби відволікти від цього жахливого видовища. Якраз коли вона наблизилася до братів, в'язень, із ноги котрого текла кров, долілиць упав на бруківку. Негайно до нього підбіг охоронець і, тицьнувши нещасного рушницею в бік, наказав підвестися. В'язень без жодного звуку зіщулився, набувши пози ембріона, солдат нещадно бив його по плечах, стегнах і ребрах. Зрештою виснажений чоловік, заточуючись, звівся на коліна та лікті в намаганні підвестися. Дівчина вхопила братів за плечі й розвернула в бік будинку. На порозі їх зустріла мати.

— Що відбувається? — Поцікавилася вона, спостерігаючи за тим, як Крістін заводить хлопців усередину.

— Це — в'язні-євреї, яких привезли відбудовувати авіабазу, — відповіла дівчина, важко дихаючи.

— А завіщо той солдат побив одного з них?

— Бо він упав, — відповіла Крістін.

— В'язня побили тільки за те, що він упав?

— Так, і я не знаю, що було б, якби він не підвівся.

— Але ж вони потрібні на будівництві, так?

— Я не знаю, — заплакала Крістін.

Мамця поклала руку їй на плече, явно ледь стримуючи сльози. Дівчина здогадалася: мати знає, про що думає дочка. Там, звідки привезли цих голодних, напівмертвих створінь, міг бути й Ісаак.

Відтоді схожих на живі скелети в'язнів проводили провулком двічі на день: о сьомій ранку й о сьомій вечора. Попри все, нацисти були організованими та пунктуальними. Протягом тижня Крістін була тричі заскочена процесією: двічі, коли верталася додому з продуктами, й один раз, коли поралася на вгороді. Після цього у ті хвилини вона знаходила собі діло в оселі. Шила, прибирала, бавилася з братами — що завгодно, тільки б не бачити того, що відбувається на вулиці. Несила було спостерігати за в'язнями, від їхнього вигляду серце розривалося на шматки, а виснажені сірі обличчя вже почали снитися.

Дівчина не могла уявити, що вони здатні дванадцять годин пропрацювати на авіаційній базі, не кажучи вже про ці щоденні марші туди й назад. Коли, бувало, хтось затримувався чи спотикався, охоронець підштовхував його кийком або багнетом. Вона не могла збагнути такого поводження, бо ці люди не зробили нічого поганого, вони були звичайними чоловіками — чиїмись синами, братами, батьками — такими самими, як і її тато чи дідусь, як і Генріх із Карлом, коли виростуть, якщо бомби союзників, недоїдання чи хвороби не повбивають їх раніше. Думаючи про батька, вона могла тільки здогадуватись, як із військовополоненими поводяться росіяни, й молилася, щоб краще, ніж нацисти з євреями. Невже і він зараз схожий на ожилого мерця, страждає, чекаючи на звільнення? Як довго людина зможе витримати в таких умовах?

Після того як мамця на власні очі побачила голодуючих в'язнів у своєму провулку, вона вже більш не вважала, що достатньо лише слухняно виконувати накази нацистів, тепер вона погоджувалася з Крістін, що треба спробувати бодай чимось допомогти нещасним. Зрештою, до введення продуктових карток вона була першою, хто допомагав нужденним, роздаючи випічку тим, хто потребував. Мамця відносила ягідний пиріг хворому батькові гера Вайлера, яблучний пиріг — фрау Мюллер, коли її чоловік помер, суп із волячих хвостів — геру Блюму, котрий, як казали, був несповна розуму. У ті благословенні часи, коли Бельци могли собі дозволити свинячу тушу, тато розводив вогонь у спеціальній печі позад будинку, щоб приготувати ковбасу та сосиски, а мамця посилала Крістін і Марію до стареньких сусідів із бляшанками свинячого бульйону. Дівчата зростали в атмосфері постійної готовності допомогти ближньому.

— Гадаю, ми можемо щотижня віддати кілька скибок хліба, кілька варених яєць, а, може, навіть трохи яблук і помідорів. — Вони стояли в погребі, нанизуючи на нитку шматочки яблук і розвішуючи їх під стелею різдвяними гірляндами.

— Вони женуть в'язнів повз зруйнований паркан біля церкви, — сказала Крістін. — У тій точці ніколи не буває охоронців, вони рухаються з іншого боку колони. Якщо ми загорнемо хліб і яблука в старі газети й надпишемо: «їжа», ті, хто проходитиме повз, зможуть підібрати згортки, залишаючись не поміченими.

— Але якщо виникне хоч якась небезпека, — мамця твердо глянула на Крістін, — або ми більше не зможемо віддавати їжу, я це зупиню.

Дівчина стала на табурет, аби підвісити чергову нитку з майбутніми сухофруктами.

— Я зроблю це в неділю ще до схід сонця, ніхто й не помітить.

Мамця насупила брови й так застигла з напівзведеною рукою, в якій тримала другий край яблучної гірлянди, було схоже, що вона готова змінити свою думку.

— А що, коли нас упіймають?

— Вони нас заарештують, — сказала Крістін, забираючи материн кінець нитки та прикріплюючи його до гвіздка на бантині.

Закінчивши, дівчина зістрибнула з табурета.

— Ось чому це робитиму я, а не ти.

— Не знаю, — завагалася мамця, — може, не варто ризикувати….

Крістін поклала долоню їй на плече.

— Гадаєш, ми зможемо з цим жити?