Воли рушили, а Крістін залишилася, дивлячись у слід перевантаженому возу, що порипував, віддаляючись розквашеною дорогою. Марія сиділа ззаду, звісивши ноги, в її очах читався страх.
Крістін послала їй повітряний поцілунок, а потім розвернулась і покрокувала схилом пагорба. Біля верхнього краю найнижчого саду вона звернула на притрушений опалим листям путівець і швидко дійшла до лавки, на якій колись цілувалася з Ісааком. Хвилинку посидівши на вогкому сидінні, дівчина вирішила піти далі. Залишивши позаду акуратно складені стоси спиляної деревини, вона все швидше і швидше піднімалася схилом, аж доки дісталася вузької стежини, що невдовзі перетворилася на ледь помітну лісову стежечку. Вкрита товстим килимом глиці, вона тільки й дозволяла пройти між покручених стовбурів і колючих чагарів. Крістін змусила себе йти якомога швидше, піднімаючись іще вище в глиб лісу, де під старими ялинами було зовсім тихо, й опівдні небо ховалося за густими верхівками дерев.
На самому вершечку пагорба, в оточенні найстаріших і найвищих дерев, із землі стирчав масивний шмат гранітної породи. Відполірований вітрами й дощами, він скидався на кита, що лежить у гущавині ще з часів первісного океану. Крістін видряпалася на скелю й умостилась у тій її точці, що могла б бути китовою пащею. На заході виднівся Комбург — замок священого Грааля — давно зруйнований середньовічний собор, залишки якого були схожі на казковий палац, захований між по-осінньому барвистими пагорбами. Приємно було бачити, що бомбардування не торкнулися цієї краси. Раптова думка обпекла мозок Крістін: «А що, як у старих монастирських підземеллях ховаються від режиму євреї?» Дівчина картала себе за те, що раніше це не спало їй на думку. «Треба було відвести Ісаакову родину туди. Я мусила це зробити, а не чекати, склавши руки, доки все само собою владнається!»
Звідси містечко мало такий самий вигляд, як і кілька років тому, та вона знала, що там усе змінилося. Діти вже давно не грали на хідниках і навіть проїзній частині провулків. Вулицями раз у раз гуркотіли танки й мотоцикли. Позникали цілі будинки, вщент зруйновані повітряними нальотами. Люди зникали серед ночі після простого стуку в двері. Міщани вже звикли ховатися під сходами, по коморах і підвалах, як овочі! Але з цієї віддаленої висоти нічого такого не було видно. Звідси як і раніше виднівся тільки шпиль церковки навпроти її дому в оточенні жовтогарячих глиняних дахів.
Вона майже могла уявити, що нічого не змінилось, але видиме оку разюче різнилося з тим, що відчувала душа. Крістін глибоко вдихнула свіже, напоєне хвойним ароматом повітря, що завжди повертало їй сили та віру в краще. Проте цього разу це не спрацювало. Вона сиділа на вершечку скелі, дивлячись довкола й нічого не відчуваючи, ніби й не жила, а тільки існувала. Потім заплющила очі та спробувала відновити в пам'яті лице Ісаака.
І тоді сонечко вийшло з-за хмар, лагідним теплим промінням торкнулося її щоки. Дівчина була вдячна за цю можливість бодай щось відчути, хай навіть тільки зміну температури. Довколишню тишу порушували скрики білок і пташиний спів, а ще вітер обережно перебирав верхівки високих сосон зі звуком, що нагадував віддалений шум морського прибою. Аж раптом Крістін розплющилась і схилила на бік голову, дослухаючись. Спочатку майже нечутне гудіння швидко наближалось. Серце забилося швидше, знайомий жах остудив кров. Це виття повітряної сирени ні з чим не можна було сплутати. Якусь хвилину дівчина сиділа нерухомо, не знаючи, на що зважитись. Аж ось почувся й гуркіт літаків. Вони наближалися з-за спини Крістін і вже летіли над лісом. Вона зірвалася на ноги, уявляючи, як підстрелене тіло котитиметься схилом, у хмарі дрібних гілочок і трісок. Налякана дівчина зістрибнула зі скелі та заховалася за товстим стовбуром старої ялини. У просвітах між густим гіллям було видно, як у небі, над її головою, бомбардувальники розвертаються для атаки. Їх стрій нагадував силует якогось доісторичного дракона.
Літаків ставало дедалі більше. Дерева й земля вібрували. Крістін із жахом дивилась, як передні машини скидають свій смертельний вантаж на старе летовище, а потужним вітром його здуває у бік містечка. За декілька секунд срібляста завіса сотень бомб, що віддзеркалювали полудневе сонце, накрила шпилі й дахи. Звідси вони видавалися маленькими, немов стріляні гільзи, що висипаються з патронника автоматичної рушниці. Дівчина подумала, що таке порівняння спало їй на думку через те, що не чує свисту, з яким летять бомби. Та потім згадала, як хтось розказував, що фугас падає на тебе майже нечутно, тільки потріскує повітря над головою. Зараз вона була майже на одному рівні з літаками й бачила, як із їхніх утроб народжуються смертельні плоди. Раптом їй пригадалася розповідь племінника гера Вайлера про бомбардування Гамбурга. Тіло знерухоміло. Може, то — нові бомби? Чи не тому вона не чує їхнього свисту? Невже і Гессенталь перетвориться на суцільну вогняну повінь?
Вона міцніше обійняла стовбур, ніби земля мала втекти з-під ніг, коли пролунають перші вибухи. Почувся віддалений грім — і земля задвигтіла. Крістін аж підкинуло вибуховою хвилею. Один за одним поштовхи прокочувалися долиною, а містечко зникло за темною стіною диму та вогню. Тепер бомби сріблястими краплями падали на найближчі ферми, зорюючи лани, підіймаючи в повітря хмари землі й уламків будівель. Ноги Крістін перетворилися на піщані стовпи, будь-якої миті готові обсипатися. Після того як перша ескадра зробила своє чорне діло і зникла з очей, налетіла друга, щоб знов атакувати авіаційну базу. Та коли бомбардування повторилося втретє, дівчина вже не могла на це дивитися й упала навколішки, шукаючи прихистку між корінням старої ялини.
Здавалося, минули години, доки над долиною не перестали кружляти літаки, обертаючи все внизу на полум'я і дим. Ядучий запах пожежі викликав нудоту. Порожній шлунок зводило спазмами, жовч піднімалась до горла. Та ось ревіння моторів зникло за обрієм, залишивши по собі глухе гудіння вогню та віддалені зойки.
Напівпритомна, вона відірвала руки від дерева, підвелась і пошкандибала вниз схилом. Колюче гілля било її по лиці, дряпало плечі, бо Крістін не мала сили шукати стежку, а йшла навпростець. Ноги та руки рухалися некеровані мозком, як у ляльки-мотанки, котрою вона бавилася в дитинстві. Бліда, мов полотно, дівчина все ж таки незбагненним чином зуміла дійти додому.
За півгодини Крістін увійшла до повного диму та вогню містечка. Ноги не гнулися, серце ледь не вискакувало з грудей, обличчя та руки були замащені болотом. Від смороду палаючих будинків і солодкуватого запаху попеченої плоті її нудило. Затуливши рота долонею, дівчина намагалася обійти пожежі та завали. Люди метушилися, кликали рідних, порпалися в золі голими руками. Багато хто у порваній обгорілій одежі, вирячивши очі, просто стояв, ніби прикутий до місця, і щось мурмотів, а з голови, руки чи ноги, цебеніла кров. Босоногі діти вешталися руїнами, їхні нажахані очі ліхтариками світилися на вкритих сажею лицях. Якийсь чоловік із обгорілим обличчям хотів обійняти Крістін попеченими руками. Вона ледь не впала, намагаючись від нього втекти.
Нарешті вона підійшла до повороту на Шеллергассе-штрассе й зупинилася. Провулок ховався за товстою стіною чорно-коричневого диму, в якому тонули горішні будівлі. Попри жар, що йшов від багатьох пожеж навколо, дівчина відчула, як крижані пазурі страху торкаються серця, не даючи зробити й кроку вперед. Вона зняла з себе фартух, склала в кілька разів і прикрила ним носа та рота. Потім обережно рушила провулком, обходячи купи дерев'яних і цегляних уламків, черепиці та битого скла. Звідкись вибігла кішка та перебігла дорогу перед Крістін, її шерсть місцями обвуглилась і парувала. Потім ліворуч, крізь клуби диму, стало видно фасад церкви, дерев'яна дзвіниця якої лежала на газоні купою напівобгорілого брусу, крізь великі передні вікна виднілись яскраві язики полум'я. А потім вона побачила дотліваючі рештки сусідського хліва. Вітер повіяв в іншому напрямку — й дим розсіявся, ніби підняли завісу. Дівчина затамувала подих, готуючись побачити щось жахливе. Та раптом полегшено скрикнула: їхній будинок стояв на місці. Передні вікна розбилися, гілки сливових дерев обгоріли, та дах лишився неушкодженим і на стінах не було видно тріщин. Сльози покотилися по щоках. Вона бігцем здолала решту шляху й поспішила увійти крізь незачинені двері.
