Вони сиділи довкруж столу та їли те, що нинішньої зими стало звичною стравою, — розбавлене водою козяче молоко, варену картоплю та суп із ріпи. Важко було в це повірити, та всі вони тепер шкодували за тими щасливими днями, коли мамця залишала на сходах до підвалу цілий глек коров'ячого молока, щоб за три доби воно перекисло на сметану. Потім ставили глек посеред столу й ложками набирали з нього густу смакоту. Та сметана із дрібочкою солі була найкращою приправою до вареної картоплі. Хлопці тоді невдоволено бурчали, та зараз, коли вже більше року навіть не бачили коров'ячого молока, вони були б щасливі з'їсти бодай ложечку тієї сметани.

— Чому тато написав: «Хайль Гітлер»? — запитала Марія.

— Він мусив, — відповів дідусь, — солдатські листи читає цензура.

— Коли він повернеться? — зарюмсав Карл.

— Як тільки зможе, — відповіла йому мама.

— Ма, хтось поцупив нашого півня, — змінила тему Крістін. — Ще вчора він був, а сьогодні — нема.

Мамця поклала листа назад до конверта, а потім — до кишені свого фартуха. Губи її стислись у нитку.

— Що ж, значить весною в нас не буде ні курчат, ні яєць, ні курятини.

Із настанням весни мати щодня перевіряла поштову скриньку, чекаючи на листа від батька. Потім перейшла на щотридні, а згодом і взагалі попросила Крістін це робити, бо важко переживала розчарування.

Йдучи з картками до крамниці, Крістін щоразу вибирала новий маршрут, удивляючись у сусідські подвір'я та курятники в сподіванні знайти зниклого півня. Їй було важко повірити в те, що хтось міг його вкрасти, та під час війни, схоже, старі правила більше не діють.

Наприкінці травня більшість полів довкруж містечка залишились незораними й незасадженими, бо майже всі чоловіки пішли на фронт, а ті, що залишилися, були надто старими для оранки. Декілька господинь намагалися хоч якось тримати свої ферми на плаву, маючи тільки по одній залишеній солдатами кобилі, польському військовополоненому чи табірній робітниці. То були, здебільшого, чотирнадцяти- чи п'ятнадцятирічні дівчата з робітничого табору поблизу Зульцбаха.

Крістін було шкода юних дівчат, які, опустивши очі, велосипедами їздили до табору і назад. Вони завжди були вдягнені в ті самі сині робочі сукні та мали подряпані, брудні обличчя. Тут були вихованки штуттгартської Bund Deutscher Mädel,[29] до якої вступали дівчата від чотирнадцяти до сімнадцяти років. Міських дівчат пізньої весни посилали на село, де вони все літо працювали на уряд, живучи в таборах, якими керували жінки-нацистки. Молодші допомагали на фермах, а старші були помічницями пожежників або показували людям, куди бігти під час авіанальотів.

У старшій школі Гессенталя теж було малочисленне відділення Bund Deutscher Mädel, але завдяки батьковому італійському походженню ні Крістін, ні Марію туди не записали. Члени Ліги носили відповідну форму та збиралися в школі раз на тиждень, аби спакувати посилки для фронту та відправити до шпиталю сплетені з соломи капці для поранених. Сестри нічого не мали проти допомоги солдатам, але були раді не належати до Ліги, бо її члени мусили бути гідними послідовницями нацизму та Гітлера.

Іноді Крістін бачила, як хлопці з Deutsches Jungvolk[30] або Гітлер'югенда у своїх коричневих сорочках, темних краватках і пов'язках зі свастикою на рукавах шикуються на шкільному подвір'ї. Вони мусили розчищати вулиці взимку, розносити пошту, співати патріотичних пісень, марширувати, грати у військові ігри та, по досягненні певного віку, вступити до вермахту. Усіх батьків попередили, що, коли їхні діти, отримавши відповідний дозвіл, не запишуться до однієї з цих організацій, їх буде відправлено до сиротинця.

У червні Гітлер напав на Радянський Союз, і вже за два тижні з'явилися плакати, що зображали росіян вайлуватими товстунами з пляшкою горілки в одній руці та батогом — в іншій. Ще на початку літа уряд оголосив, що убогі німкені отримуватимуть щомісячну платню за дрібний ремонт солдатської форми. Раз на тиждень Крістін з Марією ходили на залізничний вокзал, де їм видавали великі плетені кошики, повні подраних гімнастерок, шинелей, штанів і спідньої білизни. У дівчат боліли спини та плечі, коли вони, навантажені, поверталися додому. Мамця з бабусею та сестри просиджували довгі години у вітальні, латаючи та зашиваючи різноманітний солдатський одяг. Колір форми різнився від чорного до зеленого та коричневого. Крій і нашивки також були неоднаковими. Але більшість ремонтованого одягу мала зелений колір, колір регулярних військ піхоти. Дідусь зазначив якось, що немає жодної форми Goldfasan,[31] бо ці щури як завжди відсиджуються за чужими спинами.

Крістін намагалася зосередитись на шитті й не думати про чоловіків, які носили цю форму. Та що сильніше вона хотіла думати про інше, то частіше поверталася до безіменних героїв і їхніх можливих доль. Що сталося з цим нещасним солдатом, чи разом із рукавом йому відірвало й руку? Його вбито чи тільки поранено? А чи знають його мати, сестра, дружина, де він і що з ним? І чи не татова це форма? До вечора бабуся не розтуляла рота, доки не мала біля себе цілу купу полатаного одягу. Спочатку на станцію прибували поодинокі вагони з солдатською формою, та під кінець літа їх уже було по чотири на кожен потяг.

Одного сірого ранку на початку вересня в повітрі клубочився туман, рясно осідаючи на волоссі, віях і бровах. Мерзлякувато щулячись, Крістін обходила хлібну чергу, щоб стати в її кінець. Поспішаючи до пекарні, вона забула вдягти пальто, бо попередні чотири дні, наче привіт від жаркого літа, були навдивовижу сонячними та теплими. Дівчина зібрала в жменю розтягнуту горловину свого светра, почуваючись ніяково серед пальт і парасолей. Але зовсім скоро вона забула про холод, адже побачила щось дивовижне. У черзі стояло чимало людей із жовтими нашивками на одязі. Старі жінки, дівчата, підлітки, навіть немовлята на руках у матерів зліва на грудях мали жовту зірку. Крістін поспішила в кінець черги, де торкнулася плеча фрау Ундер, дружини чоботаря.

— Що відбувається? — запитала вона. — Чому в них на пальтах жовті зірки?

— Ти що, не чула вчорашнього оголошення? — відповіла фрау Унгер. — Відсьогодні німецьким євреям заборонено виходити на люди без зірки Давида на грудях.

— Чому? Що це значить?

Фрау Унгер знизала плечима.

— Хіба я знаю. З цими правилами можна зовсім із глузду з'їхати. Їх так багато! Мого чоловіка ледь не арештували за полювання на качок. Уявляєш, старого хотіли посадити за те, що він добував собі вечерю. Хто ж знав, що Гімлеру подобаються качки?

Крістін уявила Ісаакову родину з жовтими зірками на пальтах у такій самій черзі на іншому кінці містечка. Вона ще раз оглянула людей попереду. Зі спини всі мали однаковий вигляд.

— Не знала, що Кляйни та Лібермани — євреї,— сказала вона.

— Для них уже надто пізно, — відповіла фрау Ундер, хитаючи головою.

— Пізно для чого?

— Пізно виїхати з країни. Коли-небудь Гітлер накаже позбутися всіх євреїв — і наступного ж дня їх не стане.

Крістін пригадала, про що писала Ісаакова тітка з Польщі, серце знову звело тяжким болем. Після зірок будуть гетто. Чи Гітлер те саме планує зробити з німецькими євреями? Їм уже заборонено мати справу з арійськими банкірами, крамарями, м'ясниками, лікарями, чоботарями та перукарями. Нацисти навіть заборонили їм користуватися ножицями, гребінцями та заколками для волосся. І харчові норми в євреїв менші. Водночас, їм не можна припасати їжу. Гітлер поступово ускладнював їм виживання і тепер узагалі збирався заборонити жити!

Першою її думкою було кинути своє місце в черзі й побігти на той бік містечка подивитися, чи Ісаакова родина ще там, чи, може, геру Бауерману вдалося вмовити дружину виїхати за кордон. Та Крістін не зробила цього, бо спочатку мусила принести додому хліба. Весь минулий тиждень пекарня не працювала, і зараз не можна втрачати можливість. Але, все одно, вона почувалася боягузкою, бо після того випадку з есесівцями в кав'ярні навіть не думала про те, щоб піти до Ісаакового помешкання. Бауермани вже, мабуть, виїхали, вмовляла вона себе. Після всього, що сталося, мати Ісаака, напевно, досить налякана, щоб погодитись. Після таких думок серцевий біль трохи відпускав, але якась холодна порожнеча заливала всі нутрощі.