Він перехилив склянку.

— Тепер автомобільний король може дати волю своєму смакові. Йому досить тільки вказати, в яку епоху, в якому столітті і в якому саме куточку земної кулі він бажає провести свою кохальну ніч. Це можна зробити на воді, на землі, над і під землею. Ми маємо змогу влаштувати це в жахливих льохах іспанської інквізиції, в стрибучому світлі зловісних смолоскипів. Коли ні — до послуг автокороля наші сучасні легкокрилі птахи-яхти і підводні човни на дні океану-акваріума, в товаристві спрутів, медуз і всякої морської погані. Чи, може, автокороль кохається в античній старовині? Так будь ласка: ми влаштуємо шалені вакханалії під небом Стародавньої Еллади. Це буде океан квітів, вина, пісень, кохання, сонця і чарівних жінок! Віднині кожне наше бажання для автокороля — грізний і непорушний закон. Не він однині володар автопромисловости Сполучених Штатів. Володарі — ми!!

Вілкінз склав руки на грудях з виглядом непереможної могутносте.

— Але це ще дурниця. Ми підемо далі. Ми дамо нашим клієнтам змогу за оволодіння коханою жінкою вести довгі й криваві війни, на перший-ліпший смак — від доісторичних бійок ломаками й камінням до сучасної хімічної, світляної, бактеріологічної, психопатологічної війни. Ви кажете: Голлівуд? Перед нашим розмахом Голлівуд заскавучить і сховається, мов паршиве щеня перед левом! Ми висмокчемо всю кров зі старого, засудженого на смерть класу! Ми заволодіємо світом! Ми диктуватимем свою волю усій земній кулі! А поруч ми збудуємо величезний людський розплідник, сонячний сад, рай XX століття. Ми будемо спаровувати там найкращі, найкрасивіші, найсильніші на землі екземпляри мужчин і женщин всіх рас і племен. Ми матимемо дужих, могутніх дітей. Ще в матерньому лоні ми опромінюватимемо їх особливим промінням, яке спрямовуватиме їхній майбутній психічний ріст у такий спосіб, що вони будуть щасливі й радісні у всякій обстанові, за всяких умов. Це проміння заздалегідь даватиме майбутнім громадянам також і певні нахили до того чи іншого фаху. Таким чином ми з нашої волі фабрикуватимемо для майбутнього суспільства потрібну, точно обраховану кількість політиків, письменників, інженерів, рахівників, авіаторів, артистів, садівників, моряків... Це будуть не золотушні немічні забобонні дегенератики на кривих ніжках, це будуть здорові, переповнені золотим сонцем будівники соціалізму на Землі.

Він гуркотів грізно і страшно, мов стародавній сивобородий пророк перед народом:

— О, люди! Нещасні діти мої! Та хто ж із вас допоможе бідному Джиму Вілкінзові, що несе світовому пролетаріатові радість, волю, силу й відродження?! Джим Вілкінз відмовляється від багатств і золота. Джим Вілкінз зрікається першого й останнього кохання до найкращої з жінок вашої країни! Джим Вілкінз хоче говорити завтра з головою вашого уряду про концесію на перший в історії світу велетенський завод для переробки людської утильсировини, що буде красою й гордістю цивілізованого людства! Допоможіть же фабрикантові богів вашим високоавторитетним словом, о соле й цвіте української землі!

Раптом він замовк і застиг.

Обличчя йому було жахливе. Розпатлане волосся пасмами прилипло до мокрого лоба. Хижий ніс загострився, як у мерця, а очі мерехкотіли безумним вогнем, мов вугілля з-під попелу. І весь він нагадував динамітний склеп, до якого протягли запальний шнур, — і зловісна іскра вже підповзає до динаміту, і ось-ось гримне вибух.

Я озирнувся, і мене затрусила крижана лихоманка — і відразу ж голова спалахнула жаром, немов сухий солом’яний дах. Навколо не було людей. Навколо сиділи кам’яні статуї, вирізьблені геніальним різьбярем. Але очі!.. — живі очі були широко розкриті, очі палали й палали, мов струмінь смерти.

Тоді прокинулась Надія.

Встала рвучко, немов здирала з себе невидні пута, вхопила фабриканта за плече, рвонула в куток. І там зашкварчала хрипким рипом — так тріскотить, спалахнувши, сухий хмиз перед лісовою пожежею:

— Слухайте, містере Вілкінз... Пробачте мені... Скажіть... а ви... не божевільний?

Обличчя Вілкінзове не змінилось і не затремтіло. Але тим, хто дивився тоді йому в очі, здавалося, що він раптом, кінематографічним напливом, в одну секунду постарів на двадцять років — так тяжко й невблаганно розрізали йому обличчя глибокі болючі зморшки — і раптом посивіло колись чорне волосся.

Не рухнувшись, він сказав страшно-просто і трохи по-дитячому безпорадно:

— Ні, я не божевільний. Я — шпіон віків.

Надія зробила крок назад:

— В такому разі ви дозволите повідомити про це відповідні органи?

Вілкінз скривив обличчя безкровною посмішкою і відповів голосом, чужим і байдужим:

— Будь ласка.

І, помітивши рух, звернувся до всіх:

— Не бійтесь. Я зброї не маю. Моя зброя — слово.

Потім звалився в крісло, пустив тяжку, налляту оливом голову на широкі долоні і сказав сам до себе дуже тихо:

— А можливо, що я й божевільний.

Я зиркнув на Надію: вона стукала довгими вузькими пальцями по коромислу телефонного апарата і на очах їй бриніли сльози.

Біла палата сторожко німіла в синіх зимових сутінках.

Надворі, десь поблизу вікна сяяв ліхтар, і на підлозі лежали від нього ніжно-блакитні квадратові плями. І від того, що замерзлі шибки бриніли блискучим морозяним мереживом, кришталевими сліпучими зірками та ялинками, і почувалося, що надворі туго рипить і кувікає під ногами крутий мороз, — тепла палата здавалася ще затишнішою: після бур і гроз солодко відпочити перед новими грозами в синіх сутінках.

По кутках куняла тиша — дрімала тривожною, хмільною, тяжкою дрімотою. Уві сні часом зітхала, скреготіла зціпленими зубами і раз у раз роздирала власне ніжно-павутинне тіло глухим, наболілим, мов давно хворий зуб, стогоном. І раптом здалеку ледве чутно приглушено і страшно скиглила. Притамоване товстими цегляними стінами, скиглення линуло крізь шибки й двері, збуджувало другий відгук, другому відповідало пів десятка нових — і ось уже цілий корпус виє, гримить, галасує, реве, ридає тисячоголосим, закутим у ланцюги звіром.

Це прокинувся відділ буйних.

Джим Вілкінз устав з ліжка. Спалахнула настільна лампа під зеленим абажуром — і вмить випурхнули у вікно настояні на синій тиші сині сутінки.

Вілкінз поправив ліжко, щільніше загорнувся в халат і прикипів невидющим поглядом до розпечених осяйно-білих волосинок півватки.

Вигляд мав дивний і незвичайний.

Одросла борода — цупка й колюча щетина, неслухняне сиве волосся хвилями набігало на білу мілизну лоба, по щоках причаїлися зловісні сині тіні, — і тільки очі з-під сизої гущавини брів, з глибини двох сірих провалів дивилися настирливим жадібним запитанням, вимагали відповіді рішуче й суворо.

Вілкінз рвучко зірвався з місця, метушливо пробіг, плутаючись у полах халата, по палаті й люто натиснув кнопку дзвоника.

— Покличте чергового лікаря.

Приземкуватий червонолиций набряклий доглядач пошкрябав давно неголену щоку й знизав плечима:

— Зараз?

— Негайно.

І коли прийшов лікар — огрядний, чорноволосий, чисто поголений літній чолов’яга з розумними, упертими карими очима, — містер Вілкінз довго мовчки дивився йому в перенісся.

— Ви хотіли мене бачити, містере Вілкінз?

— Так, хотів.

Він різко й злісно хитнув головою в тому напрямку, звідки линуло притамоване цегляними стінами скиглення.

— Ви чуєте це, лікарю?

Лікар ніяково знизав плечима.

— Психіатрична лікарня — що ж удієш, містере Вілкінз?

Вілкінз кинув на лікаря гострий погляд, немов устромив холодне лезо в тепле живе тіло:

— Так випустіть мене звідси.

— Незабаром ви будете вільні.

— А ви знаєте, що це скиглення здорову людину може довести до божевілля?

— Цими днями скінчиться експертиза, і...