— Значить, ви ще й досі гадаєте... — Вілкінз насторожився, — що я — божевільний?

Лікар зігнувся, скоцюрбився, весь увійшов у себе, немов приготувався відбити смертельний удар.

— А ви? — Непорушна, дзвеніла тиша. — А ви, містере Вілкінз?

Фабрикант суворо подивився в лікареві карі очі. Лікар заморгав, хруснув пальцем, але погляд витримав.

— А уявіть ви собі, лікарю... — голос бринів надтріснутою міддю, — уявіть ви собі, що я скажу... що я...

— ... здор...

— Божевільний!! — Вілкінз випалив це сухо, коротко, тріском дитячого пістоля.

— Ви цього не скажете! — лікар смикнув рукою й одмахнувся, мов ухопився за гаряче. — Ви здоровий!

Тоді Вілкінз дрібними кроками підбіг до лікаря, вхопив його за плечі й закричав в’їдливо, дрібненько, жовчно, рипуче, немов піймав лікаря на місці злочину:

— Ага-га-га! А коли я скажу «здоровий», ви скажете «божевільний»? Так? Так? — І раптом загримів спокійним і владним басом: — Не смійте одвертати від мене очей! Чуєте? Я вам наказую, лікарю!

Так і стояв у позі тирана, що піймав раба на гарячому вчинкові й тепер гадає: простити великодушно чи розчавити. Тремтить раб, і єхидно кепкує ненависний володар.

Тоді вибачливо ляпнув лікаря по плечу, посміхнувся великодушно, відійшов і сказав заспокійливо, упевнено, як говорять із хворою дитиною:

— Ну, годі. Звичайно, я здоровий. Які ж можуть бути сумніви?

Мовчали.

— Але оце... — Вілкінз знову заметушився, чіпко вхопив себе за волосся й закрутився, мов змія, якій притиснули хвоста. — Оце ви бачили? О, боже мій!.. Жодної чорної волосинки! Звідки це, лікарю? Поясніть же ви мені, о вчений муже. Як міг я, американець, людина діла й долара, людина дужого й практичного розуму, як я міг переплутати, де ліва, де права сторона?! Я нічого не розумію, нічого не знаю... Все плутається в моїй голові... Чи це повітря вашої проклятої країни, в якій я не можу розібрати, де кінчається дійсність і починаються блакитні мрії?

Він безпорадно озирнувся, звів руки догори й безсило кинув їх уздовж великого тіла.

— Ви знаєте, лікарю: мені часом здається, що в людей вашої країни збудовано мозок зовсім відмінно від людей інших країн. І для того, аби не збитися з вашого шляху, треба народитися, рости, жити тільки у вашій країні. Га? Чи правду я кажу? Лікарю! Не смійте мовчати, чуєте?

Лікар сильно потер широкі плескаті долоні.

— Для того, аби зберегти ясні погляди, містере Вілкінз, треба власними руками, власною кров’ю здобути те, що здобули собі ми. Голод, кров і воші громадянської війни... голодні суботники й голодні пайки... відбудовчий період... кривавий піт од злиднів і від праці... І нарешті — наші перемоги. Ви чули, містере, про наш Сталінградський тракторний завод? Він піде 1 липня 1930 року. Ми випередили всі ваші американські темпи, містере Вілкінз! Ось приклад: роботою керує ваш земляк, містер Калдер, блискучий фахівець. Він раніше будував у Детройті Фордові його гігантські спорудження. Масштаб той самий, але темпи! Слухайте, які темпи, містере: в Детройті будівництво тривало сім з половиною місяців, у нас у Сталінграді — п’ять! Ось терміни земляних робіт: ваша американська фірма «Альберт Кантор» запропонувала сто п’ятдесят днів. Тракторобуд сказав: «Мусимо зробити за тридцять». Американці ахнули. Але ще голосніше вони ахнули, коли побачили, що ми зробили це — зро-би-ли! — не за сто п’ятдесят, а за п’ятдесят днів!

Лікар святкував перемогу.

— А ось терміни кам’яної кладки: «Альберт Кантор» запропонував сто сімдесят днів. Тракторобуд — сто шістдесят.

Робітники закінчили за п’ятдесят днів! Хто піде проти цифр, містере?!

— Я про це чув, — тихо сказав американець.

Лікар досадливо махнув рукою:

— Ах, та покиньте ви це «чув»! Мало чути, містере! Мало навіть бачити! Що таке спостерігач? Найчесніший, найпильніший спостерігач? Його доля — вінегрет із дійсности та блакитних мрій. Тільки той, хто крутиться найменшим коліщатком оцієї машини, що від запальничок допхала нас до автотракторних заводів, — тільки той, хто лив кров, а тепер ллє піт, — тільки той знає й бачить!

— Чекайте, лікарю... — говорив Вілкінз тихо, але тяжко й владно, наче даремно намагався підкорити своїй владі вихор думок, що вийшли з покори, повстали й несуться в хуртовині, в безумному, скаженому п’яному танці. — Чекайте, лікарю... Я ще раз хочу вам сказати... Ви вже знаєте: я був запеклий ворог вашої країни. Десять років я день у день читав у наших газетах про державну, господарчу, мистецьку руїну вашої держави. Я приїхав пересвідчитись. І я побачив... Але не те, на що сподівався. А те, про що оце розповідаєте ви... Я побачив, що у вашій темній жебрацькій країні справджується найвеличніша мрія людськости — йде перебудова життя нашої нещасної пошматованої планети. Я став соціалістом, лікарю... Ви партієць?

— Я позапартійний, — похмуро бовкнув лікар. — Це не міняє справи.

— Ну, все одно... Ах, як вони скиглять!.. Я став другом вашої країни й соціалістом. Я вирішив допомогти вам... Ви смієтесь?

— Ні, я не сміюсь.

— Ви не вірите?

— Я вірю.

— Чому ж ви посміхаєтесь?

Лікар відразу стрепенувся, смикнув плечима й величезними кроками побіг по палаті. Став і сказав твердо:

— Містере Вілкінз! Дозвольте мені говорити з вами одверто, без остраху й обережносте, що її звичайно вживають у розмовах з людьми вашого становища.

Вілкінз рвонувся вперед, вищирив зуби, стиснув кулаки:

— А досі?!

Вхопив лікаря за плече і дужим рвучким рухом смикнув до себе.

— Назад! — загримів лікар.

І відразу здригнувся американець, безсило охляв і покірно пустив тіло на стілець.

— Ми не хлопчики, містере Вілкінз.

— Я вас слухаю.

Лікар скуйовдив волосся.

— Мені тяжко говорити вам про це — зрозумійте мене, містере... Але ви повинні знати... Так от, бачите, в чім річ... — Лікар швидко заклацав пальцями. — Ви — типовий представник ворожого нам класу. З молоком матері ви всмоктали в себе зовсім інші, діаметрально протилежні нашим категорії й норми світосприймання... Мені тяжко це висловити... Пам’ятаєте, на літературній вечірці ви якось сказали товаришам, що ви з ними — люди інших планет. Ось де зарита собака, дорогий містере Вілкінз: люди інших планет! Побачивши на власні очі замість сподіваної руїни розквіт нашої країни, ви, як чесна людина, почали переживати надзвичайно складні і — я розумію вас, любий, — дуже болючі психічні зрушення. Ви заплямували брехню продажних писарчуків своєї країни і стали нашим другом. Але ж ви — людина іншої планети, містере Вілкінз! І тому ваша буржуазна психологія, з’єднавшись з нашим пролетарським світосприйманням, дала внаслідок хворобливу, протиприродну, чадну, гостро отруйну мішанину ідей, понять та ідеалів. Ви не знайшли в собі сили (а може, це взагалі вище людських сил) віджбурнути геть буржуазні категорії думання. І ця чадна мішанина ідей отруїла вас. Під тиском нашої радянської дійсности ваше старе буржуазне світорозуміння геть руйнувалося і під уламками своїми мало не поховало вас, містере Вілкінз.

Американець сильно потер очі.

— Наша небувала доба, містере Вілкінз, розмежувала всесвіт на два табори. Є два основні світосприймання нашої доби: пролетарське і буржуазне. Або-або! Середини нема. Посередині отруєння, загибель, смерть. Кардинальне питання про взаємодіяння двох основних світосприймань нашої епохи чекає на свою розробку від психіатрів, соціологів, письменників. На вашому прикладі ми спостерігаємо, до якої безглуздої страшної плутанини може дійти людина, що стала на межі двох протилежних, неспівмірних світосприймань.

— Так, я став на межі... — не знати, хто сказав це. Можливо, що прошелестів американець, а може, це тільки почулося лікареві.

— Ви кажете, що надумали допомогти нам...

— Так, я хотів допомогти.

— Я вірю. Але форма, містере Вілкінз! З ідеї вашого утильзаводу сміятиметься в нас перший-ліпший піонер. Ви читали Маркса, містере?

— Ні.

— Жаль. Інакше б ви розуміли, що шлях пролетаріату — не звиродніння буржуазії в публічних домах, а всесвітній Жовтень.