Містер Вілкінз підвів гарячим свинцем переповнену голову. Спитав, перетягаючи важкі камені слів через вибоїни й рівчаки:

— Отже, ви гадаєте... що здійснення мого плану... це ідея божевільного?

— Залишившись на межі двох світів, ви загинете. Або ви — наш, до останньої волосинки, або ви повертаєтесь до свого табору, і...

Американець підстрибнув і став.

— Я... не повернусь.

І зразу відчув, як у голові заклекотіло, загуло, щось зірвалось, упало й переповнило істоту зловісним гудінням. У доскональному й точному світі, що жив досі залізними, одвіку непорушними законами, схибив, захитався, заскреготів і зупинився найвищий центр. І відразу переплутались усі закони й норми, загубився верх і низ — усе застрибало, затанцювало в дикій, огидній, п’яній оргії. Так прокидається од віковічного сну потухлий вулкан: на поверхні ще спокійно, ще квітнуть сади й працюють на своїх виноградниках селяни, — а в глибині, в темних джерелах лунко гуляє тисячоголосий гул, і вже здригається ґрунт у передчутті загибелі, пожарищ, катастроф.

— Я не повернусь... — слова бринять ще спокійно, а в глибині вже гуляє тисячоголосий гул, і очі наливаються кров’ю. — Я не повернусь туди... Так, я людина з тієї планети... Але тут, на вашій планеті, я ковтнув свіжішого, насиченішого, життєдайнішого повітря. Я не повернусь, бо там, у себе, я захлинувся в рідкому, кволому, бідному на кисень повітрі! Я задихнусь!

Вілкінз заверещав по-звірячому злісно, люто й жалісно, як людина, якій несила більше триматися закляклими руками за кволий кущик над проваллям, бо задубіли руки — от-от розімкнуться конвульсійно занімілі зціплені пальці й полетить людина в безодню.

Прорвало корок, і гримнув вибух — линув огневий дощ.

— Не смійте говорити мені про поворот! Плювать мені на межі! Я не знаю ніяких меж! Я лечу в прірву! Я хочу видряпатись, хочу видряпатись, не повернусь, не повернусь!

Спочатку він вищав, потім моторошні звуки з його горлянки почали нагадувати гавкання й виття звіра. Він закрив рота й гарчав зловісно і з насолодою.

Потім лікар почув, як лящить матерія сорочки, що її роздирає на собі Джим Вілкінз.

Біля ґанку великого сірого шестиповерхового будинку на околиці міста стояв, здригаючись, автомобіль.

Навколо розляглася снігова пустеля, навколо — жодної ознаки живої істоти, крім самого автомобіля.

Автомобіль, за всіма ознаками, трохи нездужав: час од часу надсадно кашляв густим чорним димом — і тоді весь напружувався, задихався, тремтів, — машину трусила тяжка лихоманка. В легенях щось клекотіло, і раз у раз із карбюратора линув сухий давучий кашель. Для того, хто вміє чути й розуміти мову машин, було ясно: автомобіль серйозно застудився, скаржився на хворобу. Та це зрозуміло і без скарг: досить було покласти руку йому на груди, щоб відчути підвищення температури.

Автомобіль почував себе дуже слабим, та професійна гідність не дозволяла йому застрайкувати й кинути роботу на половині шляху. Треба було допхатися до гаража, тоді вже злягти.

Ви ще не знаєте, яке в автомобілів почуття гідности й самоповаги. Радянський автомобіль «намі» народився серед бруду й злиднів початку відбудовчого періоду; на тіло йому пішли матеріали, що були в той час під рукою; триби його ревуть, бо приймали його від матері-фабрики доморослі повитухи і жив «намі» довгий час безпритульний... «Форд» викохується в колисці найсуворішої, найдосконалішої в світі системи — куди ж «намі» тягатися з «фордом»? А подивіться, як вони біжать поруч: на жоден крок не хоче відстати від стрункого, мускулястого, певного своєї могутности «форда» пошарпаний деркотливий «намі». Згодом, у гаражі тяжко похилиться задиханий «намі», вхопиться за серце-магнето, широко вилупить очі-ліхтарі (груди йому гарячі, у машини жар), паруватиме тяжко. А на змаганні — груди в груди, колесо в колесо, хіба що впаде, хіба що звалиться від температури, бо не має «намі» навіть водяного охолодження: охолоджується повітрям, як пацани-мотоцикли. Не здасть «намі»: гідність-бо автомобіля — запорука його перемоги над «вівсяним двигуном» — конем.

Тим-то, хоч і кашляв, задихаючись, цупкий «намі», та завмерти не смів: стояв, здригаючись, біля ґанку, терпляче чекав на хазяїна.

Нікого не було навколо — здавалося, покинули напризволяще хворого, кахикаючого, старого «намі».

З-за рогу прокралась до автомобіля сіра постать у пухнастій шапці з навушниками. Повела очима праворуч, озирнулась ліворуч: тиша й пустеля. Тоді похапливо відчинила людина дверці авто, правою ногою натиснула на акселератор. «Намі» вороже загарчав, загрозливо затремтів. «Намі» відчуває: біля стерна — чужа людина. Не хазяйська рука, та дужа, досвідчена, владна: спробуй не підкоритись — загнуздає — ніяк дихнути. «Намі» заревів, смикнувся й подався вперед.

Кректав, дзвонив, кувікав на поганому брукові, та не слухатися не смів: певна й владна рука тисне стерно.

***

Стук у двері.

— Ввійдіть.

Надія сиділа перед люстром, спиною до дверей. Зиркнула в люстро: хто? — зірвалася з крісла, швидко повернулась обличчям до відвідувача — і стала нерухомо, обпершися ззаду руками на столик — туго накручена могутня пружина.

Містер Вілкінз підвів руку, хотів, очевидячки, стягти з голови пухнасту шапку, та так і зупинив руку на півдорозі: забув, мабуть, як це робиться, а може, думка стрибнула вже далеко від шапки, кімнати, від вулиць, міста — ген-ген у далечінь просторів і часів. І рука якось незручно й незграбно лишилася висіти в повітрі, а очі вп’ялися в Надію і дивилися майже лагідно: великий спокій є грань великої радости й великої нудьги.

— Навіщо ви тут?

У голосі Надійчиному бринить срібло сліз, і криця гніву, і мідь обурення, і тонка сталь давучого болю — дорогоцінний сплав коштовних дзвонів.

— Чого ви прийшли?

Тільки не дзвонить на весь голос великий дзвін. Може, й не буде ще пожежі, може, ця кривава заграва — тільки мана, — навіщо ж бовкати у великий дзвін, навіщо полохати людей? Хай спить трудящий люд, а дзвонар тут, на варті: ніжно гладить, пестить круті стегна дзвона — і бринить дзвін сполоханим шурхотінням, тривожним шелестом, мідяним, ледве чутним шепотом:

— Я вас не запрошувала до себе, містере Вілкінз. Навіщо ви прийшли?

— Я зараз скажу.

— Я маю вільні п’ять хвилин.

— Добре. Я швидко... я одну хвилину... Річ, бачите, в тім, що... — Думки випурхнули й розлетілися врозтіч, дзвінко ляпаючи крилами, мов зграя птахів з розбитої клітки. — Одним словом... мене спіткала жахлива катастрофа... — Метушиться людина, ловить чорних птахів — ось ухопила одного за хвіст, кричить у розпачі чорний птах, креслять повітря вирвані пера. — Нечувана катастрофа... Отут, в оцій голові... — він люто стукає себе по лобі зігнутим пальцем, — в оцій голові, на скаженому свистючому бігу зіткнулися дві планети, два світи... Смертоносний вибух, космічна катастрофа... Свистить вогненне каміння, прахом і порохом трощиться колись слухняний розум... Голова моя повна розтопленого олива, і волосся моє сивіє... Жодної чорної волосинки... жодної волосинки, міс Надіє!..

— Не треба вдаватись у розпач. Ви — мужчина.

— Ах, ви ж! Нерозумна дівчинко! — Гримасою болю й усміху перекривлене гостре обличчя. — Що таке всі ваші маленькі норми й розуміння поруч з тим, що трапилось? У самих основах своїх хитається старий світ! Крахнули й переплутались усі норми й закони, немає ні верху, ні низу, немає «можна» й «не можна», в пащах велетенських гармат мостять гнізда свої горобці, а троянди парують смертоносними газами... Ось я іду вулицею, де обабіч — тридцятиповерхові хмаросяги, де правий бік — моя країна, а лівий — ваша соціалістична батьківщина. І це вже не хмаросяги, ні! Це велетенські, нечуваної сили електромагніти. Хтось увімкнув струм, і електромагніти почали діяти ... Вони тягнуть мене кожен у свій бік... Вони рвуть, деруть на шматки моє тіло, мій мозок, серце, нерви! Надіє! Надіє!..