Надія кинула з очей гнівну блискавицю:

— Покидьки. Невже незрозуміло? «Après nous le déluge»[19]. Останні конвульсії. Завтра зникнуть і не заражатимуть наше повітря.

Обличчя Вілкінзове стало кругле й сміхотливе, мов східне сонце. Він хрипко зарипів: це мало визначати сміх.

— Покидьки? Ви сказали «покидьки»? О, міс Надіє і ви, друзі! Нарешті ми таки договорилися. Покидьки. О! Саме покидьки й приваблюють мою увагу вже пів року. Саме ради них я сьомий місяць тиняюсь шляхами й стежками вашої прекрасної батьківщини. Дозвольте ж, вельмишановні друзі, про покидьки.

В кімнаті стало тихо, але тиша бриніла, мов напружена, висока, туго накручена струна: і-і-і... Чи, може, то кров у скронях: і-і-і...

Надія наблизила вуста до мого вуха і обілляла мою щоку пахучим, пекучим, головокрутним теплом свого подиху:

— Цікаво?

— Я вражений. Хто він такий?

— Тс-с-с...

Містер Вілкінз випростався, як фокусник перед тяжким номером.

— Моя ідея проста, як прості всі геніальні ідеї, — урочисто виголосив фабрикант богів. — Справжня ділова людина, розумний організатор і раціоналізатор виробництва ніколи не допустить, щоб покидьки виробництва гинули марно. Генрі Форд виробляє дрібні частини своїх автомобілів з диму своїх заводів. Сміття, мотлох, негідь розумний хазяїн переробляє на потрібні й корисні речі. Ми, американці, на спирт переробляємо кал, він рухає мотори... ну, хоча б, скажімо, парфумерних фабрик — і дає світові найвишуканіші, найтонші пахощі, що викликають з душі сльози й захоплення, що хвилюють і підносять людський дух на недосяжні високості, спонукають поетів писати найзапашніші поеми й романи. О, так! Я особисто, наприклад, розробляю проект раціонального використовування високої температури тифозних та інших хворих. Ви подумайте, скільки тепла гине марно! Скільки курчат можна вивести, коли це тепло використати для інкубаторів! Я вже робив перші кустарні спроби: підкладав свіжі яйця під хворих на тиф. Температура хворого — сорок один — приблизно дорівнює температурі квочки. На превеликий жаль, хворий не може три тижні держати потрібну температуру. Та коли хворий помирав, я перекладав яйця до нового. Успіх перевищив усі сподіванки: я вивів прегарних курчат. Лишилося механізувати й раціоналізувати справу. В лікарнях та шпиталях під хворими буде влаштовано спеціальні приладдя, що передаватимуть тепло до інкубаторів. За це ми зможемо лікувати хворих безплатно. Я бачу, як ваша країна не шкодує грошей на охорону та ремонт здоров’я трудящих. А зиск де? Де зиск, питаю? О, нерозумні республіканці! Не тямите ви використовувати покидьки. Ви подивіться хоча , на французьку поліцію. Як вона спритно використовує людські покидьки: злодіїв, апашів[20], грабіжників, російських монархістів, політичних шахраїв. З них кінець кінцем виходять пречудесні провокатори, геніальні шпики, незрівнянні зрадники...

Вілкінз вибачливо скривився.

— Я бачу на ваших обличчях посмішки огиди й зневаги. Одвічна українська сентиментальність, старосвітська м’якотілість, якийсь незрозумілий передпотопний надривно-психологічний підхід до життя! Я бачу, як старанно збирають у вас ганчір’я, кістки, понівечену бляху, бите скло, старі калоші, клаптики паперу.

— Кожен іржавий цвях, — вистрибнув репортер, — ми примушуємо служити нашій справі.

— Іржаві цвяхи ви бачите, — обурено крикнув Джим Вілкінз, — а золота, що валяється під вашими ногами, ви не помічаєте!

З очей його вистрибнуло обурення й заметушилось по кімнаті, між фотелями й людьми.

— Якого золота?

Вілкінз затрусився від нечутного здушеного внутрішнього реготу.

— Сказати?

Під репортером репнуло крісло. Крізь зуби щось зашкварчало, немов сало на сковороді:

— Та говори ж, сволоч!

Вілкінз зробив п’ять кроків: три — вперед, два — назад. Закричав:

— Альфа і омега! Таємниця таємниць! Я її викриваю: ваше золото — ваша непія.

— Ясніше!!

— Будь ласка. У своїй соціалістичній країні ви дали відносну волю приватній ініціативі, так? Ви дозволяєте існувати непманству, так? Я певен, що ви робите це не ради його прекрасних очей.

— Ці покидьки ми використовуємо для нашої соціалістичної справи, — гавкнув репортер.

— Так використовуйте ж як треба! — Вілкінз трахнув кулаком по столі. — Використовуйте ж ці покидьки вашої революції на всі сто, як використовуєте кожен паршивий цвях! В тім то й річ, мої вельмишановні, що використовувати їх ви не вмієте.

— Але наша система податків...

— Кустарщина!! Я, фабрикант богів Джим Вілкінз, я прийшов у вашу країну, щоб навчити вас використовувати живі покидьки вашої революції за останнім словом американської техніки.

Обурений гуркіт, рокіт, гудіння залили кімнату.

Вілкінз скочив на стілець. В очах йому тріпотіли заграви пожеж:

— Міс Надіє! На ваших руках я бачив сьогодні чудесні рукавички. Чи знаєте ви, що ці рукавички тиждень тому бігали вулицями вашої столиці й гавкали на людей? Чому ви, республіканці, везете на ваші утильзаводи собак та котів — і чому не хочете переробляти на цих заводах вашу власну непію і світову буржуазію? Тим більше, що цих людей і везти на завод не доведеться — вони самі вас благатимуть: «Беріть нас, робіть з нами, що хочете...»

Гуркіт і гудіння росли, немов роздмухуваний повітровий балон, — і раптом скипіли вибухом:

— Він божевільний!

— Шахрайство!

— Зупиніть його!

Та сталевий голос перекрив гуркіт:

— Та зрозумійте ви, нарешті, що з непїї та буржуазії ви вироблятимете не якісь паршиві рукавички, а золото! Зо-ло-то! Гори золота — тобто трактори для ваших родючих ланів, машини для ваших заводів, аероплани, автомобілі! Хай живе соціалізм! Геть буржуазію! На утильзавод її!

Він зненацька знизив тон і сказав зовсім тихо й зовсім спокійно:

— Коли ви дозволите мені запалити сигару і гарантуєте вашу увагу, я ладен пояснити.

І наступні дві хвилини, поки він жадібно затягався ароматним синім димом, здавалося, що в кімнаті немає нікого, — така була непорушна тиша. Тільки Рада Овчаренко — перша жінка України, як її називав поет Серьоня Чутливий, найпрекрасніша серед прекрасних — хруснула тонкими пальцями.

— Уявіть ви собі, — почав Джим Вілкінз, — що десь у чистому полі ми споруджуємо величезний, кілометрів п’ятдесят діаметром, циркоподібний будинок. На допомогу нам прийде американська техніка, німецька наука, французьке малярство, українська поезія, італійська музика... Легендарні сади Вавилона, казкова розкіш палаців старовинного Багдада, неперевершені храми Індії — все це здаватиметься нікчемною халупою порівняно з нашим будинком. Там буде все. Ви розумієте, що значить «все»? Це значить: там будуть шматки всіх країн світу! Не декорації, а справжні шматки: нестерпно пекучі тропіки і мерзлі полярні тундри. Італія і Росія. Мексика й Україна. Індійські джунглі і південноукраїнські степи. Вулиця Парижа і куток Сахари. Замріяний Нюрнберг і мурашниковий Нью-Йорк-Сіті. Острови Гонолулу і вогкий шматок синьоокої Білоруси. Затоплений бур’яном конотопський закуток і пантеон. Все це буде справжнє, з флорою, фауною, підсонням[21], населенням.

Він сплеснув долонями.

— Там буде історія: Китай, який він був за десятки тисяч років до нашої ери. Стародревній Єгипет — з фараонами, сфінксами, Нілом, культом Ізіди, з юрбами рабів, що будуватимуть новітні піраміди. Класична Еллада — з вакханаліями, музами, неперейденим досі різьбарством. Там буде героїчний Рим з гладіаторами, легіонами, змовами й кривавими війнами. Живий Магомет ходитиме тернистими шляхами, справжній Христос перетворюватиме воду на вино. Сивобородий Мойсей розмовлятиме з Єговою, Генріх сидітиме під Каноссою[22], іспанська інквізиція палитиме на вогнищі прекрасну сімнадцятилітню відьму... а поруч, в іншому корпусі буятиме новітня цивілізація, гуркотітимуть велетенські заводи, шепотітимуть «пірлеси»[23] та «ролс-ройси», гримітиме Дніпрельстан, гудітимуть аероплани й кричатиме радіо. В одному корпусі житимуть у кам’яних печерах доісторичні півлюди-півмавпи, а поруч ви побачите перегони сучасних ракетних автомобілів Опеля, що показуватимуть хуткість півтори тисячі кілометрів на годину!!!