Надія зиркає на Вілкінза: болем і жахом стиснуті вуста, провалля замість щік, хижо загострений ніс; рве вітер пасма сивого волосся, а очі — сталеве безумство — вп’ялися, вкипіли, в’їлися в шлях.

Зойкнув вітер, болюче ляпнув задубілою льодовою долонею Надію в обличчя, рвонув шарф, здер — зник шарф позаду в темряві.

Смертельний холод пересмикнув заклякле тіло.

— Вілкінз.

Мовчання.

— Вілкінз, прокиньтесь!

Ані руху.

— Вілкінз, я вам наказую!!

Сніг.

Вітер.

Рев мотора.

— З вами говорить жінка, Вілкінз. Ви не смієте мовчати! Мовчить.

Тоді Надія відразу здирає з себе одубіння, хапає Вілкінза за зледенілі пальці, намагається вирвати з рук стерно. Не піддаються дерев’яні пальці. Надія смикає, торгає великі сталеві руки. Вогненний біль опік пальці: Надія зламала ніготь. Надія тремтить, пробує підвестись — і невміло, невлучно, по-жіночому молотить, гатить кулаками Вілкінза по плечах, по спині, по руках, по обличчі. Скрегоче зубами, до крови кусає губи — і б’є-б’є-б’є. Шипить, шкварчить, сичить — швидко, злісно, злорадно, гостро, болюче, мов з маху стьобає лозиною по обличчі:

— Ага-ага-ага!.. Збожеволів, проклятий! Хотів укласти наші дні в свої миршаві мірочки? Не зміг — збожеволів... Так тобі й треба, проклятому... Чуєш свій кінець?.. Скоро на вас усіх погибель прийде... Ага-га-га!..

Вілкінз сидить нерухомо, мов кам’яний бовван, навіть не ухиляється від ударів.

Надія хоче видерти в нього стерно, марно рве нігтями його задерев’янілі пальці. Ненароком зиркає на нього — і не може відірвати очі від перекривленого жахом, застиглого обличчя. Обома руками хапає його за голову, сильно повертає його лице до себе. Голова покірно залишається в тій поставі. На неї дивляться потухлі, тьмяні, закочені під вії очі мертвяка. Тоді тільки помічає Надія, що вся його постать осунулась, безсило опала, мов неповний мішок із борошном, — і тільки довгі чіпкі пальці залізною хваткою тримають стерно.

Смертельний жах гостро й солодко лоскоче їй п’яти й коліна: автомобіль кричить смертним криком — автомобіль мчить у безвість — автомобілем править труп — мертвий хапає живого.

Перемагаючи крижану огиду, Надія намагається відірвати його мертві, холодні, закостенілі пальці від кермового колеса — даремно: труп не хоче віддати стерна. В останньому розпачі вона шалено шарпає його цупкі зледенілі руки: автомобіль сильно козиряє, хилить на неї мертву тушу, але знову випростується — і біжить: труп не хоче віддати стерна.

Крихкий удар перетяв їй голову.

Тоді Надія відчуває, як у страшному громі, гуркоті, реві репається, надвоє розколюється земна куля — вибухає океаном вогню, розсипається прахом, рине в морок, у крижану тишу чорних міжпланетних просторів.

***

Найшли їх уранці селяни, що їхали до міста на базар.

У сніговому заметі, врізавшись у саму середину, перевернувшись шкереберть, лежав голічерева мертвий автомобіль. Чорні колеса незвично й дивно стирчали вгору, на передньому колесі була геть пошматована шина, і весь автомобіль із безсоромно випнутим напоказ голим чорним черевом чудно нагадував зґвалтовану й звіряче закатовану людину.

Осторонь, за кілька кроків, урита в сніг, напівзамерзла, лежала дівчина.

Більше нікого не було.

І тільки коли прибули люди, крекчучи, підняли автомобіль, під ним побачили Джима Вілкінза. Лежав він, устромивши гостре сіре обличчя в сніг. Правою рукою він і досі чіпко тримав стерно, а ліву просунув під автомобіль, наче й мертвий він намагався видертись.

Червень 1927 — травень 1930

Повість Леоніда Чернова (Малошийченка) «Людина з іншої планети» вперше була видана в Одесі 1931-го року видавництвом «ДВУ» (до цієї книжки з назвою «Людина з іншої планети» крім даної повісті увійшла також повість Леоніда Чернова «Пригоди професора Вокса на о. Ципанго»). А раніш були опубліковані уривки з твору «Людина з іншої планети»: за назвою «Фабрика богів» – 1927 р. в журналі «Всесвіт», № 29, і в авторських збірках «Сонце під веслами» і «Чудаки прикрашають світ» (обидві 1929 р. у Харкові, видавництво «ДВУ»), та за назвою «Смерть Вілкінза» – 1930 р. в харківському журналі «Всесвіт», № 20.