Надія одкидається вглиб кабіни:

— Ви?

— Я.

— Яким чином?

— Інакше не міг поговорити з вами. До вас так тяжко добутися.

— А концерт?

— Вигадка.

— Як ви сміли?

— Я — американець.

— Ви знаєте, що за це наш закон суворо карає?

— Я ставив на карту більше.

— Що вам од мене треба?

— Сказати два слова.

— А потім?

— Ваша воля.

— Я вас слухаю.

Джим Вілкінз знизав плечима й зітхнув, наче лагодився зрушити з місця скелю. Надія чекала. Вілкінз напружився, піддав плечима, але зрушити скелю так і не зміг. Надія прищулила очі й пильно глянула йому в перенісся:

— Ви мене любите?

— Так.

Віхола зареготала, немов навіжена:

— От так історія!

— Це все?

— Все.

Мовчання.

Віхола.

Сніжинки.

— Ви — американець, людина діла й долара.

— Так.

— А чи знаєте ви, що я не маю мільярда?

— Знаю.

— І все ж таки...

— ... І все ж таки я передусім людина, а потім — американець.

Віхола:

— Ого-го!

«Форд»:

— Так-так-так!..

А ліс — то затріскотить тривожно задубілими вітами, то замовкне і слухає уважно.

А ялини-цокотухи лукаво шушукаються поміж собою, шепочуть одна одній — і летять по цілому лісу шамотливі чутки про незвичайну, одвіку небувалу в цих краях подію: зимової ночі занесла хуртовина в ліс двох людей на бензиновій машині, і стоять люди одне проти одного, скупо кидають слова, а за кожним словом — віковічний людський, незрозумілий деревам біль.

Надія:

— Так от слухайте: я вас не люблю. Зрозуміло?

— Цілком.

— Висновки?

— Вже зробив.

— А тепер — одвезіть мене додому.

— Слухаю.

«Форд» гарчить байдуже й покірно, як переможений вояк, що повертає з поля бою додому. Він робить крутий поворот, нерішуче зупиняється — і в грудях його клекіт, як у пораненого вовка.

Надія:

— Навіщо вам потрібна була ця сахаринова кінопригода?

— В звичайному оточенні я не посмів би сказати. Кохання і здоровий глузд — одвічні вороги.

— Це нагадує не дуже оригінальний американський детектив, але це сміливо. Браво, містере Вілкінз!

— До ваших послуг, міс Надіє.

— Цей вечір ми проведемо разом. Я маю запрошення на сімейну літературну вечірку.

— Ол-райт. Там, де людина загубила двадцять сім тисяч, загубити ще десять — це вже дрібниця.

— Які двадцять сім тисяч?

— На думання про вас, на складання і здійснення плану я витратив двадцять сім годин. Кожна моя година коштує пересічно тисячу доларів.

— Ви непоправний...

— ... американець, міс, — посміхається Вілкінз, і його посмішка, немов у рефлекторі, відблискує в Надійчиному обличчі:

— Отже, вулиця Лесі Українки, сім.

— Є.

«Форд» загарчав і кинувся розтинати ніч.

У вестибюлі на лаві грав патефон.

Біля патефона, взявшись за руки, цвірінькаючи, соромливо пританцьовували троє: два біленькі дідки й один чорний огрядний чоловік.

Біленькі дідки нагадували весняних поросят: були рожеві, лисі, чистенькі й маленькі. Той, третій, був у величезних чорних окулярах, — перетяте рівчаком непокірне підборіддя, в очах — упертість і воля.

Чорний вів перед. Обличчя було кам’яне, нерухоме, мов машкара або зупинений кадр кінофільму. Тільки очі — крізь, повз і через окуляри — розкидали золоті бризки.

Ніхто не знав дідків. Здавалося — вони тільки на хвилинку зістрибнули зі старовинної картини повеселитись і зараз знову прилипнуть до полотна, увійдуть у свою віковічну двомірну нерухомість.

Тут я й зіткнувся — обличчя в обличчя, очі в очі, уста в уста — з Надією Токаренковою.

Вона запалила блакитні очі, немов могутні півватки[15], і дуже тихо сказала:

— Ідіть за мною.

Ми відійшли в дальній кут.

Там вона притягла моє вухо до своїх уст, тривожно, як шелестить сухе листя перед ураганом, прошепотіла:

— Він тут.

— Хто?

— Джим Вілкінз — фабрикант богів — тут.

— Це неймовірно.

— Факт.

— Покажіть.

— Будь ласка.

Вона глянула на дідків, і я застиг: людиною в чорних окулярах був Джим Вілкінз — я не міг помилитись, не міг, не міг.

У цій затишній кімнаті зібралися всі, кого втомили вірші, жарти, сміх.

Кімната поринула в сині сутінки, і неспокійний промінь з-під зеленкуватого піддашшя вихоплював тільки різко окреслений профіль містера Джима Вілкінза.

— Один з ваших колег, — урочисто сказав фабрикант богів, — дуже влучно назвав мене Мефістофелем на провінціальній сцені. Це непогано. Це значить, що я для вас — загадкова, таємнича людина. Не заперечую. Все незрозуміле завжди здається за таємниче. Мене дратує тільки одне: пів року я вже намагаюсь пояснити, що я приніс вам геніальну ідею, яка дасть і вашій країні, і мені радість, долари, сміх, легке й веселе життя. Пів року я намагаюсь пояснити це — і ніхто не може чи не хоче зрозуміти мене. Я починаю вдаватись у тугу. Часом мені здається, що ми з вами — люди різних планет, що наші категорії думання — неспівмірні.

Він озирнувся навколо і чемно скривився:

— Як ви живете, шановні громадяни? Ви живете тоскно, о республіканці! Обличчя ваші похмурі, і в очах ваших — округова, районова і світова нудьга.

— Брехня, — спокійно, наче сам до себе, сказав репортер. — Лазить по різних закутках... А поглянув би він на наші заводи. Далі.

— У провінції мені довелося зазирнути одного осіннього вечора до старої приятельки. Я знав її ще дівчиною. Через брудний, вкритий ганчір’ям і калом двір я підійшов до рипучих, облуплених дверей. Постукав. Мені відчинила якась укутана липучим дрантям, розпатлана півлюдина-півмавпа. Ми ввійшли в кімнату. Блимав і чадив смердючий каганець. Скрізь розкидана була брудна білизна, а кривий рипучий стіл одставив дві ноги, як стара немічна кобила, що зупинилася — passez-moi le mot[16] — помочитися. У повітрі хилитався задушливий запах поганої керосинки, брудної ковдри, що не провітрювалась, очевидно, з дев’ятсот сімнадцятого року. Десь у купі засмальцьованих подушок верещав обурений шматочок людського м’яса.

— Це мій син... — розпатлана мавпа почухала брудним нігтем липуче волосся. — Я вас одразу впізнала. Знайомтесь: мій чоловік.

Тут тільки я помітив, що в дальньому кутку глитав кістку орангутанг, печерний дикун, горила. Він загрозливо гарчав, блимав баньками і, у відповідь на мій чемний поклін, голосно гавкнув і, плямкаючи, продовжував обсмоктувати кістку. Хм-да!.. Це була мрія моїх дитячих літ, пресвітла Ліяна Отава. Вона взяла шлюб з кустарем-одинаком і, за її власним виразом, «не змогла задовільно влаштувати свого життя».

— Шарж! — це випалив просто в лоб містерові Вілкінзові славетний український артист з чуттєвим обличчям.

Джим Вілкінз підвів брови:

— Навряд. Типовий малюнок з жит...

— ... з життя колишніх людей, прогнилого міщанства, позбавленців[17], навіки зниклого сміття, мотлоху, жалюгідних людських решток колись панівних класів. Геть бруд!

Усі озирнулись. Це говорила — гнівно, різко, рвучко — Надія Токаренко.

Містер Вілкінз ледве прищулив ліве око й по-зміячому вклонився:

— Вам я не смію перечити, міс Надіє.

Надія підвелась:

— Ви не бачили наших фабрик і заводів, шановний містере. Ви не чули про соцзмагання, ударні бригади, цехи й заводи.

— Знов-таки не смію перечити. Зате я бачив протилежний полюс: непосалони, «Абрау-Дюрсо»[18], фокстроти, оголені до половини жіночі постаті, оглушливий чад сексуальних, спиртових та кокаїнових веселощів.