Репортер метушився, шукаючи слова.

Я чимраз уважніше й пильніше вдивлявся в обличчя людини в окулярах.

Думка моя з болючим напруженням працювала, з неймовірною швидкістю перегортаючи сторінки мого життя... і я, нарешті, схопився, витираючи холодний піт з лоба.

— Я знаю, хто ви! — заверещав репортер. — Ви...

— Чекайте! — перебив я. — Я пізнав його. Знаєте, хто це?

Раптова тиша злизала всі звуки. Чутно було, як шумує вода за кормою, важко дихає репортер та десь зблизька нервово хрустять чиїсь пальці.

— Це містер Джим Вілкінз, фабрикант богів.

Американець, не кваплячись, поважно підвівся, і очі йому загорілися щирим задоволенням.

— Дуже радий, — чемно вклонився він. — Я також вас пізнав. Ми з вами випадково зустрілися на початку літа на пляжі, і я вам оповів про мою фабрику богів... А згодом я з великою приємністю читав ваше оповідання про мене[6]. Гадаю, що ви також читали, панове? Прегарно. Ви так влучно підкреслили гуманний вплив нашої культури на колоніальні нації! Недурно ж по всіх закутках земної кулі зоряний прапор викликає таку пошану!

Репортер підстрибнув.

— Знаємо, через що! Знаємо! Броненосці біля Суецу! Наддредноути в Шанхаї! Панцерники навколо всього Чорного суходолу![7]

Містер Вілкінз задоволено й трохи соромливо, як молода дівчина, замахав руками:

— Ну що ви, що ви! Ви говорите нам компліменти! Ви забули про Англію: вона має також непоганий флот. Правда, ми маємо намір випередити її. Ми, комерсанти, в міру наших сил піклуємося про посилення озброєння нашої батьківщини для піднесення її престижу й сили, ну, а також для одержання військових замовлень. Приємне так рідко сполучається з корисним.

— Знаємо! Пошана перед пащами ваших гармат! А от нас поважають і без панцерників та аеропланів! Ми бідні, обшарпані, некультурні, а нас поважають! Чому? Ви хочете знати чому? Так подивіться, будьте ласкавенькі, он туди.

Він показав на кормовий прапор і замахав руками, мов крилами вітряк:

— Ми досі спимо по п’ять чоловік в одній кімнаті, лаємось, як звірі, смокчемо самогон, сякаємося за допомогою пальців... — Він наочно показав, як це робиться, при чому актор боязко відсунувся. — Зате ми розуміємо культуру не так, як ви, золоті торби, культурні дикуни, лицарі долара та отруйного газу! Ми розуміємо її, як личить молодій могутній нації, що сама сотні років стогнала в кайданах і тепер несе відродження всесвітові. Ми... ми...

— Не треба даремно витрачати порох, — сказав раптом практичний артист. — За такі прекрасні слова ви можете одержати непоганий гонорар у першій-ліпшій редакції.

— Пустіть мене! — несамовито сіпонувся репортер. — Що це таке, справді?! Я переконаю його!

— Кого?

Репортер озирнувся навкруги і закам’янів нерухомо: крісло чоловіка в окулярах було порожнє. Прозора темрява вкутала все навкруги бразолійним[8] серпанком. Пароплав стояв біля приплаву скрізь метушилися люди.

— Він утік?

— Навряд. Йому тут уставати. Просив переказати вам, що він починає розчаровуватись у нашій нації.

— Хто він такий?

— Фабрикант богів, — попередив я артиста. — Він виробляє поганських ідолів, продає їх колоніальним дикунам, а потім посилає власних місіонерів, щоб вони, проповідуючи християнство, знищували тих ідолів для полегшення продажу нової партії богів. Надзвичайно таємнича і романтична людина. Я зустрічаю його вдруге. Коли треба, він зникає, як Мефістофель на провінціальній сцені. Мені хотілося поближче з ним познайомитись.

— Чекайте, чекайте! — перебив мене артист. — Фабрикант богів, ви кажете ? Фабрикант богів ? Я згадав. Ну, звичайно! Надія Токаренко, артистка нашого театру, розповідала мені про нього. Вона зустрічала його в Кисловодську. Соціаліст. Грандіозна ідея організації під Москвою велетенського, за останнім словом техніки, публічного дому з метою прискорення звиродніння непїї[9]. Щось неймовірне: приїхав домагатись концесії на цей дім.

— Та що ви?!

— Серйозно.

— Та це ж — геніальне... глупство!

— Атож.

— Чому ж ви раніше мені не сказали? Я б розпитав. Це ж трапляється раз на життя.

— Я не знав, хто він. А ви знаєте Надію Токаренкову?

— Ну, ще б пак!

— Напишіть.

— Неодмінно. Сьогодні ж. Зараз же.

***

Я сів і написав:

«Люба Надіє!

Я дізнався, що Ви маєте відомості про фабриканта богів містера Джима Вілкінза і про його незвичайні способи звиродніння непїї в СРСР. Чекаю від Вас подробиць.

Ваш Леонід».

Вночі я сидів біля борту, вдивлявся в зачаровану синю далечінь, слухав шепотіння хвиль і думав так: «Дніпре мій! Годі тобі, сивий, журитися та мріяти про романтичні, тисячооспівані, легендами оповиті часи Тараса Трясила[10]. Подивись-но, діду, яка велично прекрасна, заллята електросвітлом романтика майорить перед нашими очима! Ти чув, що казав цей містер про нашу з тобою некультурність? Напруж-но свої велетенські груди, старий, спрямуй силу свою на дніпрельстанські турбіни, закрути мільйоносильні машини — і доведи світові, що ми з тобою розуміємо культуру трохи інакше, ніж ці самовпевнені лицарі цивілізації! Що наша з тобою країна — напередодні небувалої весни, на порозі великого й прекрасного електричного Запоріжжя!»

День миготить за днем, дні шикуються в тижні, місяці й роки.

Мчить бистроминущий час — осаджує на душі крихкі намули, і обростає людина міцною шкаралупою статечности, і похмурі зморшки вкривають колись чисте й сміхотливе обличчя.

Та бувають хвилини, коли навіть старий і незграбний пес заметляє волохатим хвостом, підстрибне, вищирить жартівливо жовті зуби і починає гасати на подвір’ї — чи не рожеве дитинство — весна його життя — приснилася старому чортові?

О, так! Людині потрібні свята. Людина не може без свята. Для жорстоких і суворих буднів потрібна зарядка — і цю зарядку дають свята: незвичайні дні, незвичайні ночі, коли з людини спадає шкаралупа років, коли навкруги — і музика, і прапори, і кохані друзі, і прекрасні сильні подруги, і молодість — молодість...

1 січня 192* року, о третій годині ранку велика зала являла незвичайну картину. Скуйовджений кучерявий сміх, сплески жартів, гомін реготу лунко линув до стелі, крутився там завірюхою — і раптом падав на голови людей, мов пустотлива липнева хвиля білою піною, мільйоном бризок, дзвониками сміху розбивався об переповнені груди.

Кароокий і завжди замріяний поет приніс з буфету порося, проголосив, що він вийшов зі свинопасів і тепер не соромиться показати всім, який він управний був знавець своєї справи.

— А я був фельдшером, — гукав басом славетний фейлетоніст. — Кого почастувати хініном, кому дати «каскара саґрада»[11] або по-нашому «Вернись в Сорренто»[12]...

— Можу вас постригти, — запропонував голений редактор у чотирикутному пенсне. — Я був перукар. Ось машинка. Три нулі. Додержуйте черги, друзі!

Величезний Хома став струнко перед редактором і з пошаною сказав:

— Можу допомогти. Черга буде ідеальна. Професійна звичка. Я — колишній міліціонер. А раніше вантажник. Не менше однієї десятої кавунів в одеській гавані пройшли через мої руки.

— Ви мені потрібні, — приземкуватий, зарослий, немов кокосовий горіх, поет потягнув вантажника в куток. — Я — колишній машиніст на паровозі. Вуаля!