Він, надувши щоки, зашипів, замотиляв руками й рушив у путь.

Тут були і водогонники, і лікарі, і годинникарі, і слюсарі, і мотоциклісти, і навіть один клоун.

Він посадив усю непокірну масу на стільці, скочив на естраду, задзюрчав у верескливий свисток і протягом сповістив:

— Відкриття гастролей міжнародного чемпіонату французької боротьби! Прибули й записались до чемпіонату такі борці...

На естраду випливли один по одному десяток людей.

— Чемпіон важкого дотепу, славнозвісний Гнат Щока!

Хома засмикав руками й ногами, вибіг наперед і, розгойдуючись, низько вклонився аудиторії.

— Чемпіон легкої поведінки, славний на всю Україну Макс Ляп! Сьогодні змагаються три найкращі пари. Перша пара: Гнат Щока — Макс Ляп. Термін боротьби — десять хвилин. Після п’яти хвилин — одна хвилина перерви. Прошу.

Він оглушливо заверещав у свисток.

Здоровий сміх, бадьора веселість, незахмарена радість, дитяча безтурботність у час відпочинку — це ознака сильної, дужої, працездатної людини; це риса незламного будівника, творця, певного своєї сили, волі, правдивости тяжкого й радісного шляху.

В суворих буднях ці серйозні мужчини уперто й надсадно працюють, думають, розтинають розумом шляхи епохи, керують мислями десятків тисяч людей.

Сьогодні, святом, ці дорослі мужчини — діти.

Цвіт українського мистецького жіноцтва — голубоокі товаришки, кароокі подруги, синьоокі друзі — були на цій товариській вечірці.

І поготів упадало в очі, що тут не було Надії Токаренкової. Ще тиждень тому вона переказувала телефоном:

— Я принципово відмовляюсь від участи у вечірці, що має характер розваги. Це несерйозно. Корисніше прочитати том Фройда або першу частину єгиптології д-ра Вольфсона.

Умовити її не могли, і розважили серце тим, що нишком вилаялись: ханжа!

Три дні тому, по обіді, в Надійчиній кімнаті безцеремонно затріскотів телефон:

— З вами говорить представник такої-то організації.

— Дуже приємно.

— В понеділок у нас концерт.

— Чим можу бути корисна?

— Дозвольте надрукувати в афіші ваше ім’я.

— Моє ім’я без мене самої — мана.

— Услід за вашим ім’ям на естраді з’явитесь ви самі.

— Це неможливо.

— Чому?

— За законами фізики — і я не є виняток з цього закону — людина не може одночасно перебувати в кількох місцях.

— А ви в цей час перебуватимете...

— ... Вдома.

— А не на нашій естраді?

— Ні.

— Чому?

— На естраді не можна працювати над новою роллю.

— Над нею ви можете працювати другого дня.

— Ні.

— Чому?

— Понеділок. Єдиний вільний день. Мушу зосередитись. Пробачте.

Але голос наполягав рішуче й непримиренно. Надійчині аргументи розбивались об його незламність, мов хвиля об скелю. Рівно о восьмій вечора, хвилина в хвилину, він обіцяв прислати автомобіль — і Надія погодилась.

Довго потім метушилася рвучким пружним кроком по кімнаті, знизувала лівим плечем, лаяла себе за м’якотілість.

Та було пізно.

Рівно о восьмій вечора перед брамою заблимав сліпучими очима, заскавучав сиреною блискучий, чепурний — кава з молоком — «форд».

Його мотор працював на місці майже нечутно: ледве воркотав — таємниче, стримано, по-дружньому, — наче розповідав шоферові лукавий секрет. Воркував легко, недбало, природно: так сміється красуня флорентійка, весела пролетарка, в жилах якої вигадливо змішалась кров лепких лангобардів — і Борджіа, брудних маврів — і Корсіні[13].

«Б’юїк» і «сітроен» — родовиті французькі аристократи. Вони повні можновладної пихи: навіть шепотіти моторами — це моветон. По їхніх металевих жилах тече чиста блакитна холодна бензинова кров, і ходити вони люблять тільки асфальтовими та гудронованими шляхами. Потрапивши на рівчаки та грудки радянських шляхів, вони гублять етикет і пишновеличну гідність: стрибають і ламають породисті ноги, і нарешті, остаточно виснажившись, відмовляються працювати, як блискучий зверху і гнилий зсередини вельможа на примусовій праці в концентраційному таборі.

«Форд» — механічна дитина капіталіста Форда — нащадний почесний пролетар. Він однаково легко й весело поводить себе і на чудесному асфальті, і на тяжких вибоїнах первісних шляхів. Його нічим не здивуєш. Він звик до всякої праці, до всякої обстанови. Ось він у білосніжному комірці — чепурний та охайний — мчить першотравневими вулицями, уквітчавши груди пекучими червоними прапорцями; ось він — серед бруду, диму й пороху — пахкотить на чорній роботі великого будівництва. У «форда» здорове серце — магнето, міцні легені — карбюратор і жигльор, прекрасний шлунок — циліндри, добрячі ноги — колеса, гострі очі — ліхтарі, галаслива горлянка — сирена. «Форд» народжується легко й швидко, живе радісно й довго, помирає бадьоро й безболісно. У нього позаду прадіди й батьки — робітники, загартовані в поколіннях тяжкою працею, природним добором: гине кволий, перемагає дужий. Він воркоче сміхотливо, а за сміхотливістю — віра в силу: пролетаріат переможе світ.

«Форд» уважно облапав промінням ліхтарів браму й покликав ще раз.

Надія впурхнула в хутро, накинула шарф. Крізь сніг і хуртовину фосфоричною плямою дивився на неї місяць. «Форд» шанобливо й уклінно розчинив і пристукнув за нею дверці, радо загуркотів мотором і м’яко рушив у ніч.

«Форд» віз Надію блискавично, з безмежною обережною ніжністю, як везуть дорогоцінне вино в коштовному кришталевому посуді: не розбить би, не розхлюпать... Він пестив і гойдав жінку на затишних подушках, гнучкі ресори свої напружував до болю, і шалена хуткість сталевого коня спиняла Надійчин подих. Сиреною гукав на роззяв владно й незадоволено:

— З дороги, ґаво! Хіба не бачиш, кого несу в обіймах?!

Під тепле, дружнє, лукаве муркотіння мотора Надія закрила очі. І коли за десять хвилин глянула у віконце, побачила: білою ковдрою мчав назустріч тьмяний шлях, кавчала віхола, барабанили у віконце сухі сніжинки, миготіли телеграфні стовпи, пухнастими руками стукали в дверці ялини, а машина вихоплювала з білої каламутної темряви два кругляки й шалено перетинала вихрясті хвости оскаженілому драконові — хуртовині.

Надія спробувала встати, але рівчак м’яко посадив її на шкіряну подушку. Тоді дівчина спустила скло до кабіни шофера, сухо і владно відрубала:

— Зупиніть машину.

Мовчання. Співає мотор. У вікні тріпочуть і об скло розбиваються на смерть крихкі сніжинки.

— Зупиніть машину. Куди ви мене везете?

Реве віхола, і пухнастими лапами ледве встигають махнути летючі ялини.

Шофер не обертається. Він прикипів до сидіння, уп’явся поглядом у крутючу даль. Ліва нога — нерухомо — над педаллю сполучення, друга тисне акселератор, піддає моторові палива; а «фордові» що? «Форд» радий незвичайній пригоді, «фордові» втішно погратися з хуртовиною.

— Я востаннє наказую: зупиніть мотор. Інакше я вистрибну з машини.

Шофер на мить — коротку, мов морг очей — обертається. Надія налапує ручку дверей. В ту ж мить шофер відпускає акселератор, натискує на педаль конусного сполучення і одночасно різко давить на гальмо. «Форд» стогне від несподіванки: о-ой!.. — і слухняно кам’яніє на місці.

Віхола гуде й регоче, жбурляє жменями сніг, дрібним дробом барабанять сніжинки.

Надія:

— Я вам наказую повернути машину і їхати до міста. Хто ви такий?

Шофер перекидає триб[14] на вільний хід, запалює лампку в пасажирській кабіні, вилазить з машини, розчиняє Надійчині двері (в кабіну вривається віхола, хлеще в обличчя холодними срібними патлами) і стоїть у тьмяному світлі маленької лампки.

Надія:

— Хто ви такий?

Шофер знімає окуляри.