Він незграбно повалив громаддя свого тіла у фотель, а вона стала поруч і машинально пестила, переливала між тонких пальців струмки його сизого волосся.

— Як ви потрапили сюди?

— Я вкрав авто.

— Вас випустили з лікарні?

— Ні.

— Ви втекли?

— Так.

Вона докірливо хитає головою.

— А далі?

Він підводить велику голову, дивиться на Надію, дивиться — не бачить.

— Що ж далі, містере Вілкінз?

Дивиться — не бачить, хрипить:

— Видужати...

— О, так!

— Але не сам.

— Тобто?

— Сам я не видужаю. Ви повинні також поїхати зі мною.

— Куди?

— Я ще не знаю сам. Але тільки з вами.

— Ви говорите, як дитина.

— Брехня! — Спалахнули гнівом очі. — Я говорю, як мужчина. — Він пильно подивився їй в лице. — Я дуже вас кохав, міс Надіє... В той час, коли я був паном на цій землі, я прийняв вашу відмову, я зрікся найбільшого й найболючішого почуття, що перетяло мої дні. Але тепер... — Він розвів руки. — Тепер я один у цілому світі... Ніхто мене не розуміє... Я невимовно страждаю, слово чести... Чекайте, я зараз кінчаю... Бачите, в чім річ... Ваша артистична робота — це страшна, огидна довголітня помилка. Ви губите себе. Вам треба — на фабрику, на завод, у копальню, у промисловість... Командири й солдати промисловости — ось єдині справжні люди вашої батьківщини. Ви повинні покинути брехливу мішуру сцени. Сьогодні ж, зараз же, в цю ж хвилину! Кидайте все, паліть мости, одягайтесь, ми зараз їдемо. Яка світла робота, яка творчість перед нами!

Він бігав по кімнаті, розмахував руками, чіплявся ногами за килим, спотикався.

— Ревуть труби, гудуть заводи, ритмічно метушаться заклопотані люди... Дим, дзвін, тріск — чи не чуєте ви, як в самих основах своїх перебудовується земля? Туди-туди! — робити, тягати каміння, наказувати машинам, керувати людьми!.. — По-дитячому здивовано: — Чого ж ви стоїте? Одягайтесь, товаришко.

— Чекайте, містере Вілкінз. — Надійчин голос — залізо скрегоче об залізо. — Дякую за честь, що ви мені зробили. Але я нікуди не поїду, я нікуди не поїду, чуєте ви? Так що нема чого про це думати. Прощайте.

Він слухає й не розуміє.

— Ви поїдете.

Голос її рипить роздратуванням:

— Куди?!

— Я їду на Донбас.

— Що ви там робитимете?

— Я працюватиму простим шахтарем. Мене ніхто там не знає. Я хочу зростися з ними.

— А навіщо авто?

— Я не можу виїжджати з головного вокзалу. Мене пізнають. Я сяду в поїзд на найближчому полустанку.

Вона дивиться на нього по-матерньому лагідно, ласкаво.

— Неоригінально вигадано, містере Вілкінз. Наші власні рідкобороді інтелігенти дореволюційної й нової формації, наплутавши й нашкодивши, також ходили на прощу «в народ» і на заводи. Згодом виявлялося, що це для них — звичайна екзотика. Для плутальників це безнадійні ліки, містере Вілкінз.

— А ви?

— Я — українка, містере. Мій батько — робітник.

— Для вас усе ясно?

— Для мене все ясно.

— Що ж робити мені?

— Що робите.

— Де шукати шляху?

— Де шукаєте.

— Ви не підете зі мною?

— Я не піду з вами.

— Тоді я заберу вас силоміць.

— Ви не посмієте.

— Я це зроблю!

— Залиште цю комедію.

Він повільно підвівся, тьмяно блиснув крицевими очима і встромив зір у Надійчине перенісся.

— Слухайте мене... — гримить Вілкінз тихо, спокійно, але з такою надлюдською силою, що не можна не підкоритись. — Слухайте мене і спробуйте розуміти: ви поїдете, поїдете, по-ї-де-те! Ось ви вже шукаєте очима пальто й капелюх... Ось ви вже хочете вдягатись, тільки забули, як це робиться. Ось ви вже прохаєте мене допомогти вам, прохаєте підтримати вас, бо...

Він повагом наближається до неї та обережно бере за талію.

І від ледве чутного дотику вона пересмикується — і раптом рвучко відстрибує в куток, брязкотом розбитого скла дзвенить:

— Одійдіть!! Ви божевільний!

Тваринний жах перетяв риси бажаного обличчя.

Вілкінз — хрипом:

— Так. Я божевільний.

І повільно крадеться до неї.

Вона сильно хапає стілець — р-раз!! — об підлогу. Зігнувся й осів розтрощений стілець. І разом з ним, наче потворно наслідуючи його позу мерця, безсило зігнувся, осів Джим Вілкінз.

Десь далеко-далеко, не знати, на якому поверсі, глухо воркоче піаніно й бринить тричі притамований голос:

Я по-ки-да-аю

Рідний кра-а-ай...

О, краю мій,

Про-щай,

Про-щай!..

Ти вже знудився з чекання, старий, хворий, застуджений «намі»?

Не турбуйся: застогнали десь од шаленого удару двері.

Засвіти свої ліхтарі, «намі», і прийми в свої обійми сивого й хворого діда, що скоцюрбленим задиханим шматком котиться вниз по східцях.

Ось він вилетів у двір, точиться дзиґою, загубив, мабуть, напрям. Та ні: краючи простір, мчить велетенськими стрибками до автомобіля.

Пробує пустити мотор.

Зимно «намі»: тяжко завести мотор, бо прохололи й змерзли циліндри і бензинова суміш осідає на стінках циліндрів холодними мертвими крапельками. Та Вілкінз крутить з такою скаженою настирливістю, що оглушливо кахикнув «намі», буркнув, стрельнув і затріскотів розкотистим пахкотінням.

Вілкінз хапає стерно, додає газу: реве мотором «намі».

— Стійте!

— Хто тут?

— Ані руш!

— Це ви, міс Надіє?

— Це я, містере Вілкінз.

— Що вам треба, Надіє?

— Що ви вигадали, Вілкінз?

— Я їду.

— Куди?

— Туди. На Донбас.

— Це безумство.

— Я безумний.

— Ім’ям людяности забороняю вам рушати зараз. Ви ледве тримаєте стерно. Ви хворий і роздягнений. Ви розіб’єтесь зі своєю машиною на першому завороті. Наказую вам залишити машину.

Надія вимагає владно й рішуче. Вона віддирає його сині зціплені пальці від кермового колеса.

— А-а-а!.. — кричить Вілкінз у великому гніві людини, якій увірвався терпець. — А-а-а!.. — Вигинається схудлим гнучким тілом, додає газу й різко вмикає сполучення.

«Намі» рвучко схоплюється з місця і, набираючи хуткости, мчить уперед, шматує, роздирає на клапті тяжку вбирущу темряву.

Сніг.

«Намі» шалено реве трибами, несамовито верещить сиреною, на заворотах не зменшує швидкости, і від того задні колеса його заносить на перехрестях далеко вбік: злякано шарахаються по кутках рідкі перехожі, злісно дивляться вслід, довго стоять і хитають головами.

Сніг.

Десь безнадійно зацвірчав у свисток безпорадний міліціонер.

Дарма: «намі» вже видерся з міської смуги, виє моторошно зацькованим вовком у полі, змагається з гризучим вітром. Попереду темрява — хоч стрель ув око. «Намі» намагається очима ліхтарів роздерти дебелу чорну ковдру ночі — несила: сліпнуть очі, запорошені хмарами зустрічних сніжинок.

Сніг.

«Намі» не звик бігти з такою скаженою давучою хуткістю: от-от одлетять колеса, розпадеться машина, а коли й витримає, то навіки лишиться «намі» калікою, — зажене сталевого жеребця скажений шофер. Та хіба можна думати про опір, коли загнуздали стерно залізні руки, стиснула машину педалями-ост-рогами безумна воля безумної людини.

Сніг.

Сіра смуга шляху невпинно лине назустріч, кидається під автомобіль, блискавично пожирають її свистючі колеса.

Телеграфний стовп не встигне виринути з тьми, як уже, кивнувши, щезає позаду: раз-раз! раз-раз! — це миготять, зникаючи, примари телеграфних стовпів.

Сніг.

Летить «намі» — мов птах, мов електрострумінь, мов світло, мов думка. Усім металевим тілом своїм висить у хуткості, в повітрі, колесами ледве торкається шляху. Стогне й скрикує ресорами на вибоїнах, підкидає вгору над собою знавіснілих пасажирів, мов хоче скинути з себе проклятих верхівців, — гуде, реве, верещить, брязкотить, ридає, виє машина.

Сніг.

Летить «намі» у безвість.

Сніг.

Причаїлася, затаївши подих, Надія. Закляклими пальцями намагається вгорнутись у шарф — дарма: регоче, захлинаючись, рве, видирає з рук матерію збожеволілий вітер. Жалить, кусає в обличчя, в голову, в груди, в очі, повні сліз.