О, як це все прекрасно. Мереживо сплелось із

Почуттів, таких людських, обмежених, міщанських.

Нехитрих у своїм метафізичнім смутку!

Як буть людиною життя навчить нас, врешті-решт, усіх.

Сердешні люди! Всі ми — безталанні!

7. Нездатний влитися до лав гуманістів, схилити свої слова на бік всезагальної толерантності (зрозумілої як вибір і ніжність), поет якнайближче повертається до первинної фігури, фігури самотності, — що десь вгорі над портом вимірює колоподібні рухи лелеки.

«Постанова» — це так звана «дидактична» п’єса Брехта, яку він написав 1930 року. Чого вона вчить, на що проливає світло? Вона проливає світло на партію, комуністичну партію, яку розглядають як політичну суб’єктивність, наділену революційними завданнями й, зокрема, організовану парадигмою сполучення «я» і «ми». Хоч би якою політично виваженою була ця п’єса, добре видно, що Брехт говорить про партію з погляду художника. Його цікавлять не кон’юнктура чи тактика. Брехт хоче передати на сцені сутність партії, її родову функцію в постленіністський період.

Назва п’єси дуже влучна. Вона вказує на те, що центральна тема — це партія, яку розуміють як машину для ухвали постанов. Що це означає? Які мотиви й які процедури постанов, ухвалених від імені партії? Що партія може вимагати від своїх членів, у ім’я своєї трансцендентної здатності вирішувати? Брехт — і це його художній вибір, вибір досвіду меж — дає театральне вираження страшній постанові. П’єса розповідає про російських агітаторів-комуністів, яких послали до Китаю. Отже, сцена (абстрактна фігура комуністичного Інтернаціоналу) — це вся земля, так само як для Песоа пірати виражають всесвітнє насильство. Агітатори потрапляють у ситуацію, в якій життя людей просто нестерпне й становище тільки погіршується. Але політична логіка вимагає не діяти на гарячу голову. Молодий товариш вважає, що всупереч цій логіці треба діяти негайно — в ім’я страждань людей, які він не може терпіти, хоч би що говорять політичні лідери. Інші активісти безрезультатно намагаються закликати його до політичної розсудливості й просять не піддаватися миттєвим почуттям. Оскільки він опирається, а отже, наражає на небезпеку всю групу, що діє як суб’єкт-ми або як партія, товариші вирішують його стратити, а тіло кинути у вапнякову шахту.

Оповідь організована так, щоб глядач пройнявся симпатією до молодого товариша, навіть почав ототожнюватися з ним. Ось чому той розмірковує як будь-який звичайний суб’єкт. Праведній чуттєвості цього суб’єкта протиставлена — у відстороненому регістрі чистого політичного розуму — стратегічна логіка, що належить дискурсу «ми».

Процитую один фрагмент, узятий зі сцени шостої, де між партійними активістами точиться дискусія.

ЮНИЙ ТОВАРИШ:

Ким є насправді партія?

Осіла вона в будинку

з численними телефонами?

У неї думки потайні,

а заміри незбагненні?

Хто вона?

ТРОЄ АГІТАТОРІВ:

Ми — це вона.

Ти, і я, і ми — всі вкупі.

Той самий піджак, що в тебе,

Зодягає вона, товаришу,

І думає твоїми думками.

Де я мешкаю, там будинок її, де

 Знемагаєш, там вона бореться.

Покажи нам той шлях,

що мусимо ним іти, і ми

За тобою підемо, втім,

Не йди без нас

оцим шляхом прямим,

Без нас — бо він

 З усіх найхирніший.

Не розминайся з нами!

Ми помилитись можемо,

а твоя може бути правда,

І все-таки

Не розминайся з нами!

Короткий шлях є ліпший за довгий,

Ніхто й не перечить,

Проте, коли хтось його знає один,

Неспроможний повести інших,

 Нащо нам його мудрість?

Будь у нас мудрим!

Не розминайся з нами![87]

ЮНИЙ ТОВАРИШ:

Правда за мною, і я не поступлюся.

Обидва моїх ока бачать,

що злидні не забаряться.

КОНТРОЛЬНИЙ ХОР:

Хвала партії.

Один має двоє очей

Партія має тисячу.

Партія бачить сім держав

Один бачить лише місто.

Одному відведено певний час

У партії — багато годин.

Одного можна знищити

 Але партія незнищенна

 Бо вона — в авангарді маси

 І веде боротьбу

Методами класиків,

що черпали знання

із самої дійсності.[88]

З формального погляду, вся сцена побудована на займенниках (ти, я, ми...). Така особливість привернула увагу видатного лінгвіста й критика Якобсона, який присвятив грі займенників у «Постанові» чудову статтю[89]. Стаття Якобсона підтверджує, що тільки-но мова заходить про творчу діяльність, реальне передається лише в підстановці «ми» на місце «я». Надзвичайно лаконічна формула Брехта: «партія — це ми».

Припис «не розминайся з нами» — лейтмотив цитованого фрагмента. Вимога «ми», для якого партія — конкретна форма, постає як вимога невіддільності. Брехт не має на увазі, що «я» мусить цілком розчинитися всередині «ми». Зовсім навпаки, адже — «ми помилитись можемо, а твоя може бути правда». Зрештою, досить тонка максима полягає в тому, що «я» підтримується всередині «ми» в формі невіддільності. Вся ставка цієї дискусії — в підтримці невіддільності. Конкретніше це означає, що «юний товариш» може й повинен боротися всередині партії, обстоюючи своє переконання (треба діяти негайно), але він не може підтримувати цю думку як рішення, ухвалене відокремлено, проти думки інших. Коли молодий товариш говорить: «Правда за мною, і я не поступлюся», він не зважає на конструкцію реального в точці невіддільності «я» і «ми», він не бере до уваги партію як форму схоплення цього реального. Він мав би сказати: «Правда на моєму боці, але моя правда реальна тільки тоді, коли поступається, хай тимчасово, „ми“, що єдине дає їй політичне існування». Або ж так: виведення з «правда за мною» висновку «я не поступаюся» у формі відділення від «ми» рівнозначне підміні політики мораллю, а отже, скасуванню всього реального ситуації. Сутність «ми» — не погодження чи злиття, а підтримання невіддільності.

«Ми» Алваро де Кампоса геть інше, оскільки це екстатичне «ми» насильства. Воно конструюється в жорстокому розмноженні, розширенні й вичерпанні індивіда. «Я» занурюється в насолоду повної покори («Я з вдячністю й покірно прийму жертовну роль в кривавих сутичках і безмежних насолодах»), мазохістської покори, що далеко виходить за межі добровільного впокореня. Адже ця повна покора діє за принципом задоволення, а не за простою згодою. Розтрата «я» використовує енергію проти інертності. Насамперед треба «позбутися <...> цивілізованої оболонки», порвати з «розміреним, осілим, остогидло-знайомим» життям, вирушити «всюди, де ви [пірати] були». Й це докорінне виривання дозволяє особистому суб’єктові зникнути, поглинутись у жорстоке «ми», що пожвавлює «жагу всього жорстокого й лихого».

Зрештою, Алваро де Кампос і Брехт засвідчують існування двох головних фігур у стосунках «я/ми» в столітті.

1. Фігура розпаду, що славить екстатичне зникнення «я» всередині насильницького й органічного «ми». Щось на кшталт космічної натуралізації «я» в «ми» нестримної жорстокості. Часто в цій фігурі наявний сексуальний елемент, так само як наркотики, чи алкоголь, чи слабоумство[90]. Або також поезія, музика й танець.