З більш ніж півстолітньої відстані це та сама фігура, фігура поеми, розміщеної між слідом, що стирається, й відчуттям завершеного світу. Ми нікуди не можемо вступити. Що ж сталося, що ми маємо такий вияв порогу? Поема — тонке лезо між слідом і завершенням.

Суб’єктивно, говорить нам Мандельштам, ми утримуємося на порозі з «безглуздою посмішкою». «Посмішкою» — тому що ми на порозі, «безглуздою» — тому що поріг годі переступити, то чого посміхатися? Ми переходимо від життя, сподівання (посмішка) до реального без сенсу (безглузда). Хіба це не суб’єктивна максима століття?

Яким терміном означити двадцять останніх років століття, як не другою Реставрацією? В будь-якому разі констатуємо, що в ті роки панувала одержимість числом. Реставрація — це завжди лише момент Історії, що проголошує революції неможливими чи мерзенними, а вищість багатіїв природною та чудовою; помічаємо, що вона обожнює число: насамперед число грошей, доларів та євро. Розмах такого обожнення викладено в неосяжних романах Бальзака, великого художника першої Реставрації, тієї, що прийшла після Французької революції 1792-1794 рр.

Але — на глибшому рівні — будь-яка реставрація відчуває жах перед думкою й любить лишень опінії, особливо панівну опінію, раз і назавжди закарбовану в настанові Ґізо: «Збагачуйтесь!» Ідеологи реставрацій сприймають — не без деяких влучних аргументів — реальне (обов’язковий корелят думки) як таке, що завжди здатне розкрити скриню політичного іконоборства, а отже, Терору. Реставрація — це насамперед судження щодо реального, а саме — що вона воліла би не мати з реальним нічого спільного.

Якщо число (опитування, підрахунки, рейтинги, кредити, біржа, тираж, зарплата, фондовий опціон тощо) обертається на фетиш теперішніх часів, це значить, що там, де реальне слабшає, панує сліпе число.

На те, що воно сліпе, вказує дурне число в геґелівському розумінні дурної нескінченності. Різниця між числом як формою буття і числом як затичкою слабкості реального здається, на мій погляд, настільки важливою, що я присвятив їй цілу книгу[43]. Обмежимося тут контрприкладом: Маларме присвятив осмисленню числа поезію «Кинутий жереб». Але для Маларме число є лише матеріал опіній. Воно — «унікальне число, не може бути іншим», момент, у який випадок застигає — у вигляді кинутого жереба — в необхідності. Випадок, якого не скасує кинутий жереб, і числова необхідність нерозривно пов’язані. Число — цифра концепту. Ось чому, робить висновок Маларме, «кожна думка це кинутий жереб».

Сьогодні число — це число невизначеного обчисленого. На відміну від числа Маларме, особливість числа Реставрації в тому, що воно може бути — без жодної незручності — будь-яким іншим числом. Його сутність — довільна змінність. Це плинне число. Позаду такого числа проглядає випадковість Біржі.

Траєкторія, що йде від числа Маларме до числа рейтингів, — це траєкторія, що змінює число концепту на байдужу змінність.

Для чого такий довгий вступ? Власне, для того, щоб підійти до іншого вступу, зовсім відірваного від того, про що йтиметься далі. Я також — у ситуації повної Реставрації — почну зі своїх чисел. Я почерпнув їх із кількох серйозних часописів[44], а ті, своєю чергою, дістали їх із ще серйозніших офіційних звітів.

Значення цих чисел можна зрозуміти, відштовхуючись від двох тем, головні риси яких передають ці лекції про століття:

а) Темний, майже онтологічний зв’язок, що об’єднує задоволену Європу й розіпнуту Африку. Африка як прихована чорна пляма на моральній білості білих.

b) Питання «егалітарної утопії» (як називають її тепер і як називали за найкращих часів буржуазної диктатури).

Тож ось вони — якнайсухіші цифри на день цей насущний:

1. Сьогодні в Європі майже 500 тис. осіб уражені вірусом СНІД. Завдяки клінічній медицині смертність вдається зупинити. Більшість із цих 500 тис. виживуть, хоч і ціною важкого й безперервного лікування.

В Африці від СНІДу потерпають 22 мільйони людей. Лікувальних препаратів практично немає. Переважна більшість помре, в деяких країнах загине одна дитина з чотирьох чи, можливо, з трьох.

Забезпечення всіх хворих африканців потрібними медикаментами цілком можливе. Досить того, щоб певні країни, що володіють належними промисловими засобами, дійшли згоди виготовляти ліки й постачати їх людям, які мають таку потребу. Фінансове зусилля — мінімальне, набагато нижче за витрати на воєнні «гуманітарні» вилазки.

Уряд, що не ухвалить таке рішення, співпричетний смерті кількох десятків мільйонів людей.

2. Три найбагатші людини в світі володіють загальною власністю, що перевищує сукупний ВВП 48 найбідніших країн світу.

3. Припустимо, що всіх мешканців Землі вирішили забезпечити чітко визначеною кількістю їжі (2700 калорій на день), питної води і основних засобів захисту здоров’я, — це коштуватиме майже стільки, скільки мешканці Європи і США витрачають за рік на парфуми.

4. Візьмемо 20% найбагатшого населення світу і 20% найбіднішого. 1960 року добробут перших перевищував добробут других у 30 разів. 1990 року він перевищує вже у 82 рази.

5. У 70 країнах світу (= 40% країн світу) дохід на душу населення нижчий, ніж був 20 років тому, — і тенденція не змінюється.

На цьому вступну частину завершую.

Сьогодні почну з другої строфи поезії Мандельштама, яка минулого разу була в центрі нашої уваги. Там стояло питання починання як місця пожертви:

Вочевидь, тут маємо християнську метафору, метафору зв’язку між новизною, провіщенням, обіцянкою, з одного боку, а з іншого — смертю невинного й жертвою. Не забуваймо про стійкість і навіть оновлення християнської думки в столітті. Антихрист Ніцше породив свого анти-Антихриста. У 20-30-х роках відродилась мода на християнство. Від Клоделя до Пазоліні, минаючи Мандельштама, ми мали великих поетів-християн або поетів, що зберігали тісну діалектику з християнством. Непохитною лишалась і християнська філософія, феноменологію майже повністю поглинув християнський моралізм[45]. Навіть непомалу розвинувся християнський психоаналіз. Це лише підтверджує, що релігійний організм має залізний шлунок, коли треба перетравити отруйні речовини.

Головна теза впливового християнства, християнства, що стало державною владою: новий світ народжується під знаком страти і смерті невинного. Новий союз Бога і людей, втілений в Сині, розпочинається з розп’яття. Як же виправити такий початок? Як вийти з абсолютного насильства початку? Завжди це була одна з великих проблем офіційного християнства. Але, загалом, то була проблема зачину ХХ століття з огляду на війну 1914-го, революцію 1917-го й незліченні практики колоніалізму (на задньому тлі). Питання в тому, як же співвіднести жахіття початку з обіцянкою нової людини. Яким жахом була охоплена обіцянка? Як очиститись від жертви зачину?

Щодо цієї проблеми завжди вимальовувались два напрями думки.

Перший напрям: оскільки все почалося саме так, ми перебуваємо в часі смерті, в часі кінця. Так думали перші християни: позаяк Христос помер, кінець світу не за горами. Відразу після війни 1914 року панівним переконанням, особливо у Франції, була думка, буцімто така бійня могла би покласти край усім війнам, установити остаточний мир. Це звучало в заклику «мир за будь-яку ціну» і в надзвичайно сильному пацифістському русі. Властиве для такого напряму переконання стверджувало, що кривавий початок оголошує, ніби ця кров остання. Про війну 1914 року говорили: «Остання з останніх» (la der des ders).