Джек вгризся у перший «Воппер»[173], щойно повернувся до скляних дверей. Сік побіг підборіддям. Хлопчик настільки зголоднів, що навіть не намагався жувати. Аби з’їсти великий бургер, йому вистачило трьох гігантських укусів. Джек уже збирався четвертим укусом прикінчити рештки, коли помітив крізь двері, що навколо Вовка зібрався натовп дітвори. М’ясо застрягло в горлі, а шлунок стиснувся.

Джек поквапився до виходу, намагаючись проковтнути телячий фарш, розм’яклий хліб, пікулі, томати й соус. Діти на вулиці оточили Вовка з трьох боків, витріщаючись на нього так само нахабно, як і офіціантка на Джека. Вовк сидів навпочіпки на асфальті, відійшовши від фастфуду якомога далі. Він вигнув спину і втягнув голову, мов черепаха. Вуха, здавалося, прилипли до голови. Їжа застрягла в Джековому роті, наче м’ячик для гольфа, а коли він судомно глитнув, вона ледь просунулась вниз.

Вовк краєм ока зиркнув на Джека і, вочевидь, розслабився. Високий чоловік років двадцяти в синіх джинсах відчинив дверцята пошарпаного червоного пікапа, що стояв на узбіччі футів за п’ять-шість, притулився до кабіни і з усмішкою почав спостерігати.

— Тримай бургер, Вовку, — максимально безтурботно промовив Джек.

Він простягнув коробку Вовку, той її обнюхав. Потім підвів голову й відкусив величезний шмат від коробки. Вовк почав методично жувати. Діти, ошелешені й зачаровані, підступили ближче. Дехто загиготів.

— Що він таке? — спитала маленька дівчинка з двома косичками, підв’язаними пухнастими рожевими стрічками для пакування подарунків. — Він монстр?

Коротко підстрижений хлопчик років шести став перед дівчинкою.

— Він Галк, так? Він справжній Галк. Агов? Агов? Правда?

Вовку вдалося дістати те, що залишилося від «Воппера» з картонної коробки. Він долонею заштовхнув у рот весь бургер. Шматочки латуку впали між його піднятими колінами, майонез і м’ясний сік потекли по підборіддю та щоці. Решта перетворилося на брунатну масу, що перемелювалася гігантськими зубами Вовка. Проковтнувши, він заходився вилизувати коробку. Джек м’яко забрав її у Вовка з рук.

— Ні, він просто мій кузен. Він не монстр і не Галк. Чому б вам, дітки, не піти звідси? Облиште нас. Дайте нам спокій.

Вони й далі витріщалися. Тепер Вовк облизував пальці.

— Якщо ви й далі вилуплятиметеся на нього, він розізлиться. Не знаю, що він тоді зробить.

Хлопчик із короткою стрижкою досить часто бачив трансформації Девіда Баннера, аби уявити, що гнів може зробити з цим жахливим хижаком «Бурґер Кінґа». Він відступив. Більшість інших дітей вчинили так само.

— Йдіть, будь ласка, — сказав Джек, але діти знову застигли на місці.

Стискаючи кулаки Вовк здійнявся над землею, як гора.

— ЗАБИЙ ВАС БОГ, НЕ ДИВІТЬСЯ НА МЕНЕ, — проревів він. — НЕ ЗМУШУЙТЕ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ! УСІ ЗМУШУЮТЬ МЕНЕ ПОЧУВАТИСЯ ДИВНИМ!

Діти кинулися навтьоки. Важко дихаючи, Вовк стояв із червоним обличчям і дивився, як вони тікають головною вулицею Дейлвілла і ховаються за рогом. Коли вони зникли, він обхопив груди руками і швидко глянув на Джека. Погляд повнився болем і нерішучістю.

— Вовку не треба було кричати, — сказав вовкулака. — Вони ще такі маленькі.

— Великий переляк піде їм на користь, — пролунав чийсь голос, і Джек побачив, що юнак, який досі стояв, притулившись до кабіни червоного пікапа, посміхається до них. — Я сам ніколи раніше такого не бачив. То кажеш, кузен?

Джек підозріло кивнув.

— Слухайте, не хочу, щоб ви приймали це на себе, — він підійшов до них, звичайний, темноволосий юнак у теплій жилетці й картатій сорочці. — А особливо не хочу, аби хтось почувався не таким, як усі, розумієте, — він замовк і звів руки долонями до них. — Чесно. Я лише подумав, що ви, хлопці, схоже, вже деякий час у дорозі.

Джек зиркнув на засоромленого Вовка, який досі обнімав себе за плечі, але також поглянув крізь круглі окуляри на цього типа.

— Я сам такий, — сказав чоловік. — Гей, повірте — в рік, коли я випустився зі старої доброї СД — ну, знаєте, Старшої Дейлвіллської, — то на попутках дістався до північної Каліфорнії і назад. Одним словом, якщо ви прямуєте на захід, я можу вас підкинути.

— Не можу, — гучним театральним шепотом промовив Вовк.

— Як далеко на захід? — спитав Джек. — Ми хотіли б потрапити у Спрінгфілд. У мене там друг.

— Але проблема, сеньйор, — юнак знову підвів руки. — Я їду в Каюгу, саме за кордоном Іллінойса. Дайте я зжую бургер, і ми поїдемо. Дорога пряма. За півтори години, а може, й менше — ви буде на півдороги до Спрінгфілда.

— Не можу, — знову засопів Вовк.

— Є тільки одна заковика. У мене на передньому сидінні лежить кілька речей. Комусь із вас, хлопці, доведеться їхати в кузові. Там може бути трохи вітряно.

— Ви навіть не уявляєте наскільки це чудово, — промовив Джек, кажучи щиру правду. — Побачимося, коли повернетеся. — Вовк став пританцьовувати від хвилювання. — Чесно. Ми будемо тут, містере. І дякуємо вам.

Щойно чоловік пройшов крізь двері, Джек повернувся до Вовка і зашепотів щось йому на вухо.

Коли юнак на ім’я Біллі «Бак» Томпсон повернувся до пікапа, тримаючи дві коробки з «Вопперами», то побачив спокійного Вовка, що стояв на колінах у відкритому кузові й тримався руками за борт. Рот його був роззявленим, ніс задертий догори. Джек сидів на пасажирському сидінні в оточенні громіздких пластикових пакетів, що були обмотані скотчем, зшиті і, зважаючи на запах, добряче покроплені кімнатним освіжувачем. Крізь прозорі стінки виднілися довгі, схожі на листки, зеленуваті пагони. Обрізані пагони вкривали бруньки.

— Припускаю, ти досі голодний, — сказав Біллі й кинув «Воппер» Вовку. Тоді вмостився на водійське сидіння, що відмежовувало Джека зваленими в купу пакетами. — Я гадав, він його зубами вхопить. Не сприйми це як образу щодо твого кузена. Ось тримай! Свій він вже ум’яв.

Усю сотню миль, яку вони проїхали на захід, Вовк радісно дурів, від того, як вітер свистів у вухах. Його загіпнотизувала швидкість і різноманіття ароматів, які в процесі цього польоту вловлював його нюх. Очі горіли й блищали, відчуваючи найменшу зміну вітру. Сидячи ззаду, Вовк крутив головою туди-сюди і підставляв ніс потокам повітря.

Бак Томпсон розповів, що він фермер. Він говорив без перерви всі сімдесят п’ять хвилин, протягом яких втискав педаль газу, і жодного разу нічого не запитав у Джека. Коли саме неподалік від Каюги він повернув на вузьку брудну дорогу і зупинив машину біля кукурудзяного поля, яке, здавалося, простягалося на милі, він засунув руку в нагрудну кишеню і дістав звідти трохи прим’яту цигарку, скручену з тонкого, як тканина, білого паперу.

— Я чув про червонооких, але твій кузен — це просто сміхота, — він кинув цигарку Джеку. — Коли збудиться, дай йому трохи цього. Краще будь-яких пігулок.

Джек швидко засунув косяк у кишеню сорочки, і виліз із кабіни.

— Дякую, Баку, — сказав він водієві.

— Чувак, те, як він їв — це було щось. Як ти змушуєш його слухатися? Кричиш: «Вперед! Пішов!»?

Щойно Вовк зрозумів, що подорож завершилась, зістрибнув із кузова. Червоний пікап поїхав геть, залишаючи по собі довгий шлейф пилу.

— Давай ще раз так зробимо, — закричав Вовк. — Джекі! Давай ще раз так зробимо.

— Боже, та я б з радістю, — відповів Джек. — Ходімо, трохи пройдемося. Хтось точно скоро проїде.

Він міркував, що удача повернулася до нього обличчям, що зовсім скоро вони з Вовком перетнуть кордон Іллінойсу; він був певен, що все пройде як по маслу, коли він потрапить до Спрінгфілда у Школу Тайєра до Річарда. Однак Джек досі жив часом хліва, де нереальне роздувало і деформувало реальне, і, коли знову почалися неприємності, усе сталося так швидко, що він не міг нічого контролювати. Багато днів минуло, перш ніж Джек побачив Іллінойс, і за цей час він знову устиг опинитися в хліві.