Дівчина зиркнула на нього, здійнявши брови.

— Ви нервовий, містере?

— Ні, я Вовк. — Він посміхнувся, демонструючи надто багато зубів. Джек міг поклястися, що зараз зубів було вдвічі більше, ніж за день чи два до того. Дівчина поглянула на них і облизнулась.

— З ним усе гаразд. Він лише… — Джек знизав плечима. — Надто звик до ферми. Ну, ви знаєте. — Хлопчик простягнув самотні п’ять баксів. Касирка взяла їх із таким виразом, наче шкодувала, що в неї для цього немає щипців.

— Ходімо, Вовку.

Коли вони пішли до стенду із солодощами (Джек засовував долар у кишеню брудних джинсів), дівчина беззвучно промовила до продавця:

— Поглянь на його ніс!

Джек поглянув на Вовка — його ніс ритмічно роздувався.

— Припини, — прошепотів він.

— Припинити, що, Джеку?

— Робити так носом.

— Ох, я спробую, але…

— Тсссс…

— Я можу чимось допомогти, синку? — спитав продавець.

— Так, будь ласка. «Джуніор Мінст», «Різес Пісез»[163] та надвелику порцію попкорну без олії.

Продавець посунув замовлення до них. Вовк схопив відерце попкорну обома руками і миттю захрумкотів, набиваючи ним рот. Продавець мовчки зиркнув на нього.

— Надто звик до ферми, — повторив Джек. Якась частина його вже замислювалася, чи достатньо багато дивного побачили ці двоє, щоб вирішити викликати поліцію. Він подумав — і вже не вперше — скільки в цьому іронії. У Нью-Йорку чи Лос-Анджелесі ніхто на Вовка і не глянув би вдруге, а тим більше — втретє… Імовірно, рівень толерантності до дивних речей у сільській місцевості був набагато нижчим. Але, звісно, якби вони потрапили до Нью-Йорка чи Лос-Анджелеса, Вовк би ошизів набагато швидше.

— Закладаюся, так і є, — буркнув продавець. — Із вас два вісімдесят.

Джек заплатив; він подумки скривився, зрозумівши, що за похід у кіно виклав четвертину своїх запасів.

Вовк вищирився до продавця ротом, набитим попкорном. Джек розумів, що для Вовка це привітна посмішка № 1, але він сумнівався, що продавець також розуміє це. Надто багато зубів було в цій посмішці… може, сотня.

А ще ніздрі Вовка знову роздувалися.

«Та ну їх, хай викликають копів, якщо хочуть, — подумав утомлено він, що більше пасувало б дорослому, ніж дитині. — Це нас не сповільнить іще більше. Він не може їздити в нових машинах, бо терпіти не може запахів конденсаційних конвертерів. Він не може їздити в старих машинах, бо ті смердять викидними газами, потом, олією та пивом. Він, імовірно, узагалі не може їздити в машинах через клаустрофобію. Скажи правду, Джекі, будь чесним хоча б із самим собою. Ти постійно переконуєш себе, що він звикне, але цього, певно, не станеться ніколи. То ж що нам робити? Гадаю, мандрувати через Індіану. Поправка. Вовк мандруватиме Індіаною пішки, а я мандруватиму Індіаною верхи. Але спершу я збираюся відвести Вовка в клятий кінотеатр і поспати, доки не закінчаться обидва мультфільми або доки не приїдуть копи. Ось і кінець історії, сер».

— Що ж, приємного перегляду, — сказав продавець.

— Дякую, — відповів Джек і пішов далі, а тоді збагнув, що Вовка немає поряд з ним. Вовк витріщався на щось за головою Джека з майже релігійним захватом. Джек підвів погляд і побачив рухому рекламу фільму Стівена Спілберґа «Близькі контакти третього ступеня»[164], що демонструвалася вгорі. — Ходімо, Вовку.

Вовк збагнув, що нічого не вийде, щойно вони пройшли крізь двері.

Маленька темна волога кімната. Тут панували жахливі запахи. Поет з нюхом Вовка назвав би це смородом похмурих мрій. Вовк поетом не був. Він лише знав, що найсильніше тут пахне попкорном із сечею, і його мало не знудило.

Тоді ліхтарі почали тьмяніти ще більше, обертаючи кімнату на печеру.

— Джеку, — простогнав він, хапаючи хлопчика за руку. — Джеку, нам треба вшитися звідси, добре?

— Тобі сподобається, Вовку, — пробурмотів Джек, розуміючи, хоч і не повністю, страждання друга. Зрештою, Вовк завжди від чогось страждав. У цьому світі слово «страждання» цілком його описувало. — Спробуй.

— Гаразд, — сказав Вовк, і Джек почув згоду, але пропустив повз вуха непевність, яка свідчила, що Вовк тримається з останніх сил. Вони сіли. Вовк незручно вмостився біля проходу. Коліна задерлися вгору, відерце з попкорном (їсти його Вовк уже перехотів) притиснулося до грудей.

Перед ними на мить спалахнув жовтий сірник. Джек відчув різкий сухий запах травички, настільки звичний для кінотеатрів Каліфорнії, що його миттю перестаєш помічати. Вовк унюхав лісову пожежу.

— Джек!…

— Тсссс… Починається кіно.

«І я вже задрімав».

Джек так ніколи і не дізнався, скільки героїзму виявив Вовк у наступні кілька хвилин. Вовк насправді й сам цього не знав. Він знав лише, що мусить стерпіти цей жах заради Джека. «Все буде гаразд, — міркував він, — поглянь, Вовку, Джек збирається заснути, збирається заснути просто тут і просто зараз. І ти знаєш, Джек не привів би тебе в Край Болю, тож просто витримай це… просто перечекай… Вовк! усе буде гаразд…»

Але Вовк був твариною циклів, і його цикл наближався до місячного піку. Його інстинкти стали витончено гострими, їм неможливо було опиратися. Його раціональний розум казав, що з ним усе буде гаразд, що інакше Джек не привів би його сюди. Але це нагадувало міркування чоловіка, який умовляє сам себе не чхати в церкві, бо це не гарно.

Він сидів там, у пітьмі, вдихав запахи лісової пожежі та вологої печери, смикаючись щоразу, коли якась тінь проходила вниз, заціплено очікуючи, як щось у темряві впаде йому на голову. А тоді по центру печери розчахнулося чарівне вікно, і він сидів у ядучому смороді власного поту (очі широко розплющені, на обличчі застигла маска жаху), спостерігаючи, як розбиваються і перевертаються машини, як палають будинки і як один чоловік женеться за іншим.

— Анонси, — пробурмотів Джек. — Я ж казав, тобі сподобається…

Лунали голоси. Хтось сказав: не палити! Хтось сказав: не смітити! Хтось сказав: наявні знижки для груп! Хтось сказав: Особливі ціни на ранкові сеанси до четвертої дня.

— Вовку, нас надурили, — пробурмотів Джек.

Він почав говорити щось іще, але швидко перейшов на хропіння.

Останній голос промовив: і тепер ми представляємо — після чого Вовк втратив контроль. «Володар перснів» демонструвався в системі звуку «Долбі Сураунд» і кіномеханіку наказували вдень вмикати звук на повну, бо в цей час туди навідувалися нарики, а їм дійсно подобався «Долбі Сураунд».

Пролунав недоладний мідний скрип. Знову розчахнулося магічне вікно, і тепер Вовк побачив вогонь — палахкотіння помаранчевого та червоного кольорів.

Вовк завив, скочив, потягнувши за собою Джека, який вже майже заснув.

— Джеку! — закричав він. — Забиратися! Треба забиратися! Вовк! Бачу вогонь! Вовк! Вовк!

— Гей, там попереду. Ану сядь! — загорлав хтось.

— Затули пельку, гальмо, — додав ще хтось.

Двері до зали № 6 прочинилися.

— Що тут відбувається?

— Вовку, замовкни! — зашипів Джек. — Заради Бога…

— ОУУУУУУУУООООООООООООООООООО!

Вовк вив.

Якась жінка добре роздивилася Вовка в яскравому світлі, що лилося з вестибюля. Вона закричала і потягнула за собою маленького хлопчика. Буквально потягнула: дитина впала на коліна і жінка поволочила її по всипаному попкорном килиму в центрі проходу.

— ОУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУУОООООООООООООООООООООО!

Нарик, що сидів трьома рядами нижче, повернувся і дивився на них із туманним інтересом. Він тримав у руці тліючий косяк; запасний стирчав за вухом.

— Чудово! — промовив він. — Срані лондонські вовкулаки[165] знову атакують, так?