Вражаюча фігура, навіть зі спини, але найбільше Джека подивував одяг. Усі, кого він бачив на Територіях (включно із собою), носили туніки, камзоли або грубі бриджі.

Цей хлопець носив ошкоський комбінезон з нагрудною кишенею.

Тоді пастух обернувся, і Джек відчув, як у горлі застиг жахливий, абсолютний переляк. Він скочив на ноги.

Почвара Елрой.

Пастух був почварою Елроєм.

От тільки це був не він.

Джек, можливо, не встиг би цього помітити, і все, що було потім: кінотеатр, сарай, пекло «Дому Сонця», — ніколи не трапилося б (чи, можливо, трапилося б зовсім інакше), але абсолютний жах скував його рухи, щойно він підвівся. Він, як і олень, якого зненацька заскочив промінь мисливського ліхтарика, просто не міг утекти.

Поки фігура в комбінезоні наближалася, він міркував: «Елрой — не такий високий і в плечах вужчий. А ще в нього жовті очі» — очі цієї істоти були яскравого, неможливо помаранчевого відтінку. Зазираючи в них, ти наче зазирав у вічі гелловінському гарбузу. І якщо вищир Елроя віщував божевілля і вбивство, то усмішка цього хлопця була широкою, щирою та безневинною.

Великі голі лопатоподібні ноги. Пальці на них розташовувалися групами по два і три — їх заледве було помітно крізь кучері жорсткої шерсті. Не ратиці, як у Елроя, збагнув Джек, мало не збожеволівши від здивування, страху і зростаючої радості, але м’які подушечки лап.

Поки пастух наближався до Джека,

(людські? тваринні?)

очі дедалі яскравіше помаранчево горіли. На мить вони стали відтінку люмінесцентної фарби «Дей-Ґло», яку дуже люблять мисливці та працівники на дорогах. Потім потьмяніли до брудно-горіхового кольору. При цьому Джек помітив, що усмішка хлопця не тільки привітна, а й здивована, і миттю зрозумів два нюанси: по-перше, цей юнак нікому не завдасть болю, зовсім-зовсім, а по-друге, він дуже повільний. Може, й не пришелепкуватий, але повільний.

— Вовк! — закричав великий волохатий хлопчик-звір.

Джек, помітивши його довгий гострий язик, здригнувся й подумав, що саме на вовка він і схожий. Не цап, а вовк. Він щиро сподівався, що Вовк і справді не завдасть йому шкоди.

Якщо я й помилився, то мені принаймні не доведеться хвилюватися, що припущусь іще якихось помилок… коли-небудь іще.

— Вовк! Вовк! — Юнак простягнув руку, і Джек помітив, що вона, як і ноги, вкрита шерстю, тільки м’якшою і розкішнішою, ніж на ногах — дуже красивою насправді. Особливо густо вона росла на долонях — ніжно-біла, як зірочка на лобі коня.

Боже правий, він хоче потиснути мені руку!

Боязко згадуючи дядька Томмі, який вчив його, що не можна відмовляти в рукостисканні навіть найлютішому ворогу («Потім бийся з ним до смерті, якщо треба, але спершу потисни йому руку», — казав дядько Томмі), Джек простягнув власну руку, цікавлячись, чи її роздавлять… чи, може, з’їдять.

— Вовк! Вовк! Потиснемо руки просто тут і просто зараз! Старий добрий Вовк! Забий Бог! Просто тут і просто зараз! Вовк!

Попри крайній ентузіазм, рукостискання Вовка виявилося вельми легким, його пом’якшувала кучерява пухнаста шерсть, що росла на руках. «Комбінезон зі слинявчиком, сильне рукостискання від хлопця, що схожий на сибірську хаскі-переростка і який пахне, мов сіннник після рясного дощу, — подумав Джек. — Що далі? Пропозиція сходити в неділю до його церкви?»

— Старий добрий Вовк, будь певен! Старий добрий Вовк просто тут і просто зараз! — Вовк обхопив величезними руками широченні груди і зареготав, задоволений собою. Тоді він знову схопив Джека за руку.

Цього разу він її рішуче затряс. Джек збагнув, що від нього чекають на якусь реакцію. Інакше цей приємний, хоч і тугуватий юнак трястиме його руку до самого заходу сонця.

— Старий добрий Вовк! — повторив він. Саме цю фразу, здається, найбільше любив його новий знайомий.

Вовк загиготів, як дитина, і відпустив руку Джека. Той відчув полегшення. Руку не розчавили й не з’їли, але почувався він, як під час морської хвороби. Вовк надто швидко трусив його долоню, немовби гравець на «однорукому бандиті», якому різко почало щастити.

— Чужинець чи нє? — спитав Вовк. Він засунув волохаті руки в прорізи на комбінезоні і, зовсім не відчуваючи сорому, заходився грати в кишеньковий більярд.

— Так, — сказав Джек, міркуючи, що означає тут це слово. Тут у нього було специфічне значення. — Так, гадаю, це я. Чужинець.

— Правда, Бог тебе забий. Я це в тобі внюхав! Просто тут і просто зараз, о так, Бог свідок. Знаєш, не те щоб пахло погано, але будь певен, дивно. Вовк! Це я! Вовк! Вовк! Вовк! — Він закинув голову і зареготав. Регіт перейшов у звук, що, безсумнівно, був виттям.

— Джек, — сказав Джек. — Джек Со…

Його руку схопили і з новим запалом затрясли.

— Сойєр, — закінчив він, коли знову звільнився.

Хлопчик посміхнувся, він почувався так, наче його вдарили великою гумовою палицею. Ще п’ять хвилин тому він стояв, скрутившись біля холодної стіни нужника на І-70, а тепер уже був тут, розмовляв з молодим хлопцем, який більше скидався на тварину, ніж людину.

І, чорт забирай, він повністю позбувся застуди.

— Вовк зустрічає Джека. Джек зустрічає Вовка. Тут і зараз! Гаразд! Добре! О, Джейсоне. Корови на дорозі. Ну, хіба не тупі? Вовк! Вовк!

Горланячи, Вовк поскакав униз схилом, де стояла половина його стада, роззираючись у тупому здивуванні навколо, наче питаючи, куди зникла вся трава? Тварини справді мали вигляд чогось середнього між коровами та вівцями, і Джек спитав себе, кому знадобився такий гібрид. Єдине слово, яке спадало на думку, — це вівце-корова, чи то пак корівця: Вовк турбується про стадо корівець. О так. Просто тут і зараз.

Гумова палиця знову вдарила Джека по голові. Він сів і заходився гиготіти, затуливши руками рот, аби заглушити сміх.

Навіть найвища корівця не перевищувала чотирьох футів на зріст. Густа шерсть мала той самий відтінок, що й очі Вовка — принаймні коли його очі сяяли, як гелловінські гарбузи. На головах у них стриміли короткі загнуті роги, які видавалися зовсім непотрібними. Вовк зганяв її на узбіччя. Йшли вони слухняно, зовсім без страху. «Якщо корова або вівця в моєму світі вловить запах цього хлопця, — подумав Джек, — вона занапастить себе, намагаючись вшитися з його шляху».

Але Джекові подобався Вовк — сподобався миттєво, так само як миттєво налякав і викликав неприязнь Елрой. І цей контраст був особливо разючим, бо подібність між ними двома не спричиняла жодного сумніву. Хіба що Елрой мав більше козлячий вигляд, а Вовк був… більш вовчий.

Джек повільно спустився туди, куди Вовк зігнав пастися своє стадо. Він пам’ятав, як ішов навшпиньки смердючим заднім коридором в «Пивниці Оутлі» до пожежних дверей, відчуваючи, що Елрой десь неподалік, винюхуючи його, як корови в цьому світі безсумнівно відчувають Вовка. Він пам’ятав, як руки Елроя почали скручуватись і товщати, як роздулася його шия, а зуби перетворилися на чорні ікла.

— Вовку?

Вовк повернувся і поглянув на нього з усмішкою. Очі його зблиснули світло-помаранчево і на мить стали дикими й мудрими. А тоді блиск згас, і повернувся вічно здивований погляд кольору брудного горіха.

— Ти… якийсь вовкулака?

— Саме так, — відповів Вовк, посміхаючись. — Ти забив цей цвях, Джек. Вовк!

Джек всівся на камінь, задумливо позираючи на Вовка. Він уважав, що чимось здивувати його вже неможливо, але Вовк виконав цей трюк дуже вишукано.

— Як там твій батько, Джек? — спитав він недбалим, побіжним тоном, яким питають про чужих родичів. — Як там поживає Філ? Вовк!

У Джека виникла дивна асоціація: він відчув, як вітер вимів із його голови всі думки. На мить там не зосталося нічого, окрім цієї асоціації — як на радіостанції, яка транслює лише опірний сигнал. Тоді він помітив, як змінилося обличчя Вовка. На зміну щастю і дитячій допитливості прийшов сум. Джек побачив, як швидко роздуваються ніздрі Вовка.