Брудні сонцезахисні окуляри нахилилися до Джека.

І враз хлопчик відчув глибоке полегшення. Так, він зрозумів. Сліпий старигань говорив про важкий вибір. І казав, що між важким вибором і злочином є величезна різниця. І, можливо, саме тут злочинців не було. А злочинцем був той тип, що п’ять хвилин тому наказав йому забиратися додому.

— І може навіть бути, — зазначив сліпий, награючи моторошний акорд D-мінор, — що все в руках Господніх, як казала мені моя мама і як, певно, казала тобі твоя, якщо вона християнка. Може буть, шо ми думаєм, шо робимо щось одне, а насправді робим зовсім інше. У Гарній Книзі[144] сказано, що все, навіть те, що видаєцця нам лихим, відповідає помислам Господнім. Що ти думаєш про це, хлопче?

— Не знаю, — чесно відповів Джек. Він почувався збентежено. Варто було заплющити очі, як він бачив телефон, що відривається від стіни і висить на дротах, ніби чудернацька лялька.

— І пахне від тебе так, ніби через це тобі доводиться пити.

— Що? — вражено запитав Джек. А тоді подумав: «Я гадав, що Спіді скидається на Міссісіпі Джона Гарта — і він заграв блюз Джона Гарта… а тепер він говорить про магічний сік. Він обережний, але я закладаюся, що говорить він саме про це — так і є!»

— Ти читаєш думки, — тихо сказав Джек. — Правда ж? Ти навчився цього на Територіях, Спіді?

— Нічо не знаю про читання думок, — відказав сліпий. — Але в листопаді мине сорок два роки, відколи мої очі згасли, а за сорок два роки вуха й ніс стають вправнішими. Від тебе тхне дешевим вином, синку. Цей запах повністю огорнув тебе. Ніби ти ото помив тим вином голову!

У Джекову душу прокралося дивне, туманне почуття провини — він завжди так почувався, коли його звинувачували в чомусь, до чого він не причетний — принаймні не зовсім причетний. Відколи хлопчик повернувся у свій світ, він лишень зрідка торкався до майже зовсім порожньої пляшки. Але навіть дотик сповнював його жахом — він почувався, як європейський селянин чотирнадцятого століття перед тріскою Животворного хреста або фалангами пальців святого. Так, це була магія. Потужна магія. І часом вона вбивала людей.

— Я не пив його, чесно, — нарешті видавив він. — Те, що було спочатку, уже майже закінчилося. Воно… Я… Та я ж навіть не люблю його! — Його живіт нервово стиснувся: від самої думки про магічний сік його нудило. — Але мені треба роздобути ще. Про всяк випадок.

— Ще «Фіолетового Ісуса»? Хлопчику твого віку? — Сліпий розсміявся і махнув рукою. — Чорт забирай, тобі не треба се. Жодному хлопчику для подорожей не треба ся отрута.

— Але…

— Чекай. Я заспіваю тобі пісню, щоб підбадьорити. Гадаю, вона стане тобі в пригоді.

Він почав співати, і його спів зовсім не був схожий на звичайну мову старого. Глибокий, потужний, бентежний — у ньому і сліду не лишилося від негра Джима з його нотками «Мій-Геку-то-й-правда-ловко!»[145]. Джек подумав, що це лунав владний, тренований, породистий голос оперного співака, який розважався, наспівуючи популярні мелодії. Джек відчував, як від того розкішного, багатого голосу на руках і спині здіймаються сироти. І голови перехожих, які йшли тротуаром вздовж брудно-охряного фасаду торговельного центру, поверталися до співака.

— Коли дрізд чер-воний вийде на о-сонні надвір, НАДВІР, заспіва-є пісню, і не бу-де смутку, ПОВІР…

Джека вразила солодка і навіть страшна знайомість цієї пісні, відчуття, ніби він уже чув її чи щось, дуже схоже на неї, і коли старий співав, ощирившись своєю кривою, жовтавою посмішкою, Джек збагнув, звідки взялося це відчуття. Він знав, чому голови всіх цих перехожих поверталися, ніби вони побачили, як через паркінг торговельного центру скаче галопом єдиноріг. У чоловіковому голосі лунала прекрасна, потойбічна чистота. «Але я чув, що коли одна людина витягує редьку з землі, то інша за півмилі звідти зможе почути аромат редьки — повітря настільки солодке та чисте». Ця пісенька була з «вулиці бляшаних сковорідок»[146]… але голос належав Територіям.

«По-ра… по-ра… час настав, соньку, з ліжка свого вилізти, кажу. Лю-би, жи-ви і будь щасли…»[147].

Враз гітара і голос змовкли. Джек, що зосередився на обличчі сліпого співака (намагаючись підсвідомо зазирнути крізь темні окуляри, щоб, можливо, побачити за ними очі Спіді Паркера), тепер роззирнувся і побачив двох копів, які стояли біля сліпого.

— Знаєш, я нічого не чую, — майже сором’язливо сказав сліпий гітарист, — але здається, я внюхав щось синє.

— Чорт забирай, Сніжку, ти ж знаєш, що тобі не можна працювати біля торговельного центру! — закричав один із копів. — Що тобі сказав суддя Голлас востаннє, коли ти був на суді? Даунтаун між Центральною і М’юрал-стрит. Більше ніде. Чорти б тебе забрали, ти що, зовсім впав у маразм? Чи твій хуй уже відвалився від усього, чим тебе нагородила твоя баба, перш ніж покинула тебе? Боже, я просто не…

Партнер поклав руку йому на плече і кивнув на Джека, показуючи, що той підслуховує.

— Ану геть з очей, малий, — різко сказав перший коп.

Джек пішов далі по тротуару. Він не міг лишатися. Навіть якби він міг щось зробити, він не міг лишатися. Йому пощастило, що чоловік на ім’я Сніжок цілком заволодів увагою копів. Якби вони ретельніше придивилися до нього, Джека поза сумнівом попросили б показати його bona fides[148]. У нових кросівках чи ні, а решта одягу на ньому була добряче пошарпаною і зношеною. А копи дуже вправно помічають бродячих дітей, до яких зараз Джек, звісно ж, належав.

Він уявив, як його закидають до зейнсвіллської буцегарні, доки зейнсвіллські копи — класні, чуйні хлопці в синьому, які щодня слухають Пола Гарві[149] й підтримують президента Рейгана — намагатимуться з’ясувати, чий же це маленький хлопчик.

Ні, йому б не хотілося, щоб копи Зейнсвілла дивилися на нього понад один раз.

Позаду нього лунало м’яке гудіння двигуна.

Джек підтягнув наплічник вище і опустив погляд, ніби його надзвичайно зацікавили нові кросівки. Краєм ока він бачив, як поліційне авто повільно проїхало повз нього.

Сліпий співак сидів на задньому сидінні, а гриф гітари стирчав біля нього.

Коли автомобіль заїхав в одну з бічних вуличок, сліпий різко повернув голову і глянув у заднє вікно — просто на Джека…

…і хоча Джек не міг бачити крізь брудні темні окуляри, він чудово знав, що Лестер «Спіді» Паркер підморгнув йому.

Джекові вдавалося тримати подальші думки на відстані, аж доки він знову не вийшов до виїзду на платну магістраль. Він стояв і дивився на знаки, які, здавалося, лишилися єдиними чіткими орієнтирами у світі,

(у світах?)

де все решта обернулося на божевільний сірий вир. Хлопчик відчував, як темна зневіра кружляла навколо, просочувалася в нього і намагалася знищити його рішучість. Він усвідомлював, що значна причина тому — туга за домівкою, от тільки на тлі цього почуття його колишній смуток за домівкою здавався дитячим і несерйозним. Джек почувався абсолютно розгубленим, і не було жодної опори, за яку він міг би триматися.

Ось так, стоячи біля знаків і розглядаючи машини, що мчали магістраллю, Джек раптом збагнув, що він на грані самогубства. Досить довго йому вдавалося підтримувати себе думкою про те, що скоро він побачить Річарда Слоута (і хоча він сам собі не хотів у тому зізнаватися, а думка про те, що Річард міг би податися на захід разом із ним, частенько навідувала його — зрештою, це вже не вперше Сойєр і Слоут вирушать разом у дивну подорож, правда ж?), але виснажлива робота на фермі Паламаунтіна і неприємний випадок у торговельному центрі «Бакай» надавали навіть цій зустрічі присмаку фальшивки.