Джек благословив свою удачу: ще п’ять хвилин, і Вовк-ренегат з гігантським пістолетом обірвав би його мандрівку за грандіозною співучою штукою в готелі. Джек бачив тільки два верхніх поверхи готелю і прикріплені до екстравагантного даху флюгери, що скажено оберталися. Через те що він лежав на землі, як хробак, Джекові здавалося, що хвилелом, розташований праворуч від готелю, розрізав пляж навпіл, футів на двадцять здіймався в небо, перетинав пісок, а далі пірнав у воду.

— ПРИХОДЬ, ПРИХОДЬ, — кликав Талісман словами, які були насправді не словами, а майже фізичними виявами терміновості.

Чоловік із пістолетом уже зник з поля зору, але водії досі дивилися йому вслід, поки він піднімався схилом до безумців Пойнт-Венуті. Сонячний Ґарднер підняв свій мегафон і проревів:

— Ліквідуйте його! Я хочу, щоб його ліквідували! — Він тицьнув мегафоном в іншого чоловіка в чорному костюмі, підняв бінокль, щоб поглянути на вулицю в Джеків бік. — Ти! Свиноголовий! Перейди на другий бік вулиці… і ліквідуй того поганого хлопчиська, о так, найгіршого, найгіршого хлопчиська, найгіршого… — Його голос стих, коли ще один чоловік пішов вулицею, стискаючи в кулаку пістолет.

Уже за секунду Джек упав животом на грубий пісок. Він повз, відштовхуючись ногами. Одна із рук Річарда стиснула його плече. Джек рухався по піску вперед, аж доки не дістався першої випнутої скелі; там він спинився і просто поклав голову на руки. Річард, легкий, як листочок, важко дихав. Хвилі за якихось двадцять футів від них накочувалися на берег. Джек досі чув голос Сонячного Ґарднера, котрий просторікував про імбецилів і кретинів. Його божевільні верески скочувалися з вершини центральної вулиці. А Талісман тягнув Джека вперед, вперед, вперед, вперед…

Річард сповз з його спини.

— Усе гаразд?

Річард звів руку і чотирма пальцями торкнувся лоба, великий палець він притулив до щоки.

— Мабуть, так. Ти бачив мого батька?

Джек похитав головою:

— Ще ні.

— Але він тут.

— Напевно. Має бути. — «Кінґсленд», пригадав Джек, і побачив перед очима образ тьмяного фасаду з дерев’яною вивіскою. Морґан Слоут, напевно, винайняв там номер, як звик робити сім чи вісім років тому. Раптом Джек відчув скажену присутність Морґана Слоута біля себе, наче згадка покликала його.

— Що ж, не переймайся через нього, — тонким, як папір, голосом промовив Річард. — Тобто не переймайся, що я перейматимусь через нього. Джеку, я гадаю, він уже мертвий.

Джек поглянув на друга з новою тривогою: чи міг Річард справді втрачати здоровий глузд? Його достоту трясла пропасниця. На вершині пагорба Сонячний Ґарднер заревів у мегафон:

— Розосередитись!

— Гадаєш…

І тут Джек почув ще один голос; він прошепотів щось крізь люту команду Ґарднера. Частково знайомий голос — Джек упізнав тембр та інтонації ще до того, як збагнув, чий він. Дивно, але, впізнавши саме цей голос, він розслабився — наче тепер він міг припинити хвилюватися, будувати плани, наче тепер усе вирішиться само собою.

— Джеку Сойєре, — повторив голос. — Сюди, синку.

Голос належав Спіді Паркеру.

— Так, — відповів Річард, знову заплющивши набряклі очі.

Він скидався на труп, який винесло на берег припливом.

«Так, я гадаю, мій батько мертвий», — мав на увазі Річард, але Джек думками був далеко від марень друга.

— Сюди, Джекі, — знову покликав Спіді, і хлопчик зрозумів, що голос лунає з-за найбільшого нагромадження високих скель: три поєднані між собою брили за кілька футів від води. Чорна лінія, межа припливу, перерізала їх на чверть.

— Спіді? — прошепотів Джек.

— Агась, — долинула відповідь. — Лізь сюди, але так, щоб ці зомбі тебе не помітили. Також приведи свого друга.

Річард досі лежав, поклавши руку на звернене до неба обличчя.

— Ходімо, Річі, — прошепотів йому на вухо Джек. — Нам треба ще трохи просунутися пляжем. Там Спіді.

— Спіді? — дуже тихо перепитав Річард, котрий заледве розібрав почуте.

— Друг. Бачиш ті скелі? — Він підвів голову Річарда на тонкій, як соломка, шиї. — Він там. Він нам допоможе, Річі. Зараз нам знадобиться й найменша допомога.

— Я насправді нічого не бачу, — поскаржився Річард. — І я так втомився…

— Залазь мені на спину, — Джек повернувся і практично розпластався на піску. Річардові руки лягли йому на плечі та немічно переплелися.

Джек визирнув з-за краю скелі. На дорозі Сонячний Ґарднер пригладжував волосся і широкими кроками прямував до центрального входу в «Мотель Кінґсленд». Чорний Готель неймовірно вивищувався над усім. Талісман розчахнув пащу і кликав Джека Сойєра. Сонячний Ґарднер завагався перед дверима мотелю, обома руками пригладив волосся, похитав головою і, різко повернувшись, ще швидше попрямував назад, до довгої колони лімузинів. Підняв мегафон:

— ДОПОВІДАТИ КОЖНІ П’ЯТНАДЦЯТЬ ХВИЛИН! — заревів він. — ВАРТОВІ ДОПОВІДАЮТЬ ПРО КОЖНОГО ЖУКА, ЯКИЙ ВОРУХНЕТЬСЯ. Я СЕРЙОЗНО. ДОПОВІДАЙТЕ!

Ґарднер ішов геть, а решта дивилися на нього. Зараз. Джек вибіг зі свого сховку в скелях, зігнувся і, тримаючи Річарда за передпліччя, помчав пляжем. Його ноги здіймали вгору вологий пісок. Ті три скелі, які видавалися такими близькими, поки він розмовляв зі Спіді, тепер відсунулися на півмилі — відстань не скорочувалася. Наче скелі відповзали, доки він біг до них.

Джек очікував почути скрегіт пострілу. Він спершу відчує кулю чи почує її до того, як вона звалить його з ніг? Нарешті скелі почали зростати, і ось він уже там, падає на груди і ковзає під їхній захист.

— Спіді! — крикнув він, регочучи попри все.

Але те, як виглядав Спіді, котрий сидів біля кольорової ковдри, притулившись до середньої скелі, знищив сміх у горлянці — знищив принаймні половину надії, яка в нього ще залишалася.

Спіді Паркер мав ще гірший вигляд, ніж Річард. Набагато гірший. Його потріскане, просочене сукровицею обличчя важко кивнуло Джеку, і той подумав, що так Спіді підтверджує власну безпорадність. На Спіді були лише його старі коричневі шорти, а судячи зі шкіри, його вразила якась жахлива хвороба, можливо, проказа.

— Присядь, Джеку-Мандрівнику, — прошепотів Спіді охриплим надтріснутим голосом. — Тобі багато чого треба почути, тому добре підготуй свої вуха.

— Як ти? — запитав Джек. — Тобто… Боже, Спіді… я можу чимось тобі допомогти?

Він обережно поклав Річарда на пісок.

— Підготуй вуха, як я тебе попросив. Не варт хвилюватися через Спіді. Мені не надто добре, як ти, може, бачиш, але добре мені скоро стане, якщо ти все зробиш правильно. Татко твого маленького друга наслав на мене цю болячку — та й на власного сина теж, як бачиш. Старий Блоут не хоче, щоб його дитина була в тім готелі. Ні, сер. Але ти маєш узяти його туди, синку. Іншого шляху нема. Ти мусиш тако зробити.

Упродовж розмови з Джеком Спіді неначе мінився, а хлопчик прагнув закричати настільки голосно, як іще ніколи не кричав, відколи загинув Вовк. Очі пекло, він знав, що хоче заридати.

— Знаю, Спіді, — сказав він. — Я це вже зрозумів.

— Ти гарний хлопчик, — промовив старий. Він відкинув голову і пильно поглянув на Джека. — Ти саме той. Звісно. Шлях залишив на тобі свій слід. Я бачу. Ти саме той. Ти все зможеш.

— Як там моя мама, Спіді? — спитав Джек. — Будь ласка, розкажи мені. Вона ще жива, так?

— Щойно випаде така нагода, ти зможеш їй зателефонувати і дізнатися, що з нею все гаразд, — відповів Спіді. — Але спершу ти повинен дістати Талісман, Джеку. Бо якщо ти не дістанеш його, вона помре. І так само королева Лаура. Вона теж помре. — Спіді розігнувся, здригнувся, випростав спину. — Я тобі таке скажу. Більшість при дворі махнули на неї рукою — кинули на смерть. — Обличчя старого викривила огида. — Вони всі бояться Морґана. Знають, що Морґан здере з них шкіру, якщо вони миттю не присягнуть йому на вірність. Поки що Лаура дихає. Але по всіх Територіях, далеко від її покоїв, двоногі змії на кшталт Озмонда та його посіпак розповідають людям, що вона вже померла. І якщо вона помре, Джеку-Мандрівнику, якщо вона помре… — Спіді підвів спотворене обличчя до хлопчика. — Тоді чорний жах впаде на обидва світи. Чорний жах. Ти зможеш подзвонити матусі. Але спершу мусиш дістати Талісман. Ти мусиш. Це все, що залишилося тепер.