Чудова вечеря, якою його пригостив Андерс, мало не повернулася назад із його живота. Вогняна куля і далі летіла назустріч потягу, викидаючи іскри, і шкварчала від власної вогняної енергії. За кулею тягнувся осяйний золотий шлейф, який магічним чином породжував нові тріскучі полум’яні смуги на червоній землі. Коли вогняна куля підскочила над землею і, мов велетенський тенісний м’яч, здійснила в повітрі зиґзаґ, повернувши ліворуч і не завдавши потягові шкоди, Джек уперше роздивився тих істот, що, як він гадав, гналися за ним. Червоно-золотаве сяйво мандрівних вогняних куль і залишковий блиск давніх слідів на землі освітлювали групу якихось деформованих тварюк, які й справді бігли за потягом. Ними виявилися собаки — або те, що колись було собаками. А може, собаками були тільки їхні предки, і Джек тривожно зиркнув на Річарда, щоб переконатися, що той досі спить.

Істоти, що лишилися позаду потяга, звивалися по землі, наче змії. Їхні голови скидалися на собачі, але на тілах залишилися тільки недорозвинені задні лапи. Самі ж тулуби були лисими і безхвостими. Вони здавалися мокрими: рожева шкіра без шерсті виблискувала, як у щойно народженої миші. Вони гарчали від ненависті, що їх бачать. Саме цих вироджених собак бачив Джек на залізничних схилах. Голі, пласкі, наче рептилії, вони шипіли, гарчали і відповзали геть — їх також лякали вогняні кулі та сліди, що ті залишали на землі. Тоді Джек знову вловив аромат вогняної кулі: тепер вона швидко, навіть зловісно рухалася назад, до обрію, випалюючи цілий рядок покручених дерев. Пекельний вогонь, гниття.

Ще одна вогняна куля здійнялася над небокраєм і пролетіла ліворуч від хлопців. Сморід знайомств, що не відбулися, нездійснених надій і злих бажань… Усе це Джек, серце якого билося просто під язиком, відчув у мерзотному ароматі, що поширювала вогняна куля. Натовп собак-мутантів розвіявся в загрозливому блиску їхніх зубів, шепотінні таємних рухів, ш-ш-ш-шелесті важких безногих тіл, що волочилися крізь червоний пил. Скільки їх було там? З коренища палаючого дерева, що намагалося заховати крону у власний стовбур, дві спотворені собаки вищирилися на нього довгими зубами.

І ще одна вогняна куля виникла на безмежному небосхилі, вигнувшись широкою осяйною дугою на віддалі від потяга. На мить Джек побачив дещо схоже на напівзруйнований невеликий хлів у затінку пустельної стіни. Перед ним стояла велика людиноподібна чоловіча постать, що дивилася на нього. Вона вражала своїм розміром, волохатістю, силою і люттю…

Джек абсолютно чітко розумів, наскільки ж повільний в Андерса потяг, і те, що вони з Річардом — цілком беззахисні перед будь-чим, що захоче познайомитися з ними поближче. Перша вогняна куля розігнала собак-покручів, але людиноподібних мешканців Заклятих Земель, можливо, куди важче подолати. Перш ніж світло в осяйному шлейфі не згасло, Джек побачив, як постать біля хліва спостерігала за рухом потяга, повертаючи велику волохату голову слідом за ним. Якщо те, що він бачив, — це собаки, то якими ж мають бути люди? В останньому напівзгаслому спалаху вогняної кулі людиноподібна істота швидко ховалася за стіну свого помешкання. На спині в неї звисав товстий, як у рептилії, хвіст. Тоді створіння зникло збоку будинку, і знову запала темрява. Не було видно ані собак, ані людей-покручів, ані хліва. Джек навіть не був певен, що справді бачив це все.

Річард смикнувся уві сні, і Джек знову натиснув на важіль, марно сподіваючись витиснути більше швидкості. Гавкіт собак поступово стихав за спиною. Спітнілий Джек знову підвів ліве зап’ястя до очей і побачив, що минуло лише п’ятнадцять хвилин, відколи він востаннє дивився на годинник. Його здивувало, що він знову позіхнув, і тому знову пошкодував, що так наївся в Депо.

— НІ! — закричав Річард. — НІ! Я НЕ МОЖУ ЇХАТИ ТУДИ!

Туди? Джек дивувався. Куди це «туди»? У Каліфорнію? Чи небезпечно було всюди, всюди, де тендітний Річардів самоконтроль, такий же ненадійний, як і необ’їжджений кінь, міг щомиті покинути його?

Усю ніч, доки Річард спав, Джек сидів за важелями й дивився, як шлейфи вогняних куль виблискували на червонястій поверхні землі. Їхній запах — мертвих квітів і прихованого гниття — виповнював повітря. Час від часу він чув валування собак-мутантів або інших жалюгідних істот, що вилазили з-під коріння недорозвинених, врослих у самих себе дерев, які досі урізноманітнювали пейзаж. Групи батарей випускали в повітря тріскучі блакитні дуги. Річард занурився в несвідоме поза межами звичайного сну. Він потребував і бажав цього стану. Не було більше болісних викриків — по суті, він не робив нічого, тільки згорбився в кутку кабіни і нечасто дихав, ніби навіть дихання забирає більше сил, ніж у нього було. З одного боку, Джек молився про світанок, а з іншого — боявся його. Коли настане ранок, він зможе побачити тварин. Але що ще він може розгледіти?

Час від часу він дивився на Річарда. Шкіра друга стала надзвичайно блідою і набрала сірого відтінку.

Настав світанок, і розвіявся морок. Рожева смуга з’явилася на вигнутій лінії східного небокраю. Скоро вона стала розквітати широкою стрічкою, посилаючи в небесну височінь оптимістичну рожевість. Джек відчував, що його очі почервоніли, як та стрічка, а ноги боліли. Річард ліг, зайнявши майже все маленьке сидіння кабіни, і дихав уривчасто, майже неохоче. Джек бачив, що Річардове обличчя і справді було дивно сірим. Уві сні його повіки тремтіли, і Джек сподівався, що друг зараз не на межі чергового крику. Рот Річарда розчахнувся, але з нього з’явився лише кінчик язика, а не гучний крик. Річард провів язиком по верхній губі, захропів, а тоді знову провалився у свою заціпенілу кому.

І хоча Джекові самому відчайдушно хотілося сісти й заплющити очі, він не турбував Річарда. Чим більше Джек роздивлявся при вранішньому світлі подробиці Заклятих Земель, тим більше сподівався, що Річард лишиться в напівсвідомому стані не менше, ніж сам Джек зможе керувати маленьким розхитаним потягом Андерса. Він абсолютно не хотів побачити реакцію Річарда на специфіку Заклятих Земель. Трішки болю і велике виснаження — ось мінімальна ціна за те, що, як він знав, було тимчасовим спокоєм.

Крізь примружені очі він бачив краєвид, у якому ніщо не уникло висихання і спотворення. У місячному сяйві весь обшир видавався пустелею, але пустелею з деревами. Тепер Джек розумів, що навколишній пейзаж не підходив під його визначення пустелі. Те, що він прийняв за різновид червоного піску, було пухким попелястим ґрунтом. Здавалося, що людина може зануритися в нього по литки, якщо не по коліна. На цьому вимученому сухому ґрунті росли миршаві дерева. Якщо дивитися просто на них, вони не надто відрізнялися від свого нічого образу: такі недорозвинені й покручені, що здавалося, ніби вони прагнуть повернутися назад, до власних переплетених коренів. Це вже було досить погано — принаймні досить погано для раціонального Річарда. Але якщо поглянути на ці дерева скоса, периферійним зором, то можна побачити закатовану живу істоту: зігнуті гілки — то руки, притиснуті до стражденних облич, до вуст яких примерз крик. Весь час, доки він не дивився на них прямо, то бачив кожну подробицю замучених облич: «О» роззявленого рота, витріщені очі та обвислий ніс, болісні зморшки, що розрізали щоки. Вони проклинали його і благали, адресуючи йому свої крики — їхні німі голоси висіли в повітрі, наче дим. Джек застогнав. Як і все в Заклятих Землях, ці дерева — отруєні.

Обабіч колії на багато миль простягалася червона земля, поцяткована то там, то там клаптиками кислотно-жовтої трави — яскравої, як сеча або свіжа фарба. Якби не огидна барва довгої трави, ті клаптики землі скидалися б на оази біля маленького круглого озерця. Вода була чорною, і на її поверхні плавали нафтові плями. Навіть густіші за воду, яка і сама була масною та отруйною. Друга з псевдооаз, повз яку проїжджав потяг, ледаче побрижилася, і Джек із жахом подумав, що чорна вода була живою — ще одне закатоване створіння, як і дерева, яких Джек не хотів більше бачити. Тоді він ураз побачив, як щось розриває поверхню густої рідини. З’явилася чорна спина (а може, бік), що перевернулася в повітрі, перш ніж розтулився великий ненажерливий рот і вихопив щось із нізвідки… Переплетіння луски могло би виблискувати на сонці, якби істоту не знебарвила вода… «Оце так! — подумав Джек. — Невже це була риба?» Йому здалося, що те створіння було не менше ніж двадцять футів завдовжки — завелике, як на таке маленьке озерце. Довгий хвіст скаламутив воду за мить до того, як велетенська тварюка повернулася назад, на найбільшу глибину озерця.