Відповідь надходить за тисячу хвилин і становить собою безпрецедентну суміш наказів і запитів про інформацію. Я відповідаю настільки добре, наскільки можу: так, це напрямок, в якому інтенсивність сигналу була найбільшою. Ні, це не звичний напрямок для Центру керування польотами. Так, я можу повторити: ось так, із самого початку. Так, я перейду в режим очікування.

Чекаю на подальші інструкції. Вони приходять через 839 хвилин і наказують негайно припинити вивчати комети.

Я маю розпочати контрольоване рецесивне падіння, яке кожні 94 секунди розвертатиме мої антени на 5 градусів по всіх трьох осях. Якщо натраплю на будь-які сигнали, схожі на ті, що спантеличили мене, мушу встановити напрямок сигналу максимальної інтенсивності й встановити низку параметричних значень. Також мені наказали передавати сигнал Центру керування польотами.

Я виконую те, що наказано. Тривалий час не чую нічого, але я надзвичайно терплячий і не вмію нудьгувати. Невдовзі знайомий швидкоплинний сигнал торкнувся моїх аферентних пристроїв. Я знову приймаю його і відстежую до джерела, для опису якого маю вдосталь обладнання: сигнал надсилає транснептуніанська комета в поясі Койпера, що сягає близько двохсот кілометрів у діаметрі. З періодичністю 4,57 секунди вона посилає в небеса тонку радіохвилю в двадцять один сантиметр. Радіопромінь у жодній точці не перетинає координатів Центру керування польотами. Здається, він спрямований геть на іншу ціль.

Щоб зреагувати на цю інформацію, Центру керування польотами знадобилося набагато більше часу, ніж зазвичай. У відповідь прийшов наказ змінити курс. Центр керування польотами повідомляє, що відтепер мій напрямок — комета Бернса-Колфілда. Зважаючи на запаси палива та інерційні обмеження, я досягну її лише за тридцять дев’ять років.

Водночас мені більше не потрібно досліджувати нічого іншого.

В Інституті Курцвейла я відповідав за встановлення зв’язку у роздробленому гурті передових науковців, переконаних, що вони ось-ось вирішать квантово-гліальний парадокс. Саме цей глухий кут на десятиліття загальмував розвиток штучного інтелекту. Експерти обіцяли: щойно перепону буде подолано, до першого завантаження особистості лишиться півтора року, а до першої надійної емуляції людської свідомості в програмне середовище — лише два. Відкриття ознаменує собою кінець тілесної історії і звеличить Сингулярність, яка ось уже п’ятдесят років нетерпляче чекає за лаштунками.

Через два місяці після Вогнепаду Інститут розірвав зі мною контракт.

Насправді я здивувався, чому вони так довго чекали. Нам дорого обійшлися ці миттєві зміни глобальних пріоритетів і радикальні заходи, спрямовані на повернення втраченої ініціативи. Навіть наша блискуча постдефіцитна економіка не могла витримати такої різкої зміни без ризику збанкрутувати. Тривалий час вважалося, що завдяки своїй віддаленості станції в глибокому космосі надійно захищені, але тепер вони несподівано стали вразливими з тієї ж причини. Для захисту від невідомого ворога довелося переоснащувати осередки в точках Лаґранжа[30]. Торгівельні кораблі з Марсіанської петлі забирали, переозброювали й переспрямовували. Деякі патрулювали простір над Марсом, а інші рушили до Сонця, щоб захищати комплекс «Ікар».

І не мало жодного значення те, що Світляки не напали на жодну із цих цілей. Ми просто не могли дозволити собі ризикувати.

Опинившись в одному човні, все людство відчайдушно прагнуло за будь-яку ціну повернути гіпотетичну перевагу. Королі й корпорації підписували боргові розписки на серветках і присягалися все владнати, щойно вляжеться це шаленство. Водночас перспективи утопії, що мала настати за два роки, опинилися в тіні Армагеддону, яка нависала з найближчого майбутнього. Інститут Курцвейла, як і всі решта, враз отримав купу інших нагальних завдань.

Тож я повернувся до свого помешкання, відкоркував пляшку «Ґленфіддіха»[31] і розгорнув довкола себе іконки віртуальних вікон, немов пелюстки квітів, поглинаючи об’їдки суперечок, термін придатності яких скінчився ще два тижні тому:

                  Ганебне падіння глобальної системи безпеки.

Нам не завдали жодної шкоди.

                                                   Супутники знищено.

                                                         Тисячі загиблих.

Випадкові зіткнення. Ненавмисні жертви.

                          (Хто їх послав?)

                     Ми мали побачити, як вони наближаються.

                                                              Чому ми не…

Глибокий космос. Закон обернених квадратів[32].

Рахуйте самі.

                                                    Вони замаскувалися!

                        (Чого вони хочуть?)

                                                        Нас зґвалтували!

Господи Ісусе. Просто сфотографували.

                                              Чому суцільне мовчання?

З Місяцем усе гаразд. З Марсом також.

                             (Де ж вони?)

                                    Чому вони не вийшли на зв'язок?

Ніщо не торкнулося О’Нілів[33].

                         Технології Передбачають Войовничість!

                         (Вони повернуться?)

На нас нічого не напало.

                                                                   Поки що.

Ніщо нас не завоювало.

                                                                      Наразі.

                            (Але де ж вони?)

                         (Вони повернуться?)

                             (Відповідайте!)

                               Джим Мур

                        Тільки голосовий канал

                             Зашифровано

                               Прийняти?

Просто на рівні мого зору, перекриваючи чат, розквітло текстове вікно. Я його двічі перечитав. Спробував пригадати, коли батько востаннє телефонував з об’єкта — і не зміг.

Я заглушив інші вікна.

— Тату?

— Синку, — за мить відповів він. — У тебе все гаразд?

— Як і в усіх. Досі не можу вирішити, святкувати нам чи накласти в штани від страху.

Батько відповів не одразу:

— Між іншим, це серйозне питання, — зрештою вимовив він.

— Навряд чи ти міг би дати мені пораду, так? Нам, простим смертним, нічого не розповідають.

Риторичне запитання, про що свідчила і промовиста батькова мовчанка. Зовсім недоречне запитання.

— Знаю, — додав я за мить. — Вибач. Просто ходять чутки, ніби комплекс «Ікар» знищено і…

— Тобі ж відомо, що я не можу… ех, — батько змовк. — Це абсурд. З «Ікаром» все гаразд.

— Правда?

Скидалося на те, що тато ретельно зважує слова.

— Світляки, певно, навіть не помітили його. Коли він не працює, не лишається шлейфу з часточок. Крім того, сонячний блиск приховує його від усіх, за винятком тих, хто знає, де шукати.

Тепер настала моя черга змовкнути. Раптом розмова видалася неправильною.

Бо коли батько вирушав на роботу, він ніби зникав. І ніколи не телефонував родині.

Навіть коли батько повертався з роботи, то ніколи не розмовляв про справи. І байдуже, чи комплекс «Ікар» досі працював, а чи його розщепило та швиргонуло на Сонце, наче кілометри пошматованого орігамі. Тато б нічого такого не розповів, якби до того не було зроблено офіційного повідомлення. А його — я про всяк випадок перезавантажив довідкове вікно — не було.