Але восьминіг? Славетний безхребетний молюск! У настільки маленькому розумі не можна було розчинитися. Я й сам міг спробувати зробити щось подібне заради суто вуаєристського задоволення спостерігати за світом чужими очима.

Щоправда, так я думав до зустрічі з Ґуо.

Ми зустрілися під час ленчу у Парку Стенлі[107], хоча до їжі так і не дійшло. Розповідаючи про те, що з ним трапилося, мій співрозмовник не міг навіть думати про їжу. Наскільки я зрозумів, він провів немало часу, обмірковуючи свій досвід. Спілкування з Ґуо нагадувало розмову з опудалом.

То був, розповів він мені, простий інтерфейс для простої системи — гігантського восьминога, звільненого з ізольованої колонії в бухті Якіна та спорядженого міжмозковим інтерфейсом, обгорнутим навколо його мозку, наче павутина. У самого Ґуо також була така штука — штучно вирощена сітка, що пронизувала мозолисте тіло. Хлопець колись використовував її для знищення «хмар». Протоколи не були цілком сумісними, але їх можна було підкоригувати.

— Як це — бути восьминогом? — запитав я.

Якийсь час Ґуо мовчав. Здавалося, що він не так збирався з думками, як боровся з ними.

— Не існує такого створіння, як восьминіг, — врешті тихо вимовив він. — Вони усі… колонії.

— Колонії?

— Їхні мацаки… — адамове яблуко підскочило у горлі Ґуо. — Ці срані жахливі мацаки… Знаєш, те, що у нього називають мозком, — це взагалі ніщо. Кільце нейронів навколо стравоходу, по суті, роутер. Більша частина нервової системи зосереджена у мацаках, і вони… кожен із них має власну свідомість…

Я дав йому трохи часу.

— Люди часто говорять про очі восьминога, — продовжив Ґуо за деякий час. — Як це, мовляв, дивовижно, що якесь безхребетне має такі самі очі, як і в нас, а часом навіть кращі. А ще те, як вони змінюють кольори, правда? Як зливаються з оточенням. Певно, вони мали б розуміти, де перед, де зад, думаєте ви.

— Думаю.

Ґуо похитав головою.

— Це лише рефлекс. Тобто, може, десь у цьому крихітному нейронному бублику і сяє світло, принаймні, воно мало б бути, але з якоїсь причини інтерфейс не мав до нього доступу. Або так, або його… заглушили…

— Мацаки, — нагадав я.

— Вони не бачать. Не так, як ми, — Ґуо заплющив очі. — Є відчуття нечіткого розмитого світла. Можна сказати, що ти відчуваєш… візерунки через свою шкіру, якщо сильно зосередишся. Але все переважно хімічне. Смак і дотик. Присоски довбані — їх сотні, вони нагадують язики і постійно рухаються. Можете собі уявити, як це, коли тисячі язиків звиваються твоїм тілом, пульсують у кишках та м’язах, проростають крізь шкіру цілими скупченнями, наче… голодні паразити…

Я спробував, не надто стараючись.

— Тепер помнож усе це на вісім, — здригнувся Ґуо. — Вісім звивистих створінь, від кожного смердить, кожне зогнило смаками, запахами та дотиками. Щільність чуттєвих нервів — огидна. Інакше не скажеш. І кожен із цих мацаків має самосвідомість.

— Але вони такі маленькі. — Мені було водночас і цікаво, і огидно. — За кількістю нейронів ти випереджаєш восьминога разів у триста, і не має значення, скільки частин функціонує одночасно. Вони не здатні поглинути тебе у такий собі Розум Мокші. Радше навпаки.

— Авжеж, ти маєш цілковиту рацію. Вони зовсім не поглинають тебе: вони залазять всередину і заповнюють собою тебе. Ти відчуваєш, як вони повзають твоїм мозком.

Деякий час ми обидва мовчали.

— А навіщо ти це зробив? — нарешті запитав я.

— Блядь, я не знаю, — короткий смішок. — Навіщо взагалі хтось щось робить? Мабуть, хотів дізнатися, як воно.

— І ніхто не попереджав тебе, що це може бути доволі неприємно?

Ґуо похитав головою.

— Казали, що так буває не у всіх. Вже потім. Насправді намагалися звинуватити мене, мовляв, мій інтерфейс не відповідав мінімальним стандартам сумісності. Хоча, думаю, вони просто хотіли мене зупинити.

— Зупинити?

— Я вбив те кляте створіння. Голіруч роздер на шмаття. — Ґуо свердлив мене чорними позбавленими каяття порожніми очима. — Досі відшкодовую збитки.

Коли ви помираєте, ваш мозок почувається живим як ніколи. Його затоплюють нейромедіатори, гамма-хвилі звиваються між таламусом та корою, наче синхронізовані блискавки. Єдиний звичайний стан, що хоч трохи наближається до стану мозку, що вмирає, — це трансцендентне просвітлення буддистського ченця під час глибокої медитації.

Тож, можливо, немає нічого дивного в тому, що існують люди, які регулярно топлять себе в ім’я просвітлення. (Вперше я написав про них років десять тому, коли ще був досить наївним і вважав їх маргіналами.) Вони залазять до скляних трун, які називають «призмами», зачиняють вікно і, відкривши кран, чекають, доки повністю зануряться під воду. Часом вони залишають бульбашку повітря на поверхні, достатню тільки для того, щоб висунути носа; але здебільшого не роблять і цього.

Це не самогубство, хоча часом люди вмирають. Призматики можуть сказати, що все якраз навпаки: ти й не жив по-справжньому, аж доки не відчув, як це — ледь не померти. Однак тут все значно глибше за банальне лоскотання нервів адреналіновими наркоманами. Призматичне відхилення тягнеться від еволюційних основ свідомості як такої.

Піднесіть руку до відкритого вогню — і підсвідомий інстинкт висмикне її ще до того, як ви відчуєте біль. Тільки коли різні цілі вступають у конфлікт — руці боляче, але ви не хочете розлити гарячий вміст посудини на чистий килим, — прокидається свідомість і вирішує, якому імпульсу підкоритися. Задовго до появи мистецтва, науки та філософії свідомість мала єдину функцію: не просто виконувати моторні команди, а поєднувати команди, що суперечать одна одній.

Коли тіло задихається, лежачи під водою, важко уявити два суперечливіші імперативи, ніж потреба дихати і потреба затримати дихання. Як сказала мені одна з призматиків: «Ляж в одну з тих штук і скажи, чи відчував ти коли-небудь у житті себе свідомішим, ніж зараз?» Я попросив її описати цю посилену свідомість. «Не можу, — визнала вона за деякий час. — Ти настільки більше знаєш, ніж чоловічок, що дивиться крізь твої очі, розумієш? Він ідіот. Може втримати в пам’яті кілька телефонних номерів та список покупок, якщо він не надто довгий. Число Звіра надто велике, щоб поміститися у чомусь настільки маленькому».

Їхня філософія сама по собі скидається на вияв якогось протидійного імпульсу, реакції на щось. Хай там як, а утоплення — абсолютно неприємний досвід. (Я не пристав на пропозицію жінки, в якої брав інтерв’ю.) Важко уявити, який стимул може спровокувати настільки інтенсивний опір. Навіщо їм потрібно так агресивно утверджувати свою свідомість? Жоден із призматиків, з якими я спілкувався, не пролив світла на це питання.

Вони просто не думали про свої дії у таких термінах. «Важливо знати, ким ти є», — сказав мені після хвилинних роздумів один двадцятивосьмирічний ТПК-майстер. — Важливо бути готовим». Однак така відповідь видалася мені радше черговим запитанням, тож, коли я поцікавився, до чого молодик хоче бути готовим, він не зміг відповісти.

Кажуть, якщо зануритися достатньо глибоко, ми всі однакові.

Юнґ називав це колективним несвідомим. Окору — глибинним Тотемом. Сьогодні ж ми вважаємо це гештальтом інстинкту та артефакту: підвальна проводка таламусу та лімбічної системи, глибоко вкорінений страх перед зміями, фрактальні візерунки, що міняться перед очима під час галюцинацій та передсмертного досвіду. Генетичні алгоритми, вбудовані в нас еволюцією; арки, що виникли внаслідок випадкових побічних ефектів мозкової структури.

Вони не завжди заявляють про себе однаково. Міріади шарів між спинним мозком та неокортексом приховують їх, перекручують, обертають на фобії та архетипи, чию універсальність можна виявити, тільки акуратно вичесавши з них роль культури та досвіду. Але закладені в основі схеми у всіх однакові. Про це подбала еволюція, і тут немає нічого надприродного.