— А чому тоді ви взагалі мені довіряєте? Звідки знаєте, що одразу після цієї розмови я не розпочну військової операції?

Вона перелічує причини.

— Тому що ви не така людина. Тому що я, можливо, брешу, і ви не захочете ризикувати життями й засобами тільки для того, щоб з’ясувати, що ми таки можемо стріляти блискавками. І тому що… — вона постукала справжнім нігтем по фальшивому, — що як це справді з «Тезея», а іншого шансу у вас не буде?

— Якщо. Тобто ви не знаєте?

— Це ви не знаєте, — відказує Латтеродт, і спокуса так розриває його душу, що він ледь помічає, що жінка не відповіла на його запитання.

Між ними лежить пристрій, ніби згорнута змія.

— Чому? — нарешті запитує він.

— Іноді вони на щось натрапляють, — відповідає Ліана. — Так би мовити, побічні ефекти інших досліджень. Речі, які не завжди важливі для Двокамерників, але можуть виявитися цінними для інших.

— Навіщо їм узагалі це потрібно?

— Потрібно, Джиме. Ви думаєте, що вони далеко попереду нас, думаєте, що ми взагалі не здатні збагнути їхніх мотивів. Для вас це мало не примат віри. Але ось у вас просто перед носом мотив, а ви його не бачите.

— Який мотив? — він не бачить нічого, окрім розставлених скрізь пасток.

— Показати вам, що вони зовсім не боги, — відповідає вона. — У них є співчуття.

Звісно, жодного співчуття в них немає. Це маніпуляція, чиста й прозора. Глина під руками гончара, ключ до центрів суму в глибині мозку. Смикання за ниточки, що йдуть аж до стратосфери.

І які, вочевидь, неможливо розірвати.

Коли полковник відкриває передачу, Зефір, стукаючи кігтиками по підлозі, нишком тікає до сусідньої кімнати. Там теки всередині тек: файли сирої статики, перетворення Фур’є, інтерпретації відношення сигналів до перешкод, зведених до найменших квадратів і гнучких ліній. Усе відкривається миттєво й без мороки: жодних тобі замків, паролів чи дотиків рубінового лазера до сітківки. (Його б таке зовсім не здивувало. Чому б цим гігантам не простягнути руку з планківської висоти й не витягнути з якогось зашифрованого файлу візерунок сітківки його ока?) А може, в цьому всьому немає потреби. Можливо, все закодовано в якомусь невидимому запобіжнику, якомусь неможливому алгоритмі зчитування думок, що цієї самої миті сканує його свідомість, готовий знищити файли, щойно помітить, що полковник зрадив довіру рою.

Може, вони просто знають його краще, ніж він сам себе.

Він упізнає слабке відлуння мікрохвильового середовища, накладене на всі дані, наче змазаний відбиток пальця з минулих часів. У залишкових похибках він помічає щось на кшталт коду прийомовідповідача. Аналіз здебільшого доводиться брати на віру: якщо це справді надіслано з «Тезея», то воно або потрапило дорогою у складні умови проходження, або ж передавач було пошкоджено. Те, що лишилося, скидається на рештки багатоканального сплетіння, зміст у яких закодовано не тільки в сигналах, а й у способі взаємодії частот. Голограма даних.

Зрештою, він висмикує з цього гобелена єдину нитку: слабенький потік лінійного тексту. Згідно з метатегами, його було створено з якогось акустичного сигналу — найімовірніше, голосового каналу, — але настільки слабкого, що реконструкцію не відфільтровано від статичних перешкод, а радше вибудувано з них. У результаті вийшов простий і невибагливий текст. Здебільшого, гіпотетичний.

«Уяви, що ти Сірі Кітон…» — починається він.

У полковника підламуються ноги.

Колись він ходив до Раю щотижня. Потім — щомісяця. З моменту його останнього візиту минуло більше року.

У його відвідинах не було жодного сенсу.

Це не рій, який би підпадав під його юрисдикцію. Мізки в Раю з’єднані в мережу, але підсвідому — надлишкові проміжні нейрони орендували для поточних потреб обчислення, доки живі душі ширяли уявними світами своїх мрій. Бездоганна бізнес-модель: віддай нам свій мозок для роботи нашої техніки — і ми розважатимемо його свідомі рештки.

Суто теоретично, Гелен Кітон — досі його дружина. Коли хтось із подружжя сходить на Небеса, анулювання шлюбу — проста формальність, однак кілька документів не змінюють реальної ситуації, а в полковника ніколи не доходили руки зайнятися бюрократією. Спершу Гелен не відповідає, тримає його в чистилищі, доки завершує віртуальні розваги, посеред яких він її заскочив. Або просто змушує його почекати. Минув рік, і йому немає чого скаржитися.

Зрештою, до нього спускається веселкова хмарка з зазубреними обрисами — уламки розбитого вітражного скла. Вони кружляють і танцюють, наче табунець риб: якийсь найближчий до стадного алгоритм вимальовує арабески з хаосу. Полковник досі не знає, чи це навмисна награність, а чи один із стандартних аватарів.

Він завжди видавався йому надто претензійним.

З уламків скла долинає голос:

— Джиме…

Далекі, розсіяні звуки. Фрагментовані, як і сама жінка. Чотирнадцять років у світі, де навіть закони фізики спираються на сни і здійснення бажань: мабуть, йому пощастило, що вона взагалі може розмовляти.

— Я подумав, що ти маєш знати. Надійшов сигнал.

— Сигнал…

— З «Тезея». Можливо.

Табунець сповільнюється, неначе саме повітря обертається на патоку. А тоді застигає, мов на стоп-кадрі. Полковник рахував: сімнадцять секунд руху взагалі не було.

Гелен з’єднується воєдино. Абстракція олюднюється: десять тисяч фрагментів линуть одне до одного, переплітаючись у тривимірну мозаїку, барви якої тьмяніють від первинної яскравості до матових відтінків плоті й крові. Полковникові уявляється привид, який зі спеціальної нагоди вбирається у офіційне вбрання.

— С… Сірі? — Тепер у неї є обличчя. Часточки нижньої щелепи саме вчасно стають на місце, щоб вона встигла вимовити ім’я. — Він…

— Я не знаю. Сигнал… дуже слабкий. Викривлений.

— Йому було б сорок два, — каже вона за мить.

— Йому і є сорок два, — відповідає полковник, не поступаючись жодним мікроном впевненості.

— Це ти відрядив його туди.

Справедливо. Зрештою, він же не заперечував. Не сказав «ні», навіть додав свій голос до загального хору, коли стало очевидно, куди дме вітер. Та і яку вагу мали б його заперечення? Усі решта вже були на борту, в полоні об’єднаного мережею натовпу. Вони настільки перевершували ментальність цих печерних людей, що всі ті експерти й офіцери були для них лише мишиним парламентом.

— Ми відрядили всіх їх, Гелен. Адже вони були найкваліфікованішими.

— А ти забув, чому він став найкваліфікованішим?

Якби ж він тільки міг!

— Ти відрядив його в космос ловити привидів, — каже вона. — У кращому разі. А в гіршому — згодував його монстрам.

«А ти, — так і не відповідає він, — залишила його, щоб жити в цьому місці, ще до того, як взагалі з'явилися монстри».

— Ти відрядив його проти чогось настільки могутнього, що ніхто б з ним не впорався.

Я не дозволю знову втягнути себе в цю суперечку.

— Ми не знали, наскільки воно могутнє. Ми нічого не знали. Потрібно було з’ясувати.

— Що ж, ти виконав цю роботу на відмінно, — Гелен уже повністю втілилася. І вся її ледь прихована образа знову вирвалася назовні, наче ніколи й не згасала.

— Гелен, за нами стежили. За всією грьобаною планетою. — Звісно ж, вона пам’ятає. Не могла ж вона настільки зануритися у свої вигадані світи, щоб забути, що трапилося в реальності. — Потрібно було просто проігнорувати це? Думаєш, інші люди менше б сумували за своєю дитиною, навіть якби Сірі і не був найкращим у своїй галузі? Це було сильніше за нього. Сильніше за нас усіх.

— Ох, не треба мені тут розпатякувати. Полковник Мур так любив цей йобаний світ, що відправив на смерть свого єдиного сина.

Його плечі здіймаються і опускаються.

— Якщо все вдасться…

— Якщо…

Він перериває її:

— Сірі може бути живим, Гелен. Ти могла б ненадовго вимкнути свою ненависть, щоб хоч трохи насолодитися надією?