Того дня, коли на Землю упали вогні, ми разом з ним пішли до матері. То була особлива нагода — ми востаннє бачили її у плоті. Два місяці її тіло церемонно лежало разом з п’ятьмастами іншими Вознесенними у палаті, доступне для огляду родичам першого ступеня. Інтерфейс не був реальнішим, ніж завжди; тіло з нами не розмовляло. Однак воно, принаймні, було: плоть залишалася теплою, а простирадла — чистими й випрасуваними. З-під каптура виднілася нижня частина обличчя Гелен, проте її очі та вуха ховалися під шоломом. Ми могли торкатися до неї. Часто батько так і робив. Можливо, якась далека частина її свідомості досі це відчувала.
Але зрештою одного дня хтось таки мусить закрити труну й позбутися решток. Кімнату потрібно приготувати для новоприбулих — тож саме того останнього дня ми прийшли до материного ліжка. Джим знову взяв її за руку. З нею й далі можна буде спілкуватися — у її світі, на її умовах, — проте надвечір її тіло потрапить на склад, надто щільно заповнений, аби приймати відвідувачів з плоті й крові. Нас запевнили, що її тіло лишиться неушкодженим: його годуватимуть та тренуватимуть, стимулюватимуть м’язи електрикою. Якщо з Раєм трапиться якась незбагненна катастрофа, тіло Гелен буде готовим повернутися до активного функціонування. Усе можна відновити, казали нам. І все ж таки: вже так багато людей зійшло у Рай, а навіть найглибші катакомби — не безмежні. Ходили чутки про розчленування, буцімто з часом неважливі частини тіла відсікають згідно з алгоритмом оптимізації простору. Можливо, наступного року Гелен перетвориться на тулуб, а ще за рік від неї зостанеться тільки голова. Можливо, перш ніж ми встигнемо вийти з цієї будівлі, її обітнуть всю, аж до самого мозку, в очікуванні на останній технологічний прорив, що сповістить про пришестя Великого Цифрового Завантаження.
Як я вже казав, це все чутки. Особисто я не знаю нікого, хто б повернувся після Вознесіння, але зрештою, чому їм захотілося б повертатися? Навіть Люцифер облишив небеса, лише коли його звідти турнули.
Можливо, тато знав щось напевно — він був обізнаний більше, ніж інші люди, у питаннях, про які ті ж інші люди не мали жодного уявлення, — от тільки він ніколи не розголошував секретів. І хай би що йому було відомо, але він, вочевидь, вирішив, що правда не змусить Гелен передумати. А для нього цього було досить.
Ми одягли шоломи, які слугували одноденними перепустками для Бездротових, і зустрілися з матір’ю у простій, мало не по-спартанському умебльованій вітальні. Вона не додала в кімнату вікон, що виходили б у її світ, не даючи ані натяку на утопію, яку вибудувала для себе. Вона навіть не скористалася одним із заздалегідь установлених гостьових середовищ, розроблених, щоб мінімізувати дискомфорт відвідувачів. Ми опинилися в безликій бежевій сфері, діаметр якої сягав п’яти метрів. Усередині не було нічого, окрім самої матері.
«Зрештою, ця атмосфера, можливо, не дуже й відрізняється від її бачення утопії», — припустив я.
Батько усміхнувся.
— Гелен.
— Джиме, — матір була на двадцять років молодшою за своє тіло на ліжку, проте від погляду на неї у мене шкірою сипнуло морозом.
— Сірі! І ти прийшов!
Гелен завжди зверталася до мене на ім’я. Гадаю, вона ніколи не називала мене сином.
— Ти й досі щаслива тут? — запитав батько.
— Надзвичайно. Я хотіла б, щоб ти приєднався до нас.
Джим усміхнувся.
— Хтось же мусить стежити, аби тут все було гаразд.
— Ти ж знаєш, що це не прощання, — сказала вона. — Ти можеш навідувати мене, коли забажаєш.
— Тільки якщо ти зробиш щось з декораціями.
Не просто жарт, а лукавство. Джим прийшов би на її поклик, навіть якби довелося босоніж ступати по битому склу.
— І Челсі також, — вела далі матір. — Було б дуже приємно нарешті познайомитися через стільки часу.
— Челсі відійшла, Гелен, — відказав я.
— Так, але ж я знаю, що ви підтримуєте зв’язок. Знаю, вона була для тебе особливою людиною. А те, що ви більше не разом, не означає, що вона не може…
— Ти ж знаєш, що вона…
Жахна імовірність обірвала мене посеред речення: можливо, я справді їм не сказав.
— Сину, — спокійно мовив Джим, — залиш нас на хвилинку.
Та я лишив би їх на ціле довбане життя. Відключившись, я знову опинився у палаті й перевів погляд з тіла матері на ліжку на сліпого, паралізованого батька на дивані, який шепотів солодкі ніжності в інформаційний потік. Нехай зіграють одне перед одним свою комедію, нехай завершать та ритуалізують свої так звані стосунки так, як вважають за потрібне. Можливо, бодай раз у житті вони змусять себе бути чесними у світі, де все решта — брехня. Можливо.
У будь-якому разі, мені не хотілося бути присутнім при цьому.
Та звісно, мені довелося повернутися, аби виконати свою частину ритуалу. Вдаючись до звичної брехні, я востаннє зіграв свою роль у родинній п’єсі. Ми дійшли згоди, що материне Вознесіння нічого не змінює, й ніхто ні на крок не відхилився від сценарію, аби назвати іншого брехуном. Зрештою, ретельно добираючи слова — щоб сказати «до зустрічі» замість «прощавай», — ми попрощалися з матір’ю.
Мені навіть вдалося притлумити блювотний рефлекс, щоб її обійняти.
Щойно ми вийшли з пітьми, в руках у Джима опинився інгалятор. Коли ми проходили вестибюлем, я без надії сподівався, що батько викине його у смітник. Однак, щоб не піддаватися спокусі, він підніс аерозоль до рота та прийняв ще одну порцію вазопресину[26]. Вірність в аерозолі.
— Тобі це більше не потрібно, — зауважив я.
— Можливо, — погодився батько.
— У будь-якому разі не спрацює. Ти не зможеш лишатися закоханим у того, кого навіть тут немає, хоч би скільки гормонів винюхав. Це лише…
Джим промовчав. Ми пройшли під дулами охоронців, що захищають будівлю від проникнення Реалістів.
— Вона пішла, — бовкнув я. — Їй байдуже, навіть якщо ти знайдеш собі когось. Вона б навіть тішилася, якби так сталося.
Це б дозволило їй вважати, буцімто шальки терезів урівноважено.
— Вона моя дружина, — відповів на те батько.
— Це слово більше нічого не означає. Ніколи не означало.
Він злегка усміхнувся.
— Це моє життя, синку. Мене воно влаштовує.
— Тату…
— Я не звинувачую її, — мовив він. — І тобі не варто.
Легко йому казати. Легко навіть приймати біль, якого вона йому завдавала всі ці роки. Цей життєрадісний вираз обличчя наприкінці навряд чи приховає всі ті гіркі скарги, які батько вислуховував протягом життя. Гадаєш, це легко, коли ти зникаєш на кілька місяців поспіль? Легко постійно запитувати у себе, з ким ти, чим займаєшся і чи живий взагалі? Гадаєш, легко самій виховувати таку дитину?
Вона звинувачувала його у всьому, та він не ремствуючи терпів її докори, бо знав, що все це — брехня. Він знав, що був тільки приводом. Вона відійшла не тому, що він постійно зникав, і не через його зради. Її рішення взагалі з ним не пов’язане. Річ у мені. Гелен залишала цей світ, адже більше не могла дивитися на те, що замінило її сина.
Можливо, я б продовжив суперечку — знову спробував би змусити батька зрозуміти, але ми щойно вийшли за браму Раю на вулиці Чистилища, де перехожі зусібіч щось вражено бурмотіли й, повідкривавши роти, витріщалися в небо. Я простежив за їхніми поглядами до смужки відкритих сутінок між хмарочосами — і в мене перехопило подих…
Падали зорі.
Зодіак перекрила чітко окреслена сітка з яскравих цяток із сяючими хвостами. Неначе всю планету піймали у величезні тенета, вузли яких виблискували, як вогні святого Ельма. Це було чарівно. І жахливо.
Я відвів погляд, аби відкалібрувати зір і дати шанс нахабній галюцинації шляхетно зникнути, доки я не спрямував на далеке світло критичного погляду. Тієї миті я помітив вампіра, жінку. Вона блукала поміж нас, як класичний вовк у овечій шкурі. Не часто на вулиці можна зустріти таку істоту, як вампір. Раніше я не бачив жодного з них наживо.
