Відчинений люк зяяв, наче печера в скелі. Слабке блакитне світло з хребта не проникало всередину. Сарасті був лише силуетом — чорний на сірому тлі — і тільки яскраво-криваві очі, немов котячі, сяяли в навколишньому мороці.

— Заходьте.

З поваги до людського зору вампір посилив короткі хвилі. У приміщенні розвиднілося, однак світло зберігало злегка червонясте забарвлення. Як на «Роршаху», тільки стеля вища.

Я вплив до апартаментів Сарасті. Його обличчя, зазвичай бліде як смерть, зараз так палахкотіло, що здавалося обпеченим сонцем. «Він обжерся, — думалося мені. — Забагато випив». Але вся та кров була його власною. Зазвичай вампіри зберігають її всю глибоко в тілі, використовуючи для життєво важливих органів. У таких питаннях хижаки дуже ефективні. Периферійні тканини вони омивали вряди-годи, коли рівень лактату ставав надто високим.

Або коли вони полювали.

Він приставив голку до свого горла й у мене на очах впорснув собі три кубічні сантиметри прозорої рідини. Його антиевклідики. Мені стало цікаво, як часто йому доводиться вдаватися до них тепер, коли він втратив віру в імплантати. Вампір витягнув голку і сховав шприц до футляра, що геконом розпластався на зручній стійці. Барви його обличчя потьмяніли, відступаючи в глибину. Шкіра знову стала вощаною і мертвотною.

— Ви тут як офіційний спостерігач, — сказав Сарасті.

Я й спостерігав. Його каюта була облаштована ще скромніше, ніж моя. Жодних особистих речей. Навіть звичної труни, вистеленої загорнутим у поліетилен дерном. Нічого, окрім двох комбінезонів, торби з предметами гігієни і від’єднаної оптоволоконної пуповини завтовшки з мій мізинець, що гойдалася, наче хробак у формаліні. Лінія зв’язку Сарасті з Капітаном. «Навіть не кортикальний штекер», — пригадалося мені. Кабель підключався просто до довгастого мозку, до стовбура. Що ж, доволі логічно, адже саме там сходяться всі нервові сплетіння, а отже, ширина пропускної смуги максимальна. Однак думка про те, що Сарасті з’єднується з кораблем через рептильний мозок, трохи непокоїла.

На стіні спалахнуло два зображення, дещо викривлених через увігнутість поверхні: П’ятірня і Кулак у суміжних камерах. Під кожним із прибульців невеликі таблиці заповнювалися загадковими життєвими показниками.

Викривлення відволікало мене. Я зазирнув у КонСенсус, щоб побачити правильне зображення, але нічого не знайшов. Сарасті прочитав це на моєму обличчі.

— Закритий канал.

Тепер уже навіть пересічний глядач помітив би, що шифратори хворі і пошарпані. Вони плавали посередині вольєрів, безцільно гойдаючи сегментованими мацаками. Плівчасті шматки — певно, кутикули — облазили з їхніх шкір, надаючи істотам неохайного, занедбаного вигляду.

— Щупальця постійно рухаються, — зауважив Сарасті. — Роберт каже, що це сприяє циркуляції.

Я кивнув, не відриваючи погляду від дисплея.

— Істоти, здатні подорожувати між зорями, не можуть виконувати навіть базових метаболічних функцій без того, щоб постійно смикатися, — він похитав головою. — Неефективно. Примітивно.

Я поглянув на вампіра. Той зосередився на наших бранцях.

— Непристойно, — сказав він і ворухнув пальцями.

На стіні відкрилося нове вікно: протокол Розетта, ініціалізація. За кілька кілометрів від нас мікрохвилі затопили клітки.

Я нагадав собі: «Не втручатися. Тільки спостерігати».

Хай як ослабли шифратори, але вони не могли не зреагувати на біль. Вони знали цю гру і вивчили її правила: притулилися до сенсорних панелей і благали милосердя. Сарасті просто повторив кілька кроків з попередньої послідовності. Шифратори знову все виконали, купивши собі кілька секунд перепочинку за старі докази й теореми.

Сарасті клацнув язиком, а тоді сказав:

— Тепер вони генерують рішення значно швидше, ніж раніше. Як думаєте, вони звикли до мікрохвиль?

На дисплеї з’явилося нове повідомлення; десь неподалік пролунав сигнал тривоги. Я поглянув на Сарасті, а тоді знову на повідомлення: яскраве бірюзове коло, навколо якого пульсував червоний німб. Ця форма вказувала на атмосферну аномалію. Колір означав кисень.

На мить я розгубився. Кисень? Чому на кисень вмикається сигнал тривоги? Але потім згадав: шифратори — анаероби.

Сарасті помахом руки заглушив сигнал.

Я прочистив горло.

— Ви отруюєте…

— Дивіться. Їхня активність постійна. Не змінюється.

Я сковтнув. Просто спостерігати.

— Це страта? — запитав я. — Убивство з милосердя?

Сарасті глянув повз мене і посміхнувся.

— Ні.

Я опустив погляд.

— Що ж тоді?

Він вказав на дисплей. Я озирнувся, рефлективно підкорившись.

Щось прокололо мою руку, наче цвях під час розп’яття.

Я закричав. Хвилі болю прокотилися до плеча. Не замислюючись, я відсмикнув руку, й ніж розітнув мою плоть, наче акулячий плавець воду. Кров порснула і зависла у повітрі, хвостом комети окресливши відчайдушний помах моєї руки.

Раптом жар опік мене ззаду. Шкіра на спині горіла. Я знову закричав і засмикався. У повітрі закружляла вуаль з кривавих крапель.

Дивом я опинився в коридорі, тупо витріщаючись на правицю. Долоню було розпанахано на дві частини, й вона тепер звисала із зап’ястя скривавленими двопалими шматками. З порваних країв витікала кров — і не падала. Крізь туман болю і збентеження я бачив, як до мене наближається Сарасті. Його обличчя колихалося переді мною, то розпливаючись, то набуваючи чіткості, налите чи то його, чи моєю кров’ю. Очі вампіра здавалися яскраво-червоними дзеркалами — ті очі були машиною часу. Навколо них клубочилася темрява, і півмільйона років враз розчинилися. Я став просто ще одним шматком м’яса в африканській савані, якому за мить розірвуть горло.

— Ти усвідомлюєш проблему? — запитав Сарасті, насуваючись на мене. Великий краб-павук висів за його плечем. Попри біль, я спробував придивитися: один з піхотинців Бейтс цілиться в мене. Я наосліп відштовхнувся, випадково потрапив ногою на сходинку і сторчголов полетів униз, у коридор.

Вампір мчав за мною. Його обличчя викривило те, що в людини можна було б назвати усмішкою.

— Ти відчуваєш біль і відволікаєшся на нього. Ти зосереджуєшся тільки на ньому. Зосереджений на одній загрозі, ти не помічаєш іншої.

Я здригнувся. Багряний туман застилав мені очі.

— Що більше ти знаєш, то менше сприймаєш. Автомат упорався б краще.

«Юкка збожеволів, — подумав я. — У нього дах поїхав. — А тоді: — Ні, він мігрант. Завжди був мігрантом…»

— Робот упорався б краще, — м’яко сказав він.

«…і вампір ховався кілька днів. Заліг на дно. Ховався від здобичі.

На що він ще здатен?»

Сарасті підняв руки, потрапляючи у фокус мого зору й зникаючи з нього. Я гупнувся об щось, штовхнув навпомацки, відскочив геть крізь тьмавий морок, що клубочився довкола мене, і стривожені голоси. Вдарився потилицею об якийсь металевий предмет і перевернувся.

Дірка, нора. Сховок. Я пірнув усередину. Розірвана кість дохлою рибою вдарилася об край люка. Я скрикнув і звалився у барабан. Монстр не відставав.

Перелякані крики, дуже близько.

— Цього не було в плані, Юкко! Цього не було у клятому плані! — репетувала розгнівана Сьюзан Джеймс.

Аманда Бейтс гарикнула:

— Ану зупинися! Стій, нахуй!

Майор вискочила на палубу, щоб втрутитися в бійку. Вона налетіла згори — суцільні розігнані рефлекси й карбоплатинові накладки, — але Сарасті просто відсунув її вбік і продовжив наступати.

— То ось що ти мав на увазі? — кричала Джеймс із темного незрозумілого сховку. — Оце твоя попередня обробка?

Сарасті струснув мене.

— Ти тут, Кітоне?

Моя кров заляпала йому обличчя, наче краплями дощу. Я щось белькотів і плакав.

— Ти чуєш? Ти бачиш?

І зненацька я побачив. Враз усе набуло чіткості. Сарасті взагалі не говорив. Сарасті більше не існувало. Нікого не існувало. Я був один у величезному колесі, оточеному зробленими з м’яса об’єктами, що рухалися самі по собі. Деякі з них були загорнуті у шматки тканини. Дивні безглузді звуки долинали з дірок у їхній верхній частині. Були там і інші штуки: бугри, виступи й щось на кшталт мармурових кульок чи чорних ґудзиків, вологих і блискучих, встромлених у м’ясо. Вони виблискували, сіпалися й ворушилися, неначе намагалися втекти.