Джеймс видихнула.

— Що сталося? — запитав я.

— Неправильна відповідь, — вона натиснула на запис П’ятірні й показала на екрані, де саме помилився бранець. На екрані кружляли піраміда і зірка — спрощені репрезентації шифратора й «Роршаха».

— Це якось по-дурному, це ж просто… вправа для розігріву. Я попросила назвати предмети на екрані. — Вона засміялася — тихо й невесело. — З функціональними мовами завжди так. Якщо ти не можеш назвати предмет, то й говорити про нього не можеш.

— І що ж він сказав?

Вона вказала на першу спіраль П’ятірні:

— Він обрав багатогранник, зірку й «Роршах».

— Але пропустив шифратора.

— З другого разу виправився. І все одно, дурна помилка як на істоту, здатну надурити вампіра, правда? — сковтнула Сьюзан. — Певно, навіть шифратори здають позиції, коли помирають.

Я не знав, що сказати. Позаду мене Каннінґем у нескінченному повторі ледь чутно бурмотів сам до себе якусь двоскладову мантру.

— Юкка каже… — Сьюзан примовкла, а тоді знову почала: — Пам’ятаєте сліпобачення, яке охоплювало нас на «Роршаху»?

Я кивнув, замислившись про те, що ж сказав Юкка.

— Вочевидь, те саме може трапитися й з іншими органами чуття, — сказала вона. — Сліподотик, сліпозапах, сліпослух…

— Тобто глухота.

Вона похитала головою.

— Але це не насправді, так? Сліпобачення — це ж не справжня сліпота. Щось у твоєму мозку продовжує сприймати інформацію. Щось у твоєму мозку досі бачить і чує, навіть якщо ти сам… не осягаєш цього розумом. Поки щось не змусить тебе усвідомити, чи поки не з’явиться загроза. У тебе просто виникає невтримне відчуття, що ти мусиш зійти з дороги — і вже за п’ять секунд там, де ти стояв, мчить автобус. А ти якимось незбагненним чином знав, що він наближається. Тільки не усвідомлював цього.

— Якась дикість, — погодився я.

— Наші шифратори, вони ж знають відповіді, Сірі. Вони розумні, ми з’ясували, що це так. Але складається враження, що вони не усвідомлюють цього, доки не піддати їх тортурам. Неначе сліпобачення в них поширилося на всі органи чуттів.

Я спробував уявити це: життя без відчуттів, без будь-якого активного розуміння того, що відбувається навколо. Спробував уявити, як можна так існувати — і не збожеволіти.

— Думаєш, таке взагалі можливо?

— Я не знаю. Це просто… метафора, певно. — Вона сама не вірила в це. Чи не знала. Чи не хотіла, щоб я знав.

Мені потрібно знати напевно. Прояснити для себе її слова.

— Спершу я думала, що вони просто чинять опір, — сказала вона, — але навіщо? — Сьюзан глянула на мене повними благання очима, чекаючи від мене відповіді.

От тільки у мене не було відповіді. Я відвернувся від Сьюзан Джеймс і опинився обличчям до обличчя з Робертом Каннінґемом. Той бурмотів, стукаючи пальцями по настільному інтерфейсу. Його внутрішній зір не функціонував, тепер він міг сприймати лише зображення, які малював у повітрі КонСенсус і виводив на пласкі поверхні, доступні для загального огляду. Його обличчя, як і раніше, не виражало жодних почуттів; тіло посмикувалося, нагадуючи жука в павутині.

Цілком можливо, саме таким жуком він і був. Як і ми всі. «Роршах» бовванів на відстані дев’яти кілометрів. Він міг би навіть заступити Бена, якби я наважився визирнути. Ми підійшли неймовірно близько — і завмерли. «Роршах» розростався перед нами, як живий. А в ньому росли інші живі істоти, що, наче поліпи, відбруньковувалися від демонічного механічного субстрату. Смертоносні порожні коридори, якими, нажахані втиснутими в наші мізки тінями, ми лазили, тепер, мабуть, кишать шифраторами. Усі ті сотні кілометрів вигнутих тунелів, проходів і зал наповнюються армією.

У цьому й полягала безпечніша альтернатива Сарасті. Ми пішли таким шляхом, адже відпускати бранців надто небезпечно. Ми настільки глибоко занурилися в ударну хвилю, що були змушені вимкнути наші внутрішні імплантати; тут магнітосфера «Роршаха» була набагато слабшою, ніж усередині. Хто знає, чи не здамося ми на такій відстані прибульцеві надто привабливою ціллю — чи надто небезпечною загрозою? Хто знає, коли він надумає вгородити невидимого ножа у серце «Тезея»?

Будь-який імпульс, що здатен пробити захисний щит корабля, підсмажить не лише нервову систему «Тезея», а й дроти у наших головах. Припускаю, що п’ятеро людей на мертвому кораблі теоретично мають більше шансів вижити, якщо їхні мізки не згорять. Однак сумніваюся, що різниця буде великою. Вочевидь, Сарасті вважав інакше. Він навіть вимкнув помпу, що подавала антиевклідики до його мозку, і перейшов на ручні ін’єкції, щоб уникнути замикання.

П’ятірня і Кулак опинилися ще ближче до «Роршаха», ніж ми. Каннінґемову лабораторію викинули за борт; тепер вона плавала за кілька кілометрів від найвищих шпилів артефакту, глибоко занурившись у його магнітне поле. Якщо шифратори для нормального функціонування потребували радіоактивного магнетиту, більшого вони не отримають: смак променів, але не свободи. Екранування лабораторії динамічно налаштовувалося, щоб збалансувати медичні потреби й тактичний ризик, наскільки це дозволяли дані. Модуль плавав під пильною охороною наших новонароджених вогневих точок, стратегічно розташованих обабіч. Ці установки могли за мить знищити лабораторію. Так само вони могли знищити будь-що, що до неї наближається.

Звісно, «Роршах» вони знищити не могли. Мабуть, цього не міг ніхто.

З непомітного у нездоланний — наскільки ми могли зрозуміти, перетворення ще не завершилось. Імовірно, «Тезей» досі міг зробити щось з артефактом, який висить у нас під носом, — якщо ми, звісно, вирішимо, що саме робити. Сарасті мовчав. Насправді, я не пригадую, коли востаннє хтось із нас бачив вампіра у плоті. Ось уже протягом кількох змін він не виходить зі свого намету і спілкується лише через КонСенсус.

Усі були на межі нервового зриву, а мігрант принишк.

Каннінґем бурмотів щось про себе, тицяючи в незнайомі кнопки незвиклими до цього пальцями і кленучи власну незграбність. Лазерний промінь переносив наказ і відповідь на нього через шість кілометрів іонізованого вакууму. Незмінна нікотинова паличка висіла в кутку його рота, бо руки були зайняті. Інколи з неї зривалися пластівці попелу і летіли навпростець у систему вентиляції.

Він заговорив раніше за мене:

— Усе є в КонСенсусі. — Коли я не відступився, він змилостивився, але так і не глянув на мене. — Частки магнетиту зорієнтувалися, щойно здолали ударну хвилю. Мембрани почали відновлюватися. Тепер шифратори помирають не так швидко. Але оптимальним для їхнього метаболізму є середовище «Роршаха». Найбільше, що ми можемо тут зробити, це сповільнити їхнє вмирання.

— Це уже щось.

Каннінґем гмукнув.

— Деякі частки з’єднуються. Інші, їхні нерви, так і лишаються пошарпаними без жодної на те причини. Буквально. З аксонів витікають імпульси.

— Через розпад клітин? — висунув я ідею.

— І я ніяк не можу дати раду рівнянню Арреніуса: при низьких температурах спостерігаються нелінійні ефекти. Фактор частоти не вписується в систему. Так, неначе температура не має значення, і… от лайно…

На одному з дисплеїв якийсь показник перейшов критичну межу. Він поглянув угору, на барабан, і гукнув:

— Сьюзан, потрібна ще одна біопсія. Десь із центру.

— Що… ох. Секунду. — Вона, так само апатична, як і підвладні їй бранці, похитала головою і набрала коротку спіраль символів. На одному з Каннінґемових вікон П’ятірня побачив її повідомлення своєю дивовижно видющою шкірою. Якусь мить він не реагував. А тоді відкинувся назад і вперся мацаками в стіну, звільняючи шлях Каннінґемовим маніпуляторам.

Біолог дав команду, і з нір виповзли два пристрої, схожі на змій в атаці. Перший керував медичним відбірником, а інший погрожував насиллям у разі безглуздого опору. Навряд чи в цьому була потреба. Вражені сліпобаченням чи ні, а шифратори вчилися швидко. П’ятірня підставив живота, наче жертва, яка змирилася з неминучим зґвалтуванням. Каннінґем промазав. Його маніпулятори вдарилися один об одного й на мить переплуталися. Він вилаявся і спробував ще раз, і кожен його рух свідчив про розгубленість. Його розширений фенотип був ампутований. Раніше він був привидом у машинах, а тепер став просто ще одним типом, що натискає на кнопки, і…