«Тезей» зауважив, що я іду, й вичавив з кухонного автомата бульку солодких електролітів. Банда й оком не повела на мене. Неуважно постукуючи вказівним пальцем по скроні, вона характерно ворушила губами й стискала їх, що свідчило: триває внутрішній діалог. Коли Банда так поводилася, я ніколи не міг визначити, хто там головний.

Я присмоктався до кульки й зазирнув у вольєри. Два куби, залиті блідо-червоним світлом. В одному з них шифратор плавав посередині, помахуючи сегментованими мацаками, немов водорість на легких хвилях. Мешканець іншої клітки забився в куток, припавши чотирма мацаками до суміжних стін. Інші чотири вільно погойдувалися. Тіла обох шифраторів були сферичними, а не дископодібними, як у нашого першого зразка, лише трохи стиснутими, і їхні кінцівки росли не з екваторіального пояса, а з усіх боків.

Діаметр шифратора з вільно розправленими кінцівками сягав понад два метри. Розмір іншого, здавалося, був таким самим. Ніхто з них не рухався, якщо не зважати на ворушіння мацаків. Їхньою шкірою пробігали блакитні візерунки, немов вітер колихав трави у степу, а в довгохвильовому світлі вони здавалися майже чорними. На них накладалися графіки, які свідчили, що рівень метану й гідрогену відповідає нормам «Роршаха». Те саме стосувалося температури й освітлення. Індикатор електромагнітних характеристик залишався темним.

Я занурився в архіви, щоб побачити картину прибуття іншопланетян два дні тому. Кожного безцеремонно кинули в його клітку. Гості скрутилися клубками, обгорнувшись мацаками, й байдуже дрейфували, відштовхуючись від стін. «Поза ембріона», — подумалося мені. Та за кілька хвилин мацаки розплелися, й тепер істоти скидалися на розквітлі вапнякові квіти.

— Роберт каже, що «Роршах» їх вирощує, — сказала Сьюзан Джеймс позаду мене.

Я озирнувся. Безумовно, говорила сама Джеймс, але якась пригнічена. Вона так і не торкнулася їжі, а її грані здавалися тьмяними.

Окрім очей. Вони були глибокими і трохи запалими.

— Вирощує? — повторив я.

— Штабелями. У кожного з них по два пупки. — Вичавивши із себе слабку посмішку, вона однією рукою торкнулася живота, а іншою — поперека. — Один попереду, інший позаду. Він вважає, що вони ростуть колонами, один на іншому. Коли верхній розвивається до певного рівня, він відділяється від решти і починає жити самостійно.

Шифратори на архівному записі тепер досліджували нове середовище, обережно повзаючи вздовж стін. Вони обмацували кути в тих місцях, де перетиналися панелі. Набряклі тулуби знову привернули мою увагу.

— Отже, той найперший, плаский…

— Підліток, — погодилася вона. — Щойно відділився від колони. А ці старші. Вони товстішають, коли стають дорослішими. Так каже Роберт, — додала вона за мить.

Я висмоктав гущу з бульбашки.

— Корабель вирощує власну команду.

— Якщо це корабель, — знизала плечима Джеймс. — І якщо вони команда.

Я спостерігав, як рухаються бранці. Їм небагато чого було вивчати: стіни — практично голі, оснащені тільки кількома сенсорними голівками й газовими соплами. Вольєри також мали власні мацаки й маніпулятори для інвазивного дослідження, однак на початковому його етапі вони були надійно заховані. І все ж ці створіння ретельно обстежували стіни, рухаючись вперед і назад невидимими стежинами. Неначе робили поперечні зрізи. Джеймс також звернула на це увагу.

— Це видається надзвичайно методичним, правда?

— А що з цього приводу каже Роберт?

— Він каже, що поведінка бджіл та сфексів нітрохи не простіша, але керується механічним алгоритмом. Жодного інтелекту.

— Але ж бджоли спілкуються, правда? Вони витанцьовують, щоб повідомити вулику, де саме ростуть квіти.

Жінка знизала плечима, визнаючи мою слушність.

— Є шанс, що з ними можна домовитися.

— Хтозна. Важко сказати. — Сьюзан потерла чоло великим і вказівним пальцями. — Поки що ми тупцюємо на місці, не просунулися ні на крок. Ми програвали їм їхні пігментні візерунки, з варіаціями. Здається, звуків вони не видають. Роберт синтезував набір шумів, які вони, якби захотіли, могли б створювати своїми клоаками, але це також нам нічого не дало. Мелодійне пердіння, не більше.

— Тож поки що ми притримуємося версії про лейкоцитів з мацаками.

— Головним чином. Але знаєш, вони не ввійшли у петлю. Тварини з інстинктивними алгоритмами схильні до самоповторення. Навіть найрозумніші з них тиняються кліткою чи вилизують свою шерсть. Стереотипна поведінка. Але ці двоє, вони просто ретельно оглянули свої вольєри — і вимкнулися.

На записі в КонСенсусі вони і досі рухалися, повзаючи по одній стіні, по другій, по третій… Намотуючи витки, вони дослідили всю поверхню стін, не пропустивши ні сантиметра.

— Вони щось робили після цього? — запитав я.

Вона знову знизала плечима.

— Нічого особливого. Ворушаться, якщо до них торкнутися. Гойдають своїми мацаками туди-сюди — практично постійно, але, здається, жодної інформації не передають. Невидимими не ставали, жодних вибриків. На певний час ми висвітлили стіну між ними, щоб вони могли бачити один одного, навіть відкривали звукові та повітряні канали — Роберт подумав, що вони могли б спілкуватися через феромони, — але марно. Вони навіть не зреагували один на одного.

— А ви намагалися, скажімо, мотивувати їх?

— Як, Сірі? Здається, компанія їх не надто цікавить. Їжею ми їх теж підкупити не можемо, бо не знаємо, чим вони харчуються. Роберт каже, що вони в будь-якому разі не повмирають від голоду. Може, вдасться домовитися з ними, коли зголодніють.

Я вимкнув архівні записи і повернувся до перегляду в реальному часі.

— А може, вони їдять… ну, не знаю, радіацію? Чи магнітну енергію. Клітка здатна генерувати магнітне поле?

— Уже намагалися, — вона перевела подих і випростала плечі. — Але думаю, на це потрібен час. У Роберта було лише кілька днів, а я сама лише день тому вилізла із саркофагу. Ми спробуємо ще.

— А як щодо негативної стимуляції? — запитав я.

Вона кліпнула.

— Тобто піддати їх тортурам?

— Не обов’язково настільки грубо. У будь-якому разі, якщо вони не розумні…

Тієї миті Сьюзан зникла.

— Кітон, невже ти висловив таку пропозицію? Зрікаєшся усієї тієї дурні з невтручанням?

— Привіт, Саша. Ні, звісно ж, ні. Просто складаю перелік того, що вже спробували.

— Добре, — сухо відказала вона. — Не хочеться думати, що ти здаєш позиції. Ми зараз трохи відпочинемо, тож можеш піти побазікати з Каннінґемом. Ага, іди. І не забудь розповісти йому свою теорію про іншопланетян, що харчуються радіацією. Нехай і він посміється.

Біолог стояв на своєму посту в біомедичному відсіку, хоча всього за метр від нього було порожнє крісло. Між пальцями лівої руки димить незмінна цигарка. Права рука награвала сама для себе, по черзі постукуючи великим пальцем по інших — від мізинця до вказівного і назад. Вікна з даними пропливали перед біологом, але він на них не зважав.

Я підійшов до нього ззаду, спостерігаючи, як колихаються його грані. З його горла долинали м'які склади:

— Ісборейх ве-іштабах ве-іспорар ве-ісроймам[84]…

Не схоже на його звичну літанію. І на ту мову, якою він зазвичай спілкується, теж не схоже. Іврит, підказав КонСенсус.

Це звучало майже як молитва…

Вочевидь, він почув мене. Його грані стали пласкими й практично непридатними до розшифрування. Останнім часом ставало надзвичайно складно розгадати хоча б когось, але попри ці топологічними катаракти саме Каннінґема було найскладніше прочитати.

— Кітон, — сказав він, не озираючись.

— Ти ж не єврей, — зауважив я.

— Він було, — за мить я збагнув, що йдеться про Шпінделя. Каннінґем плутався в особових займенниках. Але Ісаак Шпіндель був атеїстом. Як і всі ми. Принаймні, так було під час відльоту.

— Я не знав, що ви знайомі, — сказав я. Це було проти звичних правил.