Литмир - Электронная Библиотека
Содержание  
A
A

Та чекати взагалі не довелося. Щойно ми пробили діру, як у клубах пилу щось заворушилося і зміїсто шугонуло вниз. Цей рух миттєво запустив славнозвісну польову ініціативу Бейтс, надавши їй гіпершвидкості. Її піхотинці пірнули в отвір і негайно взяли на приціл шифратора, що прилип до стіни коридору. Вочевидь, його оглушив вибух. Класичний випадок: опинився не в той час і не в тому місці. Бейтс знадобилася лише частка секунди, щоб оцінити ситуацію, а тоді план навернувся.

Один із піхотинців проколов шифратора голкою для біопсії ще до того, як я встиг кліпнути. Ми б запакували всю істоту одразу, якби магнітосфера «Роршаха» не вибрала саме цю мить, щоб засипати нам очі піском. Доки піхотинці відновлювали свої зорові функції, їхня здобич уже зникла за рогом. Бейтс була прив’язана до своїх військових. Щойно вона дала піхотинцям волю, як вони потягли її в кролячу нору («Встановлюй пастку!» — встигла крикнути вона Саші).

А я був прив’язаний до Бейтс. Я ледь встиг обмінятися переляканим поглядом із Сашею, перш ніж мене також потягло. Несподівано я знову опинився всередині «Роршаха»; сита голка для біопсії відскочила від мого заборола і пролетіла повз, досі причеплена до кількаметрового обривка моноволокна. Лишається сподіватися, що Саша підбере її, доки ми з Бейтс на полюванні. Принаймні, місію не буде остаточно провалено, якщо ми так і не повернемося.

Піхотинці волочили нас, наче наживку на гачку. Бейтс пливла поперед мене, як дельфін. Вона без зусиль утримувалася посередині тунелю, інколи коригуючи реактивні імпульси. Я висів ближче до стіни й намагався стабілізувати своє положення, вдаючи, ніби я також чимось керую. То була важлива справа: головне завдання фальшивки — вдавати оригінал. Мені навіть видали власну зброю — для перестороги, звісно, але вона радше заспокоювала мене, аніж захищала. Пістолет теліпався у мене на передпліччі та стріляв пластиковими кулями, непідвладними індукційним полями.

Тільки Бейтс і я. Солдат-пацифіст і жереб імовірності.

Як завжди, під шкірою сипнуло морозом. У мій мозок заповзали знайомі привиди і дряпали його зсередини. Та цього разу жах видавався якимсь приглушеним. Віддаленим. Можливо, вся справа в таймінгу. Ми так швидко мчали магнітним краєвидом, що жодна примара не встигала прилипнути. Або річ у чомусь геть іншому. Може, привиди більше не лякали мене, бо цього разу ми летіли навздогін за справжнім монстром.

Здається, шифратор остаточно оговтався після нашого вибуху; тепер він мчав уздовж стін з викинутими уперед мацаками, схожими на бойових змій. Він так швидко летів уперед, що роботам ледь вдавалося тримати його в полі зору — звивистий силует в імлі. Раптом він кинувся вбік, перетнув коридор і пірнув у бічний тунель. Піхотинці заклали віраж, врізаючись у стіни, перевертаючись, зіштовхуючись…

зупиняючись…

…і зненацька Бейтс різко загальмувала, а я за інерцією обійшов її, поки возився з пістолетом. Наступної миті я пролетів повз роботів. Мій повідок натягнувся і смикнув мене назад, залишивши дрейфувати. На секунду чи дві я опинився в авангарді. На секунду чи дві я і був авангардом — Сірі Кітон, стенографіст, таємний агент, спеціаліст з нерозуміння. Я просто колихався у просторі, і власне дихання ревіло в моєму шоломі, а за кілька метрів переді мною стіни…

корчилися

«Перистальтика», — спершу подумав я. Але рух зовсім не був схожим на повільні, бугристі хвилі, що зазвичай прокочувалися тунелями «Роршаха». «Отже, галюцинація», — вирішив я. Тієї самої миті ворушкі стіни простягнули до нас тисячі схожих на батоги звивистих язиків, що зусібіч накинулися на нашу здобич і розірвали її на шмаття

Раптом мене щось схопило і розвернуло. Я виявився притиснутим до грудей одного з піхотинців, який вів вогонь із тилових гармат, доки ми на повній швидкості відступали тунелем. Бейтс висіла в руках у іншого. Зміїсте метушіння залишилося позаду нас, але галюциногенно яскраве й чітке видиво неначе прикипіло до моєї сітківки:

Шифратори. Всюди. Виповнюючи простір тунелю, повзуча зараза звивалася вздовж стін, тягнучись до чужинця, щоб дати відсіч.

Але не нам. Вони накинулися на одного зі своїх. Я побачив, як вони відірвали три його кінцівки, перш ніж він зник у клубку сплетених тіл посеред проходу.

Ми тікали. Я озирнувся до Бейтс: «Ти бачила…» — але притримав язика, розгледівши на її обличчі вбивчу зосередженість, яку не могли приховати два лицьові забрала і три метри метану. Згідно з даними шоломного дисплея вона зробила лоботомію обом піхотинцям, обійшовши всі чудові механізми автономного прийняття рішень. Майор особисто керувала обома машинами, як звичайними маріонетками.

На дисплеї заднього сонара виринули зернисті, збаламучені зображення. Шифратори покінчили зі своєю жертвою. Тепер вони почали нас переслідувати. Мій піхотинець похитнувся, вдарившись об стіну тунелю. Уламки іншопланетного декору лишили паралельні подряпини на моєму забралі і крізь екрановану тканину скафандра забили мені стегно. Я стримав крик. Принаймні, спробував. Натомість якийсь вмонтований у скафандр недолугий зумер обурено запищав за мить до того, як у мій шолом просочився сморід дюжини протухлих яєць. Я закашлявся. Очі заболіли й почали сльозитися. Я ледь міг розгледіти рівень зівертів на дисплеї, що враз загорівся червоним.

Не промовивши ні слова, Бейтс вела нас далі.

Мій шолом затягнувся достатньо, щоб вимкнути сигнал тривоги. Повітря почало очищатися. Шифратори наздоганяли; до того часу, коли я знову зміг чітко бачити, між нами лишалося тільки кілька метрів. Попереду з-за рогу вигулькнула Саша. Підтримки в неї не було — інших її особистостей за наказом Сарасті ввели у штучний сон. Сьюзан спершу протестувала…

— Якщо буде хоча б якась нагода поспілкуватися…

— Не буде, — відрізав вампір.

Тож тепер Саша, яка з невідомих для мене причин була стійкішою до впливу «Роршаха», скрутилася ембріоном, стиснувши рукавицями шолом. Я лише міг молитися усім запилюженим божкам, щоб вона встигла налаштувати пастку до того, як за неї по-справжньому візьметься магнітне поле. Шифратори наздоганяли. Бейтс волала:

— Саша! Блядь, забирайся з дороги! — і різко й надто рано загальмувала. Орда шифраторів наступала нам на п’яти, мчала бурхливим потоком, і Бейтс знову крикнула: — Саша!

Нарешті Саша ворухнулася, опанувала себе, притислася до найближчої стіни, а тоді зникла у дірі, яку ми пробили. Бейтс перемкнула в голові якийсь тумблер — і наші бойові скакуни розвернулися, сипнули кулями й іскрами, а тоді вилетіли слідом за лінгвістом.

Саша встановила пастку на самому виході з пробоїни. Бейтс мимохідь увімкнула її, ляснувши вдягненою в рукавицю долонею. Решту належало зробити сенсорам руху — от тільки ворог уже був дуже близько, не лишаючи нам місця для маневру.

Пастка спрацювала, коли я влетів у тамбур. Ловецька сітка вистрелила позаду мене, розкрившись широкою лійкою, щось упіймала, втягнулася в кролячу нору й ударила ззаду мого піхотинця. Відбій швиргонув нас об стелю з такою силою, що я вже було подумав, що порветься тканина. Але вона витримала й відкинула нас назад, до істот, що звивалися в пастці.

Всюди корчилися хребти. Суглобисті кінцівки хлистали, мов кістляві канчуки. Одна з них обплелася довкола моєї ноги і стиснула її, наче кам’яний пітон. Божевільний танок рук Бейтс — і мацак чужинця розпався на окремі шматки, що розлетілися навколо.

Усе було неправильно. Потрапивши в сітку, вони мали заспокоїтися

— Саша! Запускай! — гарикнула Бейтс.

Ще один мацак відділився від почвари та вдарився об стіну, сплітаючись і розплітаючись.

Щойно ми витягли сітку, як діру закоркувала аерозольна суміш. Один із шифраторів спізнився на частку секунди і тепер відчайдушно борсався, наполовину замурований у піні. Його центральна частина стирчала, наче велика кругла пухлина, з якої випиналися жахні хробаки.

— САША!

Залп. Діафрагма в підлозі тамбура захряснулася, наче капкан, і торохнула по всіх нас — піхотинцях, людях, шифраторах (цілих і розчленованих). Я не міг дихати. Кожен шматочок плоті важив з центнер. Щось вдарило нас збоку — неначе велетенська долоня ляснула по комасі. Може, це зміна курсу. Може, зіткнення.

51
{"b":"848178","o":1}